Розділ 4

   Коли я звертаю із шосе, починає сніжити. Машину заносить на льоду на цій вузькій порожній дорозі. Бабуся мені скинула адресу її нового помешкання, але GPS-зв’язок нещодавно зник. Тому я намагаюся пригадати, де мені потрібно звернути на провулок.

   Я вдивляюся в лобове скло, яке все дужче поцятковується пластівцями снігу. Видимість залишає бажати кращого.

   Ось. 

   Трохи знизивши швидкість, бачу з’їзд на заміську вулицю. Далі видніється знак. Паски безпеки натягуються, коли я нахиляюся, щоб прочитати: “Оук Ґроу”. Повертаю на дорогу, засипану снігом, і обіч мене одне за одним з’являються чудові заміські будинки. Деякі з них милі маленькі домівки, ніби квадратні коробочки, а інші – значно більші котеджі, оточені високими дубами.

   На подвір’ї одного з будинків стоять кумедні різдвяні декорації: надувний сніговик у сонцезахисних окулярах та бородою з гірлянд і пластикова курка з шапкою Санти. Власники, певно, таким чином намагаються привернути увагу людей, бо на газоні, припорошена снігом, табличка “НА ПРОДАЖ”. 

   Добре, що бабуся скинула мені фото своєї покупки. Я зупиняюся на узбіччі перед двоповерховим коричневим будинком із невеликою мансардою, похилим дахом, гаражем та садом. На ґанку стоять столик з двома стільцями, вкриті шаром снігу. Я порівнюю фото і будинок перед мною, сумніваючись, що це точно він. Наживо дім значно більший та просторніший. Виходжу із машини. Господи, як же холодно. Прихвачую із собою тістечка і піднімаюся до дверей, на яких прикріплений різдвяний вінок. Натискаю на дзвінок. За мить мені здається я чую дитячий сміх. Це що я так давно не бачився зі своїм кузеном, що у мене встигли з’явитися племінники?

   Чую кроки – і двері відчиняються. На порозі з’являється чоловік із здивованим виразом обличчя, а з його руки звисає дитина, ніби щойно з грайливої боротьби.

   У мене падає щелепа.

   — Чим можу допомогти? — Запитує він, а позаду з’являється жінка і знімає малого.

   — Ее. Привіт, Евене! — Я намагаюся натягнути усмішку. Свого кузена Евена я не бачив років десять. І, чесно кажучи, очікував когось значно молодшого.

   Чоловік вигинає брову.

   — Що, хлопче? — Він хмуриться і зачиняє переді мною двері. Я чую, як чоловік по той бік каже щось про “ще навіть не Різдво, а п’яниці вже повсюду”. Відчуваю себе придурком. Телефон нарешті ловить мережу – і приходить повідомлення, мабуть, надіслане кимось давно. Натискаю на нього – відкривається чат бабусі. Зараз під фотографією будинка з’явилося повідомлення:

   “Поглянь які йолопи! Ну хто взимку залишає на ґанку стільці і стіл?”

   Я дуже сподіваюся, що цього ніхто не бачив. Спускаюся з ґанку і не зовсім розумію, що відбувається. То це будинок сусідів?

 На під’їзній доріжці будинку навпроти припаркований хетчбек. Я думав, що батьки запізняться, натомість вони вже тут. Цей будинок трохи менший і без горища, але не менш милий і дивовижний.

   Коли я підходжу до дверей, вони, ніби по команді, відчиняються. 

   На порозі з’являється бабуся. На ній довгий кавовий кардиган і зачіска лонг-боб.

   — Олі! Мій дорогий, — вона широко розводить руками. — Ну ж бо, ходи сюди, обійму.

   Від неї дещо пахне кокосом. У мами алергія на ароматизатор кокоса. Авжеж. Бабусю вже дратує перебування батьків.

   — Ти казав батькам, щоб користувалися нормальним календарем? Зважаючи на їхню пунктуальність, вони мали виїхати вчора і тому приїхали сьогодні до обіду. Якого дідька я маю їх розважати пів дня до Святвечора?

   — Маам, ти знаєш, що негарно заохочувати онуків? — Чую голос мами десь із будинку.

   Бабуся лише відмахується.

   — Слухай, надворі хоч вовків гони, заходь. Що скажеш щодо трояндової комбучі?

   Я заходжу у будинок і перше, що помічаю – всередині дуже тепло. Здається, що стіни і кремовий килим випромінюють тепло. Килим тягнеться від однієї стіни до іншої по всьому великому передпокою зі сходами на другий поверх. На вигляд він такий, що хочеться постояти на ньому босоніж. Праворуч я бачу вітальню із диваном кольору паленої карамелі. І кухню ліворуч. У дверях кухні стоїть мама зі зв’язаним пучком на голові. Помічаю, що вона трохи висвітлила волосся.

   — Олівере, любий, — я обіймаю маму. Від неї приємно пахне квітами. — Як доїхав? — вона все ще тримає мене за руки. — Нам, наприклад, бабуся скинула фото будинку своїх сусідів. Здогадайся, хто вирішив, що він її.

   Бабуся хихоче біля стільниці, дістаючи тістечка із коробки і додаючи лід у склянки.

   Я оглядаю кухонний стіл із червоного дерева, мармурову стільницю, великі скляні вікна і скляну терасу.

   — Дуже затишний будинок, — кажу я.

   — Ох, справді? Шкода, що твоя мама так не вважає, — відповідає бабуся. — Я думаю вона просто заздрить, що я у свої сімдесят придбала такий будинок, а вони все ще живуть у маленькій комірчині.

   Мама закочує очі. Ми з нею сідаємо за стіл із червоного дерева. Я не перестану це повторювати, бо справді вражений. 

   — По-перше, тобі сімдесят п’ять, а також я просто не можу зрозуміти навіщо, — каже мама. — Мені подобалася твоя затишна квартира, в якій, до речі, ми разом із Енді зробили непоганий ремонт.