день1

Моє знайомство з гірськими лижами почалося несподівано й мало абсолютно непередбачуваний результат.

Це була триденна зимова поїздка до Карпат, куди я вирушила з компанією друзів провести вихідні. Хоча в горах я бувала вже багато разів, до того моменту навіть не намагалася навчитися кататися на лижах.

Та й одягнулася я зовсім не для екстриму: біла пухнаста шубка зі штучного хутра та теплий трикотажний спортивний костюм. Як ви розумієте, екстремальні види спорту аж ніяк не входили до моїх планів.

Одного дня ми вирішили піднятися підйомником на гору Тростян.

З погодою нам пощастило. Стояв легкий морозець, а сонце щедро заливало схили світлом. Сніг іскрився під його променями, а краєвиди засніжених гір, смерек і сосен створювали справді казкову атмосферу.

Треба сказати, що ніхто з нашої компанії не вмів кататися на лижах, окрім одного приятеля, який мав невеликий досвід. Саме він запропонував нам узяти спорядження напрокат, піднятися на гору й спробувати свої сили.

Спочатку ми сумнівалися.

Але він переконував, що це легко, весело і що хоча б раз у житті кожен повинен спробувати гірські лижі.

Настрій у нас був чудовий, а велика кількість людей, які каталися на схилах, остаточно підштовхнула нас до цього безрозсудного рішення.

Усе почалося в пункті прокату.

Ми гадки не мали, як правильно підібрати спорядження, а за спиною вже стояла черга, тому брали те, що було.

На жаль, лижних черевиків мого розміру не знайшлося, і мені довелося взути пару на розмір більшу.

Зробивши кілька кроків, я відчула, ніби до ніг причепили дві двокілограмові гирі.

Лижі були вищі за мене мало не на пів голови, а палиці впиралися під пахви.

У голові майнула думка, що ще не пізно відмовитися.

Але всі сміялися, підбадьорювали одне одного, і жага пригод уже взяла гору.

Ми рушили до крісельного підйомника.

Чим вище підіймався підйомник, тим сильніше наростав страх у моїй душі.

Щоб відволіктися, я намагалася не дивитися вниз і милувалася краєвидами, від яких захоплювало подих.

На вершині наш друг показав, як застібати кріплення, і запевнив, що в разі падіння лижі самі відстебнуться.

Від підйомника до основної траси вела вузька полога доріжка між високими смереками.

Колись я кілька разів каталася на бігових лижах, тому цей відрізок подолала без падінь, чого не можна було сказати про деяких моїх друзів.

Двоє з нашої компанії відразу зняли лижі й понесли їх у руках.

Коли ми дісталися до місця катання, перед нами відкрився неймовірний краєвид.

Здавалося, що смереки розступилися перед величезною засніженою галявиною, яка стрімко спадала вниз. По схилу рухалися лижники та сноубордисти: одні граційно ковзали, інші летіли з шаленою швидкістю.

Наш «гуру-гірськолижник» сказав, що треба кататися впоперек схилу й учитися робити повороти.

А потім поїхав униз, залишивши нас самих.

Інструкторів поблизу не було.

Ця гора призначалася для тих, хто вже вмів кататися.

На самому верху схил був доволі пологим, але далі починався різкий і довгий спуск.

Ми намагалися приборкати лижі.

Падали.

Насилу підводилися.

Спочатку всі сміялися і жартували одне над одним.

Та невдовзі прийшло розуміння: кататися на лижах зовсім не так просто, як здається.

Кілька людей вирішили повернутися до підйомника пішки.

У мене від незвичних черевиків почали боліти ноги, а від постійних зусиль стало так жарко, що я розстебнула шубку.

Я теж уже збиралася відмовитися.

Але для цього потрібно було розвернутися в бік підйомника.

Я почала переставляти лижі одну за одною.

І саме в ту мить, коли поставила другу ногу, обидві лижі опинилися паралельно одна одній і були спрямовані просто вниз.

Наступної секунди я поїхала.

Потім помчала.

А потім уже летіла.

Я злякалася.

Я зовсім не розуміла, що робити.

Навколо мене розступалися лижники й кричали:

— Падай! Падай!

Я трохи присіла, намагаючись завалитися набік.

Але замість цього швидкість лише зросла.

Вітер свистів у вухах і тримав моє тіло точно на курсі вниз.

Я не знаю, скільки це тривало.

Можливо, кілька секунд.

Але мені здалося — цілу вічність.

Від жаху я заціпеніла.

У голові не було жодної думки.

І раптом мені навпереріз виїхав чоловік-лижник.

Він зрівнявся зі мною, а потім із силою штовхнув.

Я впала.

Лижі відстебнулися і розлетілися в різні боки, а сама я ще кілька метрів котилася по снігу.

Кілька хвилин я лежала нерухомо.

У голові була лише одна думка:

Я врятована. Я жива.

До мене під'їхали кілька лижників і запропонували допомогу.

Я підвелася.

Гострого болю не було.

Лише тремтіли ноги.

Отже, все ціле.

І це мене неймовірно потішило.

Лише тоді я озирнулася навколо й побачила, що стою за десять-п'ятнадцять метрів від крутого обриву.

Усі лижники об'їжджали його праворуч або ліворуч, спускаючись до підйомника.

У ту мить я зрозуміла:

якби мене не штовхнули…

я б неминуче розбилася.

Холодок пробіг по спині.

У такі хвилини починаєш вірити, що якась невідома сила — Бог, доля чи ангели-охоронці — посилає тобі допомогу саме тоді, коли вона найбільше потрібна.

Я відбулася лише переляком.

Навіть без жодного перелому.

Із часом сніг забився мені під шапку й за комір шубки. Я обтрусилася, знайшла свої лижі, і ми всі благополучно спустилися вниз.

Нервове напруження поступово відпустило, і на мене накотила втома.

На щастя, цей день закінчився добре.