Грубо-Буяни

Основна частина

ГРУБО-БУЯНИ

 

– Жжжє-нщі-на! Стаять! Я сказала стаять! Я все бачу: ви за хліб не заплатили! Глянь на неї – з виду пристойна, а хлібину вкрала! Шо очі вилупила? Думала пройде? Зараз же мені вернись і заплати!

Це – продавщиця у невеликому сільському магазині. До літньої жіночки, яка збиралася вже виходити.

Крикливій продавщиці вирішив помогти чоловік із довгими вусами й різкими рисами обличчя:

– Можу підтвердити: не заплатила. Безсоромна! Палкою таких треба гнати аби своє місце знали! Напхала цілу торбу, не мішало б розібратися чи в інших нічого не поцупила.

Валентина Михайлівна, яка дійсно мала пристойний вигляд, яку так грубо й неочікувано зупинили на виході, повернулася на голоси й остовпіла, не ймучи віри, що до неї:

– Ви… мені?..

– А кому ж?.. Нібито тут ше хтось є…

– Тт-а-а… я ж… – Однак сказати більше нічого не змогла – губи затрусилися.

В цей час із підсобки вийшла інша продавщиця:

– Е-е! Не шуміть! Заплатила вона, я – у неї гроші взяла. То ви не побачили... Йдіть собі жіночко, йдіть! Все нормально!

Вибачитися перед Валентиною Михайлівною не спромоглися. Йшла додому ніби облита помиями. Від образи душили сльози. День був втраченим.

 

Іван Давидович Різаненко добре розбирається в політиці. Принаймі, так собі думає й не сумнівається. Він знає: хто з політиків правильний, а хто – ні, кому можна довіряти, а хто шахрай і хапуга. Однак важко жити на світі Івану Давидовичу: кругом одні невігласи. Мало того, що ні в чому не розбираються, так ще й слухати розумних людей не хочуть.

«Дебіли й остолопи!  Кого ви обираєте, за кого голосуєте?» – тільки й чується з вуст доморощеного політспеціаліста. Кидається він на всіх, хто хоч рота розкриє проти його обранця. Бо ж той обранець, на думку Різаненка, чистіше прозорої води. Зробив собі Давидович з нього ідола й тішиться ним, а тим, хто проти, краще – не підходь. Жодного доводу слухати не схоче, з жодним аргументом не погодиться.        

– Слухайте, – кажуть інколи до Івана Давидовича, – та ваш же отой – великий пройдисвіт, дурить і краде, дурить і краде, он скільки про нього пишуть негативного…

– То у вас ай-кю низьке, тому й неспроможні розібратися. Не всякому можна лізти в політику, не кожному це діло зрозуміле. Клепку тре мати, аби знати, шо до чого. А те, шо пишуть – все брехня і фейки, для таких дурнів, як ви.

Готовий порвати на шматки своїх опонентів Іван Давидович, оскаженіє часом так, що краще не підходити, а обізве... З ніг до голови покриє – не відмиєшся. А матюкається… Як тільки язик у нього на таке здатний.

Місцевий вчитель, чоловік поважний, такий що не пройде мимо всякого безчинства, не стерпів:

– Давидовичу, ви ж , напевно, вважаєте себе культурною людиною, хіба ж так можна матюки привселюдно гнути? Діти ж слухають, який приклад їм даєте? Та й багатьом дорослим це неприємно, не кожен хоче таке слухати. Візьміть хоч трохи себе в руки, не личить вам до такого опускатися.

– Личить, не личить... Шо тут такого? Гляньте навколо – всі матюкаються.

– Та не всі, геть не всі, вам скажу. На мою думку значна більшість таким не зловживає. Хіба в серцях, спересердя часом. А при людях… дітях… Ні. Не знаю, з чого ви таке взяли.

– То у вас оточення таке, вчительське. Граєтеся там у правильних. А ви любий фільм сучасний візьміть – мат на маті. Шо, брешу?.. А письменники ваші сучасні, яких мабуть читаєте – жодного речення без матюків. А ще більше знамениті письменниці… Та вони ж тільки за рахунок мата й вибилися. Так би й ніхто про них не знав. А ви мені заливаєте: матюкаюся… дітям приклад даю поганий… Більше й слухати вас не хочу.

– І даремно не хочете?.. Варто прислухатись, схаменутися.

– Знаєш, шо… Сильно ти розумний, я бачу. І культурний такий, шо куди тобі там… Не треба мене тут вчити, навчений. Без тебе якось розберуся. Йди краще до учнів своїх. А то наче роботи немає – стоїш і патякаєш мені тут: шо личить, шо не личить... Йди, поки я добрий, бо так хочеться тебе послати подалі – аж язика зводить від нетерплячки. Найшовся мені… культурний… не матюкається він…

Вчитель вже й не радий був, що зачепив Івана Давидовича. Нічого не добився, тільки образи-грубощів наслухався.   

   

Жора Воронов – шофер досвідчений, обережний. Кожну ямку на дорозі видивиться й обмине – машину береже. Багаторічній досвід водія автобуса дався взнаки. Тепер на маршрутці працює. Сусід-тракторист жартує-хвалить-захоплюється:

– Ти, Жора, на своїй маршрутці, мов той Цезар – сім робіт встигаєш одночасно. Може навіть Цезарю ще й далеко до тебе. І гроші рахуєш-складаєш, і здачу вертаєш, і у вікно дивишся за дорогою, і руля крутиш, і зупинки оголошуєш, і на всі питання відповіді даєш. Ще й непробивний, кажуть, мов двері. Тебе б у якусь книжку рекордів записати…

Однак не все так з Жорою добре. Вміє він нагрубити-образити…

Вчора дід з костуром просився висадити коло своєї хати, бо йти не має сили. Воронов відмовив:

– Ніз-зя! Не мона тутичка ставати!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше