день2

Увечері ми довго обговорювали те, що сталося, і будували плани на завтра.

Хтось пригадав, що неподалік нашого готелю є невеликий схил, де навчають кататися початківців, і запропонував наступного дня піти саме туди.

Я навіть чути про це не хотіла.

Мені вистачило яскравих емоцій на все життя.

Проте вранці більшість моїх друзів усе ж вирішили зробити ще одну спробу, але вже з інструктором.

Я пішла разом із ними, щоправда, лише за компанію. Планувала прогулятися внизу або покататися на санчатах.

Погода почала псуватися. Небо затягнули хмари, помітно потепліло, а сніг під ногами став м'яким і подекуди вже почав танути.

Коли ми прийшли на місце, з'ясувалося, що всі інструктори зайняті.

Але в пункті прокату ми розговорилися з місцевим хлопцем, який там працював. Ми розповіли йому про вчорашній досвід, про мій шалений спуск і падіння.

Він уважно вислухав, а потім сказав:

— Таке трапляється не лише з новачками. Але якщо ти не хочеш прожити все життя з цим страхом, його потрібно подолати.

Його слова мене зачепили.

Я стояла й вагалася.

І все ж вирішила спробувати.

Це була невелика гора з бугельним підйомником і широким пологим схилом, де навчалися кататися і діти, і дорослі.

Ми піднялися нагору, і наш новий знайомий на рівній ділянці показав нам найпростіші рухи та повороти.

Я повторювала все за ним.

І, на диво, в мене почало виходити.

Тоді він сказав:

— А тепер потрібно закріпити це під час спуску.

Для мене це стало справжнім випробуванням.

Один за одним мої друзі почали повільно спускатися вниз.

Посеред схилу вони зупинялися й підбадьорливо кричали мені, щоб я нарешті рушала.

А я стояла на лижах, ніби вкопана.

Страх повністю скував мою волю.

Спогади про вчорашній політ знову накотилися хвилею.

Не знаю, скільки часу я так простояла.

Мені здавалося, що час зупинився.

Усі мої друзі вже були внизу й махали мені руками.

І саме в цей момент поруч зі мною опинився хлопчик років восьми чи дев'яти.

Здавалося, він зовсім не докладав зусиль. Повільно й упевнено він почав спускатися схилом, плавно переносячи вагу тіла то вправо, то вліво.

Я зачаровано дивилася на нього.

І раптом мені теж захотілося так кататися.

На якусь мить я забула про свій страх.

І зробила крок уперед.

Лижі слухняно рушили.

Від несподіванки мене знову охопила паніка, але я змусила себе не дивитися вниз.

Я зосередилася лише на рухах.

Поворот.

Ще один.

Спокійно.

Не поспішати.

І раптом…

я зрозуміла, що їду.

По-справжньому їду.

Через деякий час я зупинилася.

Підняла голову й подивилася вгору, туди, де ще кілька хвилин тому стояла, не наважуючись рушити з місця.

І тоді я зрозуміла:

це перемога.

Моя маленька, але дуже важлива перемога.

Радість переповнила мене.

У мене вийшло.

Я змогла.

Пізніше я справді навчилася добре кататися на лижах і підкорила ще багато власних вершин у різних країнах.

Але найголовніше, чого мене навчили Карпати тієї зими, — це те, що страх не зникає сам по собі.

Він відступає лише тоді, коли ми наважуємося зробити перший крок йому назустріч.

І дуже часто саме за цим першим кроком починається зовсім нове життя.