Розділ 3

   Наступного дня після обіду я їду до бабусі на орендованому “форді”. Власне, довго думати не знадобилося. Різдво у бабусі у колі родичів, яких я бачив пару разів за життя, якщо не враховувати батьків, — все ж краще, ніж просидіти вдома. Та в мене навіть близьких друзів немає, лише кілька знайомих на роботі.

  Чим дужче я намагаюся не думати про вчорашнє повідомлення від Лідії, тим більше воно не виходить з голови. Переплутати чат, коли він знаходиться у самому низу стрічки, майже неможливо. Якщо він взагалі ще існував.

   Минулого року ми святкували Різдво разом — вперше у ролі подружжя. Якщо чесно, саме після нього все пішло шкереберть. Тоді вона взяла паузу на роботі у дитсадку, і я помітив її валізу у шафі. Вона пояснила, що їде до батьків — бо мама зламала руку. А може, все почалося ще з першого дня весілля. Лідію я, може, ледве знав, але точно впевнений: на відміну від мене, вона ніколи не сидітиме вдома на Різдво.

  На задньому сидінні підстрибує упаковка із брауні. Здається, це вельми непоганий кандидат під “щось до чаю” на Святвечір. Продавчиня у крамниці кілька разів уточнювала, що в цьому десерті двісті шістдесят калорій. Поняття не маю, багато це чи мало.

   Мені їхати ще принаймні пару годин. Скоро має з’явитися з’їзд на шосе. Натискаю на кнопку пошуку радіо, сподіваючись знайти щось нормальне, як мій телефон дзижчить на пасажирському сидінні.

Це тато. Що ж, неочікувано. Свайпаю і беру слухавку.

— Привіт, тату.

— Вер, ти приїдеш до нас на ночівлю. Ти ж знаєш, що у бабусі й так будуть гості. Куди ще тобі?

— Як справи? Як там мама?

— Все добре. Не змінюй тему. Ми тебе чекаємо у себе.

По його тону можу сказати, що він не прийме заперечень.

— Але ж…

Ліворуч повз мене суне здоровенний червоний автобус, так близько, що я майже міг його торкнутися. На мить втрачаю концентрацію.

— Мамі це точно не сподобається, — вирвав мене з роздумів татів голос. — А що скажуть люди, якщо ти не зупинишся вдома?

Ага. Ось вона — справжня причина.

— Гаразд — гаразд.

— Що ж добре. Слухай, ти взяв машину на прокат?

— Невже тобі сказала бабуся?

— Ти ж знаєш, з твоєю бабусею я говорю у крайніх випадках. Мені сказала мама.

— Ну, взагалі так.

На тому кінці повисла тиша.

— Ну… Гаразд, ти, певно, вже у дорозі?

— Ага.

— Тоді не заважатиму. Зізвонимось пізніше.

 Ага. Звичайно. “Зідзвонимося”. Тато часто так говорить, коли не знає, що сказати. Таким чином ніби зазначає, що потім ще буде нагода договорити.

 Нарешті я помічаю потрібний з’їзд — і магістраль змінюється вузьким шосе. Я заходжу в застосунок для подкастів і вмикаю останній випуск свого улюбленого.

   Маю встигнути прослухати.