Історія 3 - Дивацьке замовлення

Ніщо не проходить повз крамниці в холодні дні. Ніщо та ніхто не ігнорує господиню крамниці м’яких іграшок – Стефанію. Мирос часто навідувався до неї після роботи, щоб проводжати її до будинку, де вона живе.

В цей день знову в двері постукали нові гості. Ними стала дивна пара: вродлива жінка з білявим прямим волоссям, і чоловіком з підстриженою бородою. Вони засоромлено вовтузилися на порозі.

• Доброго дня! Підходьте будь-ласка! – запросила їх Стефанія. – Ви прийшли поглянути на товари? У нас унікальні м’які іграшки, ми створюємо за власною фантазією, не купуємо у підприємства схожі екземпляри. У нас також замовляють ескізи та готові іграшки за бажанням клієнтів. Яка іграшка вас цікавить?
• Ем, - не знав, що сказати, чоловік середнього віку, він був вдягнений в білосніжний костюм з темною сорочкою. Його біляве волосся було коротке і мало загострене пасмо на лоб. Вуса та борода створювали зачіску «замок».
• Якийсь дивний сніговик у вас? Він у вас хто? Блазень? – підозріло спитала холодна красуня, поглянувши на поличку з іграшками.
• Ні! – хотіла заперечити продавчиня, але помітила ледь помітний заперечливий кивок чоловіка, поспішила виправитися. – Тобто так! Можна і так сказати. Хочете придбати його?
• Ні! Мені вовка будь-ласка! – різко сказала жінка. – У вас є такий?
• Немає його на полиці, але скоро настане рік Зайця і Кота. Мені здається, що буде поганим знаком тримати вовка при собі. А кому потрібен вовк? Вашій дитині?
• Пхе! Мої діти давно виросли в цьому питанні! – зверхньо відповіла жінка. – Нашим онукам потрібні вовки!
• Нашим онучарам потрібні вовчара! Аха-ха-ха! – засміявся бородатий чоловік, в ту мить Стефанії здалося, що від такого сміху поморозило в приміщенні ще більше.
• Добре! Зробимо замовлення! Оскільки на полицях немає ні одного вовка. Я при вас намалюю ескіз майбутніх іграшок! – приступила до справи Стефанія, діставши альбом і олівець, почала водити ним по папері.

Вже скоро дівчина закінчила малюнок, показала дивним клієнтам його.

• Чому у вовків немає зубів? – спохмурніла жінка. – А ну розумію, у вас в місті давно вимерли вовки, тому ви не маєте згадки про них.
• Ні, я бачила вовків в інтернеті! Вовки бувають різними, вони навіть приховують зуби та ікла. Тим паче, в наш час краще не лякати дітей зубами. Бо діти дуже вразливі на такий вид.
• Хм! Яке слабке у вас покоління! – зухвало посміхнулася красуня.
• А по вам не скажеш, що ви бабуся! Скільки онуків маєте? Скільки треба зробити вовків?
• Пят…, - хотіла сказати жінка, але чоловік перебив її.
• Двоє онуків, красна пані! Двоє! Такі гарнесенькі, такі вередливі!
• Ага, щоразу хочеться прибити або заморозити їх! – спохмурнішала жінка.
• Невже онуки вам не любі? – здивувалася Стефанія.
• Одразу видно, що дітей та онуків ви не маєте! – відповіла клієнтка.
• Тітко Фані! Тітко Фані! – голосно кликала збуджена племінниця Діана, вибігаючи з майстерні. – Дядько Омелян таке виробляє…! Ой, а хто ви? – помітивши двох дивних клієнтів.
• Діано, тітка зараз працює! – захвилювалася Стефанія, обнявши дівчинку. Діана тримала коло серця ляльку – королеву Ельзу з мультфільму «Крижане серце».
• Хм! – посміхнулася красуня, помітивши дитину, аж кришталеві сережки похиталися. – І хто це допитлива дитина у вас? Ваша донька?
• Ні! Моя племінниця! – відповіла Стефанія, а потім поглянула на дівчинку. – Діано, привітайся з ними.
• Добрий день!
• І тебе вітаю, дитинко! – посміхнувся бородач.
• Ви така гарна тьотя, ви нагадуєте Снігову королеву! – звернулася Діана до клієнтки.
• Бо я і є така! – пролунала відповідь від красуні, вона ввігнула брови та посміхнулася. - А хто в твоїх руках? – мружила свої довгі вії.
• Ельза! Вона – правителька Ерендейла! Вона викликає сніг, лід та створює хурделицю! – пояснила Діана.
• Хм, про таку не чула! – посміхнулася красуня, відкривши зору білосніжні зуби, що Стефанії та Діані стало лячно від такої посмішки.

В ту мить задзвонив дзвіночок, і увійшов до крамниці Мирос, він побачив двох клієнтів і застиг на місці.

• Ба, ді, що ви тут робите? – здивовано запитав він.
• О! Привіт, Маросику! – зрадів бородатий клієнт, обернувшись до молодого чоловіка.

Стефанія застигла, і схоже, проковтнула язик, лише спостерігала за подією. Вбрана вродлива жінка закотила очі, а бородатий чоловік посміхався широко та підійшов до нареченого і обняв міцно.

• Ді, задушиш мене! – прохрипів Мирос.
• Ой вибач, онуче!
• Нічого собі! – вигукнула Стефанія. – А хто ж другий онук у вас? – розширила очі дівчина, бо подумала, що Мирос і є той самий онук, якому дивні клієнти збиралися подарувати іграшку. – Що відбувається, коханий?
• Ем-хм, - зніяковів Мирос, але підійшов до прилавка, подивився мовчки на клієнтку, і видихнув. – Стефаніє, ти не повіриш мені, але доведеться. Представляю тобі моїх родичів – діда і бабусю.
• Отакої! Значить, - перейшла на пошепки, звернулася до клієнтки Стефанія. – Йому потрібен вовчар? Справді?