Розділ 6

   Я забуваю, що потрібно дихати. В коридорі стало тісно, хоча додалася лише одна людина – та, з небагатьох у цьому світі, яку я найменше очікував побачити ще раз у своєму житті. Ніколи не сподівався бачити. Батьки якщо і вражені, то не показують цього. Бабуся дивиться на неї так, ніби перед нею зайва тарілка на столі. Роб і Патріс, вочевидь, не в курсі. Їх на весіллі не було.

   Воно не мало було статися взагалі. Ніколи.

   Я майже збираюся запитати, що вона тут робить і хто її запросив, коли розумію, що це просто невдалий збіг обставин, бо Евен пояснює:

   — Вона… Е-е, зі мною.

   Ага. Зрозуміло.

   — Рада познайомитися, — нервово каже Лідія.

    Усі чекають на кульмінацію. Лідія дивиться кудись повз мене. Вона стоїть так близько до дверей, ніби будь-якої миті може втекти і грається з пасмом світло-русявого волосся. Вираз її обличчя незрозумілий. Губи, майже у колір червоної спідниці, у прямій лінії.

   Ніякову тишу порушує лише бурмотіння Евена.

   Нарешті бабуся скеровує усіх у вітальню трохи далі коридором. За цими безглуздими іменними картками я бачу, що моє місце по центру, а бабуся доставляє ще одну, певно, на місце Лідії.

   — О ні, ви розлили яблучний сидр? — питає Евен, спершу сідаючи не на своє місце.

   — Ой, — карточка зі столу падає на підлогу. Бабуся не піднімає її, і папірець із ім’ям Лідії валяється на підлозі.

   Їхні з Евеном місця саме навпроти мене на дивані. Цей стіл чудовий, але замалий, тому я постійно зачіпаю ліктем дядька Роба. До кімнати заходить мама з тарілками у руках. Бабуся радісно спелскує у долоні та починає розливати вино у келихи, зокрема у свій.

   — Ма, ти ж пам’ятаєш сьогодні ще піст, — обережно каже Роб.

   Бабуся відмахується.

   — Піст, не піст… Я все одно скоро помру.

   Усі в кімнаті піднімають на неї голови.

   — Але не спішіть радіти. Це лише питання часу, — знизує плечима бабуся.

   — Ми всі можемо померти будь-якої миті, — тихо каже Лідія. — Та це малоймовірно.

   Тепер усі дивляться на неї. Лідія з тих людей, які багато кого змушують нервувати, але мою маму особливо. Вона завжди позитивна і рішуча, не те що я – відлюдько.

   — От бачиш, — сміється бабуся.

   — То це привід починати пиячити на старість? — сухо питає мама.

   — Гелен, з вами всіма так нудно, — бабуся робить ковток вина і урочисто продовжує: — Але я така рада, що знову зібрала вас усіх разом. Це чудово. Чудово, що нарешті освячуємо мою вітальню.

   — Ба, ти це вже кілька разів повторила, — кажу я.

   Лідія спостерігає за мною. Я відкидаюся на спинку стільця і наші очі зустрічаються. Не можу їсти, коли її очі спрямовані на мене. Коли вона відводить погляд, накидаюся на салат з грушею та сиром.

   — Вона обмовилася про це навіть коли йшла освячувати вбиральню, — вигукує мама.

   — Просто це радість через покупку цього будинка, — послужливо каже Роб.

   — А будинок і справді дивовижний, пані Беатріс, — підхоплює Патріс.

   Мама похмуро дивиться на них.

   — Ну, непоганий, — Евен не відривається від телефону під столом.

   Я помічаю як батьки і бабуся переглядаються, утворюючи трикутник поглядів. По телевізору йде якась стара різдвяна комедія(за вибором бабусі).

   — Любов завжди перемагає, — лунає ледь чутно з телевізора.

   За мить скрип бабусиної виделки об тарілку стає нестерпним.

   — То ти зараз працюєш, Евене? — питає мама, певно, щоб змінити тему будинку.

   Він піднімає погляд.

   — Так, у банку.

   Мама удавано здіймає брови.

   — Справді?

   — Угу, зарплати вистачає на оплату рахунків, — він знизує плечима. — Але я вважаю це не так захопливо, як те, чим займається Лідія.

   Цікаво.

   Він бере її за руку, але вона за мить відсмикує свою.

   — Мені подобається спілкуватися з людьми, — прокашлюючись каже Лідія, витираючи губи серветкою так, що її помада залишилася не розмазаною. — Я соціальна працівниця.  

   Що? Це справді існує? Я завжди думав, що такі професії — вигадка для фільмів. Бабуся піднімає келих, але дивиться на Лідію, примружуючись.

   — Соціальна допомога… — промовляє вона задумливо. — Що ж, якось у моєї подруги також була людина із такої допомоги.

   — У тої, що померла? — уточнює дядько Роб.

     Бабуся кивнула.

 — Через аритмію, — закінчує вона і ставить келих так різко, що кілька червоних крапель розливаються на скатертину. — Тому, кажу ж, мені не довго залишилося, усі мої знайомі мруть як мухи. 

   — Оце настрій. — Я п’ю вже другий келих вина, і кімната стає приємно розмитою. Я кидаю погляд на Лідію. Не можу точно сказати, але, здається, її очі потемніли, а погляд став якийсь пригнічений.