ЕПІЛОГ

Минуло біля двох тижнів. Суд, що був раніше, відбувся нормально. Місіс Харріс винесли вирок, справу закрили. Все стало на свої місця, життя повернулося до свого звичного ритму. Всі знову стали усміхненими, веселими. Повернулася електроенергія, зв'язок, розблокували виїзд до міста, поселенням більше не блукали потенційні вбивці та злодії. Все знову засіяло яскравими ліхтарями, повідчинялися туристичні кафе, сувенірні лавки, розважальня заклади. Можна була знову спокійно, сміливо гуляти, відпочивати, не боючись, що з-за рогу на тебе накинеться божевільний з ножем. Поселення знову вбралося у яскраві барви, залишивши той сірий, моторошний тиждень лише на одній із сторінок своєї історії. 
Сьогодні було Різдво. Той день, якого всі так чекали. Той день, який мав стати позитивною кульмінацією їхнього, можливо, не дуже вдалого відпочинку. Настрій був неймовірно піднесений. На душі відчувалося неземне щастя, радість, що, яскраво сяючи, виблискувала в очах та щирій посмішці. 
Сім'я Бейкерів повернулася до готелю, жваво про щось розмовляючи. На сьогоднішній день було багато грандіозних планів. Хотілося надолужити все те, що було втрачено. Але перед цим було б бажано трохи перепочити та перевести подих. І... Звичайно, зробити дещо ще). 
Дарсія перша переступила поріг, голосно сміючись із жарту, який тільки що випадково проскочив в ході її розмови з батьками. Дівчина скинула із себе куртку шапку та шарф, кинувши мокрий від снігу одяг на теплу батарею, аби він загрівся і просох, а сама впала на ліжко. Даніель та Кетрін також зайшли до спальні, зачинивши за собою двері на замок. Хоч в садибі вже все було спокійно, але звичка та деякі побоювання залишилися. 
Чоловік одразу якось незрозуміло кліпнув дружині, на щось натякаючи. Жінка кивнула, діставши із шафи невеликий пакет. Дарсія зрозуміла, що зараз має бути, тому очікувально сіла на ліжку, стараючись робити вигляд, що вона нічого не помічає. 
Батьки стали перед донькою, усміхнено дивлячись одне на одного. Даніель, подумавши кілька секунд, почав: 
-Наша дорога донечко, ми із мамою щиро вітаємо тебе з Різдвом. Думаю, довго говорити не потрібно. Нехай це свято принесе у наші душі щастя, зарядивши їх радістю аж до наступного року, - він на хвилю замислився, неоднозначно всміхнувшись, - ми з мамою довго думали над подарунком...
-Називай речі своїми словами, - мовила Кетрін, - довго думав тільки ти. 
Дарсія голосно засміялася, уже уявляючи татові нахмурені брови та монотонне: "потрібно подумати" або щось в такому роді. 
-Гаразд, нехай буде по-твоєму, - промовив Даніель, - мама запропонувала, верніше, якщо ми називаємо речі своїми словами, не запропонувала, а наполягла на цьому подарунку. Я трохи вагався, але зараз розумію, що це було марно). 
-Розпаковуй), - мовила мати, простягнувши пакет доньці. 
Дарсія відкинула пакет на ліжко, спершу кинувшись в обійми до батьків. Кетрін в свою чергу обійняла доньку за плечі, а Даніель обхопив руками обидвох своїх дам. Через хвилину вони розімкнули обійми, і дівчина потяглася до пакета. Вона обережно взяла його до рук, із неприхованою цікавістю запустивши руку всередину. Дарсія дістала звідти гарну, розкішну бархатну коробочку. Вона нахмурила брови та розтягнула губи у неожнозначній посмішці, перекидаючи погляд із мами на тата. Кетрін розсміялася, кажучи: 
-Відкривай, чого ти сидиш?) 
Дівчина обережно підійняла кришку коробки, і о чудо... Всередині, на спеціальній підставці красувалося три срібних браслети із трьома невиликими підвісками у вигляді чітких, акуратних сердець, всі блакитного кольору, тільки одине із них було світло-світло блакитне, небесне; а інші два яскравіші, наче сапфіри. Дарсія одразу ж зметикувала, що та до чого: 
-Це ж... Як кольори наших очей! - вражено мовила дівчина, - два яскраво-синіх, як мої та мамині і одне світло-блакитне, як татові). 
-Я ж тобі говорив, що одразу здогадається), - мовив Даніель, глянувши на дружину. 
-Яка краса... - захоплено протягнула Дарсія. 
Вона дістала всі три браслети із коробки, давши по одному мамі й татові. Після того, як вони допомогли одне одному защипнути защіпку, дівчина протягнула руку перед собою, вражено кажучи: 
-Як гарно... Я... Просто в захваті!) 
Дарсія ще раз по черзі обійняла батьків, щиро поцілувавши кожного в щоку, і вже наступної миті кинулася до своєї валізи, що стояла під стіною біля вікна. Вона увесь цей час дуже боялася, аби батьки не знайшли та не побачили цей подарунок раніше, ніж потрібно, але тепер, коли вони нічого не помітили, дівчина була не в собі від радості та нетерпеливості, аби нарешті презентувати його їм. 
Дарсія дістала із валізи пакунок, обмотаний подарунковим папером. Тепер вже вона схвильовано стала перед мамою і батьком та, не можучи стримувати посмішку, промовила: 
-Я... Не хотіла подарувати щось банальне та рутинне. Хотілося зробити щось пам'ятне, цінне та унікальне. Тому... Ось, - простягнувши до них пакунок, завершила дівчина, - я старалась). 
Даніель, тепло, любляче посміхаючись, взяв пакунок до рук, починаючи обережно розривати подарунковий папір. Кетрін з цікавістю та затамованим подихом спостерігала за рухами його вже майже цілих, здорових рук, бажаючи нарешті побачити, напевно, один із найцінніших подарунків у її житті. Дарсія сіла на ліжко поруч із батьками, уважно дивлячись за їхньою реакцією. 
Коли чоловік забрав останній шматок паперу, в його руках опинився фотоальбом, із шкіряною палітуркою. Він усміхнено глянув на доньку, здогадавшись, що це. Дівчина теж плсміхнулася, відповівши: 
-Ти розгорни спочатку). Це не просто фотоальбом). 
Батько мило хитнув головою, розгорнувши альбом. На першій сторінці було два фото: Даніеля та Кетрін, молодих, врожливих, в розквіті сил... А поруч підписана дата. Дата приходу Кетрін в команду, що й стало датою їхнього знайомства. Батьки зі злегка зніяковілими посмішками на обличчі переглянулися, починаючи тихо, задоволено сміятись. 
Чоловік перегорнув сторінку: там вже були їхні спільні фото до одруження, що зайняли аж чотири розгортки. Ось з Єгипту, це із кафе, а це просто селфі, зроблене після душу, ці із святкування Різдва в Італії, а ці із якоїсь дощової прогулянки на фоні Біг-бену. 
На наступній розготці були фото моменту, як хлопець робить пропозицію руки і серця в момент танцювання пристрасного танго на березі Середземного моря, на святкуванні двадцятип'ятиріччя дівчини. 
Далі, на три розгортки, були фото із їхнього весілля, де Кетрін одягнена в пишне, блискуче, сяюче білу, наче сніг, весільну сукню та довгу, легку фату; а Даніель у елегантний чорний костюм із краваткою. 
Потім, на дві розгортки, красувалися фото уже одруженої пари. 
Після них були фото тесту на вагітність та вагітної мами. 
На наступних розгортках були фото новонародженої Дарсії, далі - малюка місяців десяти, потім дівчинки трбох рочків, і так з кожною розгорткою вона ніби росла на очах. Там були і сімейні фото з подорожей, і звичайні буденні. 
Даніель та Кетрін трепетно перегортали сторінки, ностальгічно ковтаючи історію своєї невеликої, проте такої міцної та дружньої сім'ї. Мати навіть дозволила собі пустити сльозу, вражено запитавши: 
-Доню, де ти взяла всі ці фото, і дати, і таку точку ініормацію? 
-Поблукала вашими телефонами, поки ви були в душі, розпитала Олівера. 
-А гроші на шкіряний альбом та на те, щоб фото надрукувати на фотопапері? - запитав Даніель. 
-Взяла зі своїх накопичених. 
-Ти ж на новий ноутбук збирала, - мовила мати. 
-Ноутбук це буденна рутина, він зараз не так важливий для мене. А це емоції та спогади, мені кортіло зберегти їх та зробити вам приємно). 
-Ти ж моя квіточка, - розчулившись, мовив тато, приголубивши доньку до себе. 
Іншою рукою він притулив до себе дружину, знову давши змогу насолодитися присутністю та любов'ю одне одного. Це були найцінніші моменти. Найдорожчі. Коли всі разом, живі,  здорові, щасливі, живуть в любов'ї, мирі та достатку. Коли є можливість насолоджуватися життям, просто жити та любити. Але шкода, що це найбільше ціниться, коли раптово втрачається... 
Після кількагодинного відпочинку сім'я пішла пообідати в ресторан, адже після цього вони мали йти на святковий вечірній фестиваль, що мав відбуватися у центрі поселення. 
Коли вони вийшли із спальні та вже мали йти до ресторану, із кімнати Девісів, що була навпроти, непевновийшов Хейдон із подарунковим пакетом в руках. Він, помітивши Дарсію разом з батьками, трохи розгублено відвів погляд, проте промовив: 
-А... Можна мені Дарсію на хвилинку? 
-Можна), - мовила Кетрін, посміхнувшись, потім сказала доньці: ми тебе почекаємо біля входу в ресторан. 
Даніель ж лише оцінюючим поглядом пройшовся по хлопцеві, не промовивши й слова і навіть не посміхнувшись.
Коли батьки дівчини зникли за вхідними дверима, юнак підійшов до неї та, простягнувши пакет, поцілував її в лоб, промовивши: 
-З Різдвом тебе. 
Дарсія зніяковіло посміхнулася, кажучи: 
-Дякую, але я... Навіть нічого не приготувала тобі...
-Для мене найцінніший подарунок - це ти. Ну ж бо, дивись давай. 
Дарсія знову збентежено всміхнулася, заглянувши до пакету. В момент її очі набули округлої форми, брови опинилися не на свому місці, а нижня губа вражено опустилася вниз. Всередині лежала книга. І це не був якийсь випадковий роман, ні. Це була книжка, про яку дівчина давно мріяла, але ніяк не могла її знайти: випускалася доволі рідко і ще й малими партіями. Вона прикрила рот рукою, тихо, сконфужено засміявшись. Дівчина дістала книжку, кілька секунд вражено дивлячись на палітурку, а потім перевела погляд на Хейдона. 
-Ти... - протягнула вона, - як ти?..
-Бачив, що ти читала про неї в інтернеті. І в моціальних мережах відео з нею вподобувала). 
-Де ти її дістав? 
-Припильнував в одній книгарні). 
-Хе-е-ейдон!.. 
Вона втішено обійняла книжку, притуливши її до грудей, а потім ще раз задоволено, радісно, наче маленька дитина засміялася. Її серйозна, доросла поведінка рідко нагадувала таку просту, дитячу легкість та втіху. В наступну мить дівчина міцно обійняла його за шию, тихо прошепотівши на вухо: 
-Дякую. Ти здійснив одну із моїх мрій. Я люблю тебе. 
-Я також тебе люблю), - мовив Хейдон, обійнявши її за плечі. 
Після обіду всі, обмінявшись подарунками, пішли в поселення.
На вулиці був не гострий, колючий холод, а легкий, приємний морозець, що лише злегка щіпав щічки та ніс, забарвлюючи їх у червоний відтінок. Сніг приємно хрустів під ногами, навіть ожеледиця вирішила відступити в цей день. Все виглядало, наче у чарівній казці, якогось британського, чи американського письменника. На всіх будівлях сяяли різнокольорові, яскраві ліхтарики, гірлянди, підсвітки... Звідусіль долинав аромат свіжої випічки, солодеої карамелі та шоколаду, а подекуди навіть чогось солоного та гострого. Всюди лунали характерні святкові мелодії, десь навіть люди співали та грали наживо. Все було так легко, радісно, наче в якійсь іншій реальності... 
Сім'я Бейкерів йшла трохи поосторонь. Вони про щось невимушено спілкувалися, часто сміючись. Дарсія та Кетрін несли в руках по одній великій карамельці на паличці, із не прихованим задоволенням куштуючи їх. Даніель йшов поряд, зачаровано милуючись цим. В якийсь момент перед його очима, наче це було вчора, постала сцена: «-...тобі подобається ярмарка?) - запитала Кетрін, поправляючи капюшон. 
-Угу), - він придивився до її обличчя та, посміхнувшись, промовив: ти карамеллю замастилась). 
-Що?.. Де? 
-Зачекай... 
Він дістав серветку із кишені та акуратно витер карамель із щоки дівчини. 
-Все. 
-Дякую). Чому ти, доречі, відмовився цукерку брати? 
Хлопець потиснув плечима. 
-Не знаю...
-Не хочеш скуштувати?) - простягуючи йому свою цукерку, запитала Кетрін. 
-Ну давай. 
-Ого, навіть не опирався?) Хто ти такий і куди дів мого Даніеля?) 
-З'їв), - розсміявшись, відповів хлопець. 
Він, не забираючи цукерку із її рук, облизнув один кінчик карамельного виробу. 
-Смачна. Але дуже солодка. 
-Ну на те вона і цукерка, Даніель)». 
-Даніель! - ще раз повторила Кетрін. 
Він злегка сіпнувся, глянувши на неї. 
-Ти де літаєш? - запитала жінка. 
-Неважливо, - промовив чоловік, все ще залишаючись у своїх спогадах, - що сталося? 
-Я хочу на каток, - мовила Дарсія, благально кліпнувши очима. 
-А тут хіба є? 
-Так. Я тільки що бачила, - відповіла дівчина, - ну будь ла-а-асочка. 
-Добре, добре, - мовив чоловік, - зараз я піду дізнаюсь. Зачекайте. 
Уже через якихось двадцять хвилин Дарсія, Кетрін та Даніель каталися на катку. Сім'я часто ходила на каток на вихідні, адже це всім подобалося. Тому кожен вмів майже бездоганно кататися. Часто проскакував дзвінкий дівочий сміх, очі світилися щастям і радістю. 
 Кетрін та Даніель каталися вдвох за руки, Дарсія ж кружляла поруч з ними. Іскра, яка запалилася між подружжям уже більш ніж п'ятнадцять років тому ще досі не згасла. Їхні закохані, люблячі, палкі погляди міцно перепліталися один з одним, підтверджуючи всі почуття, що уже довгі роки жили у їхніх серцях, не згасаючи і на секунду. 
Згодом Кетрін, трохи втомившись, стала біля бортику, спостерігаючи за чоловіком та донькою, які залишились на кризі. 
Спочатку батько з донькою просто каталися поруч одне з одним, та в якийсь момент Даніель запитав: 
-Ти вмієш кататися з кимось в парі? 
-Ні, - відповіла дівчина, неоднозначно підійнявши брову, - я якщо когось за руку на кризі візьму - ми обоє попадаємо. 
-Значить зараз будемо вчитися), - взявши доньку за руку, усміхнено промовив чоловік. 
-Навіщо? 
-А якщо ти з хлопцем на каток прийдеш?) Ви будете нарізно катном блукати?) 
-Та-а-ату... - сконфужено протягнула Дарсія. 
Даніель розсміявся, взявши доньку за руки. Дарсія відчула себе некомфортно, адже не на довго втратила рівновагу, але водночас з цим затишно та мило, відчуваючи тепло батькових рук. 
-Тату, я втрачаю рівновагу(. 
-І чому? Я ж тебе тримаю. Потрібно рухатися синхронно, а не один швидше, а інший скоріше, або один сильніше, а другий слабше. 
Дарсія опустила погляд на їхні ноги, намагаючись рухатися синхронно із батьком. Через деякий час вона стала відчувати себе впевненіше, зумівши впіймати ту синхронність. 
-У мене... Виходить!)
-А я й не сумнівався). 
Дівчина засміялася, промовивши: 
-Давай швидше). 
-Як скажеш). 
Цей момент став для неї незабутнім. Теплим, щирим і таким милим. Ніщо так не втішало її серце, як батьківська любов. Їхнє тепло, самовідданість, турбота, які проявлялися у кожній дії, в кожному слові та найменшій дрібниці. 
-Я люблю тебе, тату. 
-Я теж тебе люблю, донечко.