Розділ 2

   Моє хвилясте волосся мокре від снігу. Коли я долаю сходові майданчики будинку до своєї квартири, бачу літню сусідку, що живе наді мною. На ній так багато речей, що, здається через них, ми ледве розминемося на сходах.

    — З наступаючим Різдвом, пані Ловел! — Я намагаюся натягнути усмішку. Жінка вороже свердлить мене поглядом своїх темних очей, обрамлених зморшками. Вона прокашлюється і, не сказавши жодного слова, спускається собі повз мене.

   Минулого Різдва ми із Лідією протермінували оплату рахунків за опалення. Нам могли відрізати тепло. Тому я позичив трохи грошей у цієї (колись привітної) жінки. Через кілька тижнів ми повернули їй гроші, і відтоді я більше її не бачив. До цього вечора.

   Гадаю, вона думає, що знову проситиму позичити мені. Та це малоймовірно. Торік я працював у дві зміни у закусочній, а зараз, після закінчення коледжу, технічним редактором в маркетинговій агенції. Не те щоб у мене не було зовсім боргів за навчання, проте принаймні вистачає на оплату рахунків. Цікаво, чи працює Лідія ще у дитячому садку за спеціальністю. Не впевнений, що колись дізнаюся. Можливо, вона навіть переїхала.

 Я встромляю ключ у двері, намагаючись прокрутити, але замок – як завше, заклинило. Хоча у цій квартирі це найменший недолік. Як щодо несправної газової плити? Можливо тоді сьогодні я примудрюсь забути про це і спробую щось розігріти на вечерю. Що атмосферніше до Різдва: вантажівка чи газова плита?

   Зрештою готую сендвіч із шинкою і майонезом, коли мій телефон дзижчить. На екрані спалахує слово “бабуся”. Приймаю виклик і притуляю телефон до вуха.

   — Бабусю, що сталося?

   — Олі, привіт. Ти вже вдома? Не зайнятий?

   — Ні, — відповідаю. — Щойно увійшов.

   — Ти так допізна працюєш в тому агентстві?

   Власне, працювати я закінчив кілька годин тому.

   — Ну знаєш… Слухай, чому ти звониш так пізно? Все гаразд?

   — О так, все чудово, — вона сміється, — ти ж знаєш я не лягаю рано.

   — Чекай, ти що п’яна?

   Бабуся пирхає:

   — Ох, звичайно ні. Я лише трохи випила.

   Я стримую сміх.

   — Зрозуміло.

 — Слухай, я тут подумала… Чому б не відсвяткувати Різдво у мене? Я вже говорила з твоїми батьками і дядьком.

   Овва. Бабуся, яка не святкувала навіть свій ювілей, раптом вирішує організувати різдвяну вечірку з усіма родичами у себе.

   — Б’юсь об заклад, ти просто вирішила похизуватися своїм новим будинком, — кажу я.

   — Ну почасти це і є справжня причина, — сміється бабуся. — Або ж натисну на почуття провини, що мені треба допомога із розпаковуванням речей.

   — У такому разі ти ж знаєш, що тобі із цим ніхто не допоможе.

   — Не можу не погодитись. Це правда. Ну, то ти ж приїдеш? — Додає вона, прокашляючись.

   Перспектива провести два дні із родиною маминого брата не дуже захоплювала, радше виснажувала.

   — Якщо ти переймаєшся за ночівлю, можеш залишитися у мене, як і всі інші. Тепер у мене місця вистачить, але що скажуть твої батьки…

   З батьками я вже давно не розмовляв. Вони, мабуть, не знають, що з бабусею я спілкуюся частіше, ніж з ними. Коли вони дзвонять, мені здається, що я підписаний у них “запитати про роботу, і ні про що окрім роботи”. І, на відміну від батьків, бабуся справді слухає і ставить слушні запитання.

   — Так, звісно, — кажу. — Я буду.

   — Чудово.

   Телефон спалахує – і спливає повідомлення. Я вікриваю чат. Це Лідія.

   Повідомлення видалено.

І тебе. Щось сталося?

Нові повідомлення:

   Вибач, переплутала чати.

Я дивлюся на екран довше, ніж слід.