Розділ 1

“З наступаючим Різдвом!"

Повідомлення спалахує на екрані мого телефона, а я перечитую його кілька разів, щоб переконатися в його справжності. Щоправда літери дещо розпливаються перед очима. Та не може бути. Лідія не привітала мене навіть на день народження, що вже казати про Різдво. Ми не спілкувалися майже півроку, хоча після розлучення залишилися у гарних стосунках.

   Друкую у відповідь:

   “І тебе. Щось сталося?”

Поки чекаю на відповідь, бачу, що  WI-FI перестав ловити і повідомлення очікує відправки.

   Підвівши очі, озираюся тьмяною закусочною з великими вікнами. Тут навіть удень – як у морзі, а увечері – тим більше. Здавалося, що хвилину тому тут були сім’ї, пари та друзі. Зараз всі пластикові сидіння та столики порожні. А ще порожній навпроти мене келих з-під пива, на стінках якого залишилося трохи піни. Поруч лежить відкушений сендвіч.

   Я тільки зараз усвідомлюю наскільки у маленькій залі тихо. Чую лише скрип ганчірки по столу поруч, що нагадує сміх, який ніби глузує з мене, що я один на Різдво. На мене зиркає офіціант – я знаю як це бути на його місці. Зараз він – ніби моє відображення рівно рік тому. І все ж, не можу зрозуміти чому навколо немає жодного відвідувача, крім мене. Дивлюся на час і, дідько… 21:50. Скільки вже пройшло часу з моменту відколи я почав слухати передостанній випуск подкасту про курйозні випадки з життя?

   — Пане, ми скоро зачиняємось, — знуджено повідомляє рудий молодик.

   Мене накриває хвиля флешбеків: як чекав, поки останні відвідувачі доп’ють каву о десятій вечора, а самому хотілося просто виставити їх надвір. Я підводжуся, збираючись розрахуватися за своє замовлення. Знову втупившись в екран телефону, чую як раптом щось скляне падає і розбивається об керамічну підлогу.

   Озираюся в пошуках незграбного відвідувача, але в залі, як і раніше – нікого. Дивлюся під ноги, виявляючи друзки келиха навколо себе. Цей незграбний і єдиний невдаха відвідувач – я.

   — Ой, перепрошую, — ніяково кажу.

   Я розраховуюся (знаю, що ця закусочна має прайс відшкодування за розбитий посуд), а  офіціант, маючи ще більш збентежений вигляд, прямує до комірки, щоб прибрати скло, бурмочучи щось під носа. Я його не засуджую. Якщо й існує щось гірше, ніж бути одним на Різдво, то це бути одним на Різдво і працювати в цій закусочній.

   Я виходжу надвір, коли неонова вивіска “Боб” вимикається. Хлюпаю кросівками по тротуару до своєї однокімнатної квартири, що за квартал звідси. На дорозі, переповненій машинами в переддень свята, починає сніжити. Кажуть, сніг на Різдво – на щастя, але настрій від цього не покращується. Все про що можу думати – це що вантажівка з новорічними аксесуарами, яка мчить до гіпермаркету, не встигне загальмувати, перш ніж досягне мене.