Історія 5 - Вир спогадів

Кролик добрався до рідної хати господарки. Стефанія і Діана вийшли з середини кролика. Тітка забігала по будинку в пошуку однієї іграшки, яка виявилася пряничним будинком, але зшита з клаптиків різних тканин. Стефанія прошепотіла іграшці, наче молилася і просила будиночок про захист. Іграшка-будинок зникла, за вікном бушувала заметіль, крізь темряву та сніг щось примарне рухалося до їхньої домівки. Це була холодна красуня Зима велетенського зросту і вона нахилилася над будинком, довгими синіми нігтями намагалася подряпати дах будинку, але їй не вдалося. Стефанія приголубила племінницю Діану до себе, тихенько здригалась від кожного удару на даху. Надворі почувся молодий відчайдушній крик:

• Бабусю, припини зараз! Не чіпай її!
• Миросе! – прошепотіла налякана Стефанія.

За вікнами завили хижаки. Стефанія ще більше злякалася і питала себе:

• Не може бути такого! Ми ж в центрі міста! А надворі виють вовки? Чи мені примарилося? Хіба не примарилася Зима в людській подобі нам?
• Твоя правда! – заскрипіли дверцята вікон. За шибками виник страшний вигляд Зими. Її волосся розкуйовджене, що перетворилося на шипові бурульки, шкіра посиніла, очі стали завеликими, посмішка як у ікластого вовка, міх на плечах тріпотів на холодному вітру. Знову почувся вій вовків. Двері будинку гуркотом ламалися, наче хтось проламувався всередину хати.
• Діано, швидше сховайся! – звернулася Стефанія до племінниці, повернувшись усім тілом до неї, прошепотіла на вухо. – Сховайся в моїй шафі, там знайдеш потрібну іграшку, вона тебе захистить від Зими!

Дівчинка побігла в кімнату Стефанії. А господарка стояла і чекала некликаних гостей, які виявилися білими лютими вовками, а за ними увійшла в хату потворна Зима. В хаті тепло одразу зникало, почувся хрускіт морозу, увійшов до хати холодний вітер. Перед Стефанією вітер втілився в людську подобу жінки в хустинці. Нею стала мати Мироса – Завірюха.

• Свекрухо! Не підходь до моєї невістки!
• І що ти мені зробиш? – розсміялася Зима, а разом з нею і вовки.

Поруч із Завірюхою виникли інші члени родини: Сніговій, Іній, Марос, Метелиця. Почувся новий гуркіт, і начебто підлога затрусилася, а потім з кімнати Стефанії почувся крик Діани:

• ГОРА!!!
• НЕ БІЙСЯ! – загуділа глибоким голосом чорнява жінка, яка рукою обняла дівчинку. – Я  НЕ ДАМ ТЕБЕ КРИВДИТИ! НІКОМУ!
• Люба, давайте поговоримо тихо та спокійно! – звернувся до дружини Мороз.
• Ця дівчина не може виходити заміж за істоту, яка вище людського життя, могутніше за неї! Що може дати вона? – вказала довгим нігтем на Стефанію розлючена Зима.

Стефанія на нервах схопила іграшку, яка була зовсім поруч з нею. Цим предметом опинився сніговик в білій в’язаній шапці. Володарка Зима припинила видихати льодяний холод, розширила очі, помітивши чергову іграшку. Вона опустила руку та наблизилася до Стефанії, хоча члени її родини не хотіли її пропустити, але володарка дала їм зрозуміти, що вона не кривдить людину.

• Дай-но його! – попрохала Зима. Стефанія ошелешена простягнула господині зимових холодів іграшку.
• Сніговичок! – посміхнулася з ностальгією Зима, милувавшись іграшкою.

Потім усі помітили, що Зима заспокоїлася, її шкіра стала знову білою, волосся стало людським, опустилося на плечі, а з блакитних очей котилися сльози.

Зима побачила вир спогадів, в якому вона побачила себе посеред зеленої галявини, вона маленькою випускала з себе іскри снігу на землю, Потім побачила себе дорослою та могутньою володаркою зимових холодів та снігу, тримавши довгий костур-бурульку, а на землю впала її сльоза. А коли ця сльоза перетворилася на кристал, його знайшла людська пара, яка берегла його протягом року до наступної зими. Коли наступила знову зима, вони зліпили сніговика, та начепили на шию його намисто з цим кристалом. Сніговик ожив, став чоловіком Зими.

• Що сталося, любонько? – стривожився лагідний Мороз.
• Вибач, любий! Ти народився не тільки від мене, а більше всього від людей! Вони зліпили сніговика, ним був ти, але з даром морозу від мене!
• Отже, бабусю, без допомоги людей не було нашого діда? – обережно запитав Марос.
• Так, мої рідні! Вибачте за мій вибух, вибачте за те, що налякала вас, Стефаніє! Сподіваюся, що ви пробачите мене! – із застиглими сльозами поглянула на господарку будинку Зима. – Ви надзвичайна чарівниця! Без вашого тепла і серця не було цих приємних спогадів! Дякую тобі! Маросе, вибач мене за мою поведінку! Я сподіваюся, що через мене ви не припинили любити одне одного! Я піду! – засмутилася володарка Зима, опустивши очі додолу та вийшла з дому разом з вовками та іншими членами родини, але окрім Мароса.

В кімнаті Стефанії знову пролунав гуркіт. З неї вибігла Діана та обняла тітку Стефанію. Марос стояв і розмірковував.

• Добре, що закінчилося добре! – промовила Стефанія.
• Вибач за бабусю! Вона була не в собі!
• Скажіть, звідки ти такий спокійний та людяний?
• Від діда мабуть…
• Дивно, що мороз в уяві людей завжди безжальний та підступний, але щоразу бачу, як він з любов’ю дивиться на дітей і дружину Зиму. Тепер зрозуміло, що він такий вірний та відданий їй через прояви людського характеру.
• Так! – посміхнувся Марос. – Я хотів тобі сказати…
• Я знаю, але ми все одно одружимося, не тому, щоб не засмутити вашу родину, а тому що я цього хочу! При них чи без них! Я тебе люблю і хочу бути з тобою! Я побачила те, що хотіла від майбутнього чоловіка – захист коханої людини.