Грядуть вогні

Вони йшли за межі відомого усім світу. У ті краї, де багряна земля ще зберігала пам’ять про далекі та болісні часи. Туди, де ще живе та сяє іскорка надії, в якій вони сподівались знайти свій порятунок. Ходили різні чутки та легенди про те, що саме могло чекати на відчайдушних мандрівників: від незчисленних армій нечесті до звичайнісінької пустки. Проте ідеалістична картина, притаманна лиш найсмутнішим часам, закарбувалась в їхній уяві непохитною вірою, яка відмітала будь-який варіант окрім «істинного»

Нестерпна спека змінювалась жорстокими зливами. В густих зарослях постійно чатувала небезпека. Кошмарні звірі, що колись служили вищим істотам, здичавіли, та тільки й чекали слушного моменту для нападу. Змії, гігантські павуки, величезні крилаті стоноги: всі вони ніби відчували чужинців, а тому постійно ставали на їхньому шляху, в надії на легку здобич. Проте жодна перепона так і не змусила їх зупинитись.

Всіх трьох мандрівників спустошила безупинна війна. Вони більше не могли бачити, як колись мирні землі, роздираються ненажерливими язиками полум’я. Особливо виснажливою була служба в Ордені – обителі лицемірів, що забули власні догмати. Однак їм все ж таки вдалося отримати від Ордену дещо цінне: артефакт, який дозволяє відкрити двері у минуле. З його допомогою вони, або інші групи, що відправились в не менш віддалені краї, нарешті зможуть пробудити істинних хазяїв цього світу. А дезертирство та крадіжка? Це лиш мала ціна за можливий порятунок. 

Пройшли тижні, можливо, навіть набагато більше, перш ніж перед ними постала химерна вежа. Саме так її й описувала легенда, що просочилась крізь віки з часів перших війн, які всі чомусь називають визвольними. Проте оглядаючись на жадобу та нестримне бажання до влади Ордену й інших новостворених королівств, в головах мандрівників ця війна була викликана бездумною жорстокістю, спробою перевороту жалюгідних комашок, які захотіли собі владу вищих істот.

Бо тільки по істині вищі істоти могли побудувати настільки високу споруду, яка б височіла над хмарами. Проте час, на жаль, не шкодує нікого, тому залишалось лише гадати, якою та була колись. Зараз же, крізь густі зарослі трави та мохів, чітко проглядалася обсидіанова основа. На фіолетовому тлі вулканічного скла, підіймаючись з землі, башту обвивали металеві, з щербатою сірою поверхнею, корені, частина з яких прикрашались залишеними блискавкою візерунками.

Довелось якийсь час побродити навколо, перш ніж вони знайшли прихований під мохами прохід. Він був запечатаний могутніми заклинаннями тих часів, коли виживали лише найталановитіші власники сил. Проте Єйлю вистачило навичок, аби скористатися ключем. Чорний ромбоподібний камінь в його руках раптом залився холодним фіолетовим сяйвом, яке змусило загорітися химерні символи на стіні перед ними. Вже у наступну мить двері стали повільно розходитися у три сторони. І древня будівля, що мимоволі стала тюрмою минулого, нарешті отримала довгоочікуваний ковток свіжого повітря.  

В ніс тут же вдарив важкий сморід з поєднанням сирості, видимих міазмів чорних грибів та чогось кислого, що викликало металічний присмак у роті, проте завдяки часу та заклинанням Єйла, вони досить швидко адаптувалися. Після того, як запах перестав дурманити свідомість та сльозити очі, вони нарешті змогли роздивитись нове оточення. Воно було унікальним, таємничим, переповненим загадками.

Найбільше питань викликали невідомого походження сіро-чорні нитки, які тягнулися звідусіль та переплітались між собою, не маючи при цьому жодної послідовності. Чаклун обережно торкнувся холодного матеріалу. На гладкій поверхні було безліч дрібних подряпин, по яких все ще протікав ледь відчутний потік магічної енергії.

– Немов артерія, – задумливо прошепотів Єйл.

– Ніби всередині осиного гнізда, – дивлячись уверх, захоплено сказав Барін.

Оглянувши першу залу, вони пішли далі. Вимазані глиною стіни змінювались обсидіановими кристалами, від яких, на незрозумілого призначення кокони, падала глибинно синя тінь. Вони мали вигляд аристократичної ванни, що обвивалась магічними нитками. Ці, на відміну від тих, що тягнулися зі стін, на дотик нагадували корінь дерева.

Карен, худорлявий лучник, раптово покликав супутників поглянути на один з коконів, в якому, прикриваючи голову, застигла химерна істота. Вона була тонкою, витягнутою, непропорційною та вкритою слизькою на вигляд бурою кіркою. Єйл зняв капюшон чорного широкополого плаща, прислухався до сутності створіння, проте не відчув в ній ані краплі магії.

– Можливо недороблений голем, – подумав він вголос.

– На Ліїта з легенд аж ніяк не схожий, – підтримав думку чаклуна Барін.

В наступній залі кокони майже не були вриті корінням. Між магічними нитками, по яких повільно циркулював ледь помітний потік енергії, проглядалися металеві прикраси та рубінові інкрустації. Істота, в одному з таких коконів теж відрізнялась від попередньої: її одерев’яніла шкіра мала насичений червоний колір, відкритий, можливо для крику, рот був затягнутий бурою кіркою, ніс заміняли дві вузькі ніздрі, як у рептилій, а прозорі віки погано приховували чорні як ніч очі. Жоден з мандрівників не став коментувати побачене, оскільки всі троє розуміли, що перед ними ніхто інший, як представник древньої вищої раси Ліїтів.

Карен підійшов ближче і, з розкритим від захоплення ротом, розглядав кожну найменшу деталь створіння. Проте незабаром одного лиш розглядання йому стало замало, і він потягнувся до істоти рукою. Спочатку він намагався вигадати собі аргументи для такого вчинку, проте скоро будь-які думки стали занадто важкими та безслідно зникли, залишивши по собі лише невимовне бажання, яке лучник не міг більше контролювати.