день2

Увечері ми довго обговорювали те, що сталося, і будували плани на завтра.

Хтось пригадав, що неподалік нашого готелю є невеликий схил, де навчають кататися початківців, і запропонував наступного дня піти саме туди.

Я навіть чути про це не хотіла.

Мені вистачило яскравих емоцій на все життя.

Проте вранці більшість моїх друзів усе ж вирішили зробити ще одну спробу, але вже з інструктором.

Я пішла разом із ними, щоправда, лише за компанію. Планувала прогулятися внизу або покататися на санчатах.

Погода почала псуватися. Небо затягнули хмари, помітно потепліло, а сніг під ногами став м'яким і подекуди вже почав танути.

Коли ми прийшли на місце, з'ясувалося, що всі інструктори зайняті.

Але в пункті прокату ми розговорилися з місцевим хлопцем, який там працював. Ми розповіли йому про вчорашній досвід, про мій шалений спуск і падіння.

Він уважно вислухав, а потім сказав:

-Таке трапляється не лише з новачками. Але якщо ти не хочеш прожити все життя з цим страхом, його потрібно подолати.

Його слова мене зачепили.

Я стояла й вагалася.

І все ж вирішила спробувати.

Це була невелика гора з бугельним підйомником і широким пологим схилом, де навчалися кататися і діти, і дорослі.

Ми піднялися нагору, і наш новий знайомий на рівній ділянці показав нам найпростіші рухи та повороти.

Я повторювала все за ним.

І, на диво, в мене почало виходити.

Тоді він сказав:

-А тепер потрібно закріпити це під час спуску.

Для мене це стало справжнім випробуванням.

Один за одним мої друзі почали повільно спускатися вниз.

Посеред схилу вони зупинялися й підбадьорливо кричали мені, щоб я нарешті рушала.

А я стояла на лижах, ніби вкопана.

Страх повністю скував мою волю.

Спогади про вчорашній політ знову накотилися хвилею.

Не знаю, скільки часу я так простояла.

Мені здавалося, що час зупинився.

Усі мої друзі вже були внизу й махали мені руками.

І саме в цей момент поруч зі мною опинився хлопчик років восьми чи дев'яти.

Здавалося, він зовсім не докладав зусиль. Повільно й упевнено він почав спускатися схилом, плавно переносячи вагу тіла то на праву ногу, то на ліву.

Я зачаровано дивилася на нього.

І раптом мені теж захотілося так кататися.

На якусь мить я забула про свій страх.

І зробила крок уперед.

Лижі слухняно рушили.

Від несподіванки мене знову охопила паніка, але я змусила себе не дивитися вниз.

Я зосередилася лише на рухах.

Поворот.

Ще один.

Спокійно.

Не поспішати,  командувала я собі.

І раптом…

я зрозуміла, що їду.

По-справжньому їду.

Через деякий час я зупинилася.

Підняла голову й подивилася вгору, туди, де ще кілька хвилин тому стояла, не наважуючись рушити з місця.

І тоді я зрозуміла:

це перемога.

Моя маленька, але дуже важлива перемога.

Радість переповнила мене.

У мене вийшло.

Я змогла.

Пізніше я справді навчилася добре кататися на лижах і підкорила ще багато власних вершин у різних країнах.

Але найголовніше, чого мене навчили Карпати тієї зими, це те, що страх не зникає сам по собі.

Він відступає лише тоді, коли ми наважуємося зробити перший крок йому назустріч.

І дуже часто саме за цим першим кроком починається зовсім нове життя.