ГЛАВА X „РОЗКЛАСТИ КРАПКИ НАД І”

Вона перевернулася на інший бік. У горлі пересохло, голова боліла. Дарсія звелася на лікті, даючи очам звикнути до темряви. Вона взяла пляшку води, що стояла поруч на тумбочці, та, відкоркувавши її, зробила кілька жадібних ковтків. Дівчина глянула на годинник: перша година ночі. Вона ще декілька секунд посиділа в одному положенні, зрозумівши, що їй потрібно у вбиральню. «Ще я тільки нічним готелем не гуляла...» - подумала Дарсія. Вона повільно підвелась, намагаючись не розбудити батьків, та, взявши із собою ключ від дверей, вийшла в коридор.
Вбиральня була у іншому кінці коридору, де знаходився і вихід із їхнього корпусу.
Атмосфера, чомусь, була неприємною. Через що - неясно... Стіни здавалися чужими, від них віяло якимось холодом. У темряві постійно здавалися якісь силуети, що, химерно вигинаючись, от-от мали простягнути до неї свої криваві руки. Можливо, їй це все здавалося, адже дівчина була у напівдрімі. Але фантазія почала грати на повну. Вона вселяла свідомості всяку маячню, з якої б посміявся здоровий глузд. «Що за нісенітниці? - роздратовано думала Дарсія, - немає тут нікого, понавигадувала маячні якоїсь».
Дівчина дошкутильгала до ванної кімнати, як помітила, що вхідні двері знову залишені відчиненими. Її це одночасно і роздратувало, і навіть трохи злякало. «Судячи із татових слів, обстановка загострюється, - подумала Дарсія, - невже це не означає, що двері потрібно зачиняти на всі замки?!» Вона підійшла ближче, аби зачинити вхід до їхнього корпусу. Але в момент вона почула несамовитий жіночий крик. Серце пішло в п'яти. Звук йшов із холу. Дівчина, тремтячи всім тілом, виглянула у щілину, що утворилася між дверима та дверним отвором. Там стояла страшна картина. Одна жінка, схоже з силуету - медсестра, своєю вагою придушила до підлоги молоду дівчину із довгим каштановим волоссям, за обрисами схожу на покоївку, яку Дарсія раніше бачила у них в корпусі. Жінка тримала в руках незграбний кухонний ніж. Покоївка щось нерозбірливо кричала, але в наступну секунду її крик змінився на нещасне хрипіння, що поступово починало затихати. Харріс зі всієї злісті засадила ніж дівчині у спину, прямісінько там, де знаходилося серце. З-під її рук фонтаном чвіркнула густа яскрава, бордова кров, забризкавши всю підлогу в радіусі метра. Дівчина злягла на землю, перестаючи видавати якісь звуки та сіпатись. Із її привідкритих вуст тоненьким "потічком" стікала кров, збираючись у невелику калюжу. 
Дарсія відчула, як їй стає погано. Долоні вкрив холодний піт, віски почали пульсувати, світ перед очима поплив у різні сторони. Коліна затремтіли, а до гортані знову підступила неприємна тошнота. 
Жінка повільно відпустила уже мертве тіло, зверхньо встаючи над ним. Вона тихо, проте досить чітко промовила: «Це тобі за мою Адель». 
Дарсія через силу підібгала тремтячу губу. Єдина думка, яка встигла пройманути у її переляканій свідомості: «Тата... Треба терміново кликати тата!» Лишень вона встигла подумати про це, як жінка раптом відчула на собі чийсь погляд та обернулась по сторонах, помітивши, як із одних дверей за нею спостерігає юна дівчина. Побачивши це, медсестра розлючено кинулася до неї, от-от будучи готовій роздерти, як ганчірку.
Дівчина кинулась на втечу. Вона відштовхнулася від дверного отвору, біжучи до спальні. Серце різко розігналось до неосяжної швидкості, ритмічно б'ючи по барабанних перетинках. Бігти до сплячих мами з татом? Чи встигнуть вони спросоння вчасно зметикувати? Дарсія відчула, як ліва нога зрадницьки дає задніх. Біль став настільки нахабнии, що з кожним дотиком до землі охоплював все більшу частину ноги. Дівчина відчула, як між нею та Харріс залишилося буквально пів метра відстані... Потрібно було закричати, розбудити всіх, зчинити галас. Але голосові зв'язки просто не змикалися, із вуст виривалося лише неголосне хрипіння. Жінка штовхнула її з ноги, поваливши на землю. Дарсія боляче впала на бік, відчуваючи, як вже у наступну секунду силует нападниці зловіще схиляється над нею. Дівчина навмання вдарила її, почувши різкий поодинокий викрик. 
Скориставшись моментом, дівчина хутко підвелася, але не встигла вона й кроку ступити, як відчула несподіваний приступ болі, що залив всю потилицю. У голові запаморочилося, останнє, що вона відчула, як її тіло нахилилося на бік, після чого опинилося на землі. 
Даніель повільно сіпнув плечем. Його вухо вловило якісь звуки за дверима. Вони долинали до нього погано, проте достатньо чітко. «Маячня...» - промайнуло у його голові. Та раптом пролунав заглушений, але виражений крик. На цьому моменті його свідомість прокинулась. Чоловік різко розплюшив очі, прислухаючись. Тишина. Він хутко звівся на лікті, ще уважніше вслухаючись у мертву тишу - нічого. Та це його не заспокоїло. У наступну мить почулося нечіткий стук, за яким пішло деяке шарудіння. Даніель метнув свій погляд у сторону ліжка доньки: там не було нікого... «Ні... Ні, ні, ні, ні!» - налякано подумав чоловік. Він штурхнув дружину в плечі, зіскаючи з місця. Жінка сонно застогнала, не розуміючи, що коїться. 
-Що таке?.. - тихо протягнула Кетрін. 
-Я чув якийсь рух у коридорі, і Дарсія зникла! 
-Що?! - скрикнула жінка, - як це зникла?! Куди?! 
Вона, все ще борючись із деякою сонливістю, що не відпускала її, скочила на ноги, вилетівши у коридор за чоловіком. Подружжя вибігло з кімнати, та у коридорі вже нікого не було. Даніель роздратовано сіпнув верхньою губою та, біжучи далі, кинув: 
-Глянь, чи її немає у ванній кімнаті. 
Ще здалеку чоловік помітив, що вхідні двері відчинені навстіж. Це сколихнуло ще більші хвилювання в ньому. Він вийшов у хол, на кілька секунд застигши в ступорі. На підлозі, під стіною, що була навпроти, безпомічно лежала Елізабет, із ножем в спині. Кругом неї були бордові бризки та великі плями свіжої багряної крові. Аж зараз детектив відчув різкий, неприємний запах заліза, що почав викликати нудоту. Такий хід подій був дуже передбачуваним, тому Даніель не сильно збентежився, чи злякався. «Щоб тебе!» - подумав він бідбігши до мертвого тіла. Він, підійшовши на безпечну відстань, нахилився над трупом, поверхнево вивчаючи його. Це сталося буквально зараз. Його верхня губа черговий раз дратівливо сіпнулась, чоловік метнувся до їхнього корпусу. Майже біля входу він перестрів не на жарт налякану дружину. Її обличчя було бліде, як полотно, тіло панічно тремтіло. 
-Даніель, її там немає... - судомно мовила жінка. 
-У холі лежить труп Елізабет, - рівним тоном мовив чоловік, м'яко взявши її за плечі. 
Кетрін приголомшено округлила очі, протягом кількох секунд дивлячись на нього, не рухаючи жодним м'язом. 
-Х... Харріс?! - здогадалася жінка. 
-Скоріш за все. Йди швидко буди всіх. Нехай зберуться біля виходу в хол, і чекають. Я знайду адміністратора. Треба глянути відеоспостереження, дізнаємось напевно хто це і як діяти далі. 
Вона мовчки попрямувала до спалень. Даніель ж побіг до службового приміщення, де ночував містер Кларк.
Чомусь, зараз він не відчував якихось неймовірних хвилювань, як коли, до прикладу, Дарсія пішла в ліс, ні. На його душі були лише контрольовані ненависть та переживання.
Він підбіг до дверей, впевнено, голосно і навіть трохи нахабно постукавши. Тиша. Даніель наполегливо повторив, покладаючи всі надії, що адміністратор там. Через декілька секунд за стіною почувся якийсь рух. Двері відчинив містер Кларк, сонно, але, як зазвичай із достойним обличчям дивлячись на детектива та розуміючи, що сталося щось серйозне. 
-Доброго... Кхм. Ночі, - мовив Адам, - чим можу вам допомогти. 
-У холі лежить труп нещодавно вбитої покоївки Елізабет Міллер, і зникла моя донька. 
Адміністратор, будучи в ступорі, пильно дивився на Даніеля, намагаючись спросоння аналізувати цю інформацію. 
-Як вбитої?.. - збентежено та перелякано перепитав містер Кларк. 
-Нам терміново потрібен доступ до відеоспостереження, - холодно й доволі цілеспрямовано мовив детектив. 
Адміністратор опинився під тиском пронизливого, впевненого та навіть трохи розлюченого та наляканого погляду свого співрозмовника. Містер Кларк повільно, судомно видихнув, витерши холодний піт з чола. Він зробив крок назад, взявши телефон з тумбочки та промовив: 
-Йдемо. 
-Увімкніть комп'ютер. Я зараз повернусь. 
Із цими словами Даніель побіг до їхнього корпусу.
Алекс, Домінік, Олівер та Кетрін вже були там. Браун лаконічно заспокоював жінку, перші два нервово виглядали Даніеля. Коли детектив увійшов в їхнє поле зору, команда гуртом кинулась йому на зустріч. Скоротивши відстань між собою до пів метра, Алекс мовив перший:  
-Поясни що тут, щоб його, відбувається?! 
-Тільки для початку пропоную всім заспокоїтись, - промовив Олівер. 
-Я прокинувся від шуму в коридорі, а потім зрозумів, що зникла Дарсія. Її нігде немає, а в холі лежить труп Елізабет. 
-Покоївки?! - перепитав Домінік. 
-Так. Вірогідно, за цим стоїть Харріс. Нам потрібно в цьому переконатися і знайти Дарсію. Діємо швидко, чітко і без затримок. Ви всі - огляньте тіло й хол, а я гляну відеоспостереження. Хочу особисто переконатися та подивитися на цю мерзотницю, - злісно блиснувши очима, мовив детектив, йдучи до холу. 
Інші, негайно рушили за ним.
Містер Кларк уже був на своєму місці. Він стояв спиною до тіла, намагаючись не дивитися в той бік і не думати про це. Його обличчя виглядало спокійним, але було зрозуміло, що це просто маска. Чоловіки, одягнувши рукавички, підійшли до трупа, а Бейкери - до адміністратора, злегка нахабно заходячи за стійку реєстрації та до комп'ютера. Містер Кларк мовчки вступився, відійшовши вбік. Даніель схопив мишку та, напружено стискаючи на ній пальці, увімкнув відеозапис, шукаючи потрібний фрагмент. Це вдалося зробити досить швидко, адже події, які підняли всіх на ноги, сталися буквально двадцять хвилин тому. 
На відеозаписі показалось, як покоївка, оглядаючись, підійшла до кабінету медсестри. Вона кілька хвилин стояла на місці, як в якийсь момент до неї вийшла постать у чорному, мішковатому одязі та масці. Вони протягом деякого часу просто про щось розмовляли між собою. Та раптом вираз обличчя Елізабет почав здаватися наляканим та панічним. Вона кинулась на втечу, але не встигла... Співрозмовник із неймовірною злістю й ненавистю штовхнула її та придушила до підлоги власною вагою. В наступну мить та замахнулася й пірнула ножем свою жертву. Вбивця повільно відпустила Елізабет та підвелася. Але в якийсь момент вона застигла на місці, після чого кинулась в протилежну сторону. В цей момент із її голови злетів капюшон і пів лиця стало видно, від чого детективи переконалися в тому, що це саме була місіс Харріс. 
Даніель відкрив запис із іншої камери, що знімала хол із другого ракурсу. Чоловік миттєво помітив незвичну деталь, якої не було на попередньому відеофрагменті. Він нахилив голову ближче до екрану, прижмуривши очі. Із дверного отвору, що вів до їхнього корпусу, несміло, проте доволі зацікавлено виглядало чиєсь обличчя. Одразу стало зрозуміло, що це Дарсія. У цей момент Даніель зненавидів і себе, і розлютився на доньку, і на обставини, і взагалі на увесь цей світ. Помітивши, що за нею спостерігають, медсестра кинулась до неї. Даніель роздратовано відмотав запис наперед, аби подивитися, що буде далі. Через кілька хвилин, із їхнього ж корпусу вибігла Харріс, незграбно, проте досить швидко, тягнучи попід руки непритомне тіло дівчини, зникши за дверима, що вели до виходу з будівлі. Серце впало в п'яти. Що вона з нею зробить? Вб'є?!
Даніель увімкнув третій запис, який знімається з ґанку. Все було так ж. Медсестра потягла бідну дівчину в західну, крайню сторону поселення. Його верхня губа розлючено сіпнулась. Детектив обернувся на адміністратора, що, не вникаючи у все, що відбувалось навкола, стояв у стороні, дивлячись в підлогу, не помічаючи на собі пронизливого погляду. 
-Містер Кларк! - мовив Даніель. 
Чоловік сіпнувся від несподіванки, різко обернувшись на детектива. 
-Так? 
-Йдіть сюди. 
Він мовчки підійшов ближче, чекаючи продовження. 
-Ви не знаєте, - показуючи йому відеозапис, - куди місіс Харріс могла викрасти її? 
-Місіс Харріс? - злегка розчаровано та зніяковіло перепитав чоловік, не бажаючи чути за цією роллю свою колегу. 
-Так, - відповів детектив. 
-Наскільки я знаю, у тій стороні у неї є дерев'яна хатинка невеличка. Але не в поселенні. На окраїні, майже що в лісі. 
-А чому в лісі? 
-Не знаю. Якась маячня була під час оформлення документів. Це було давно, років двадцять тому. Я тоді тільки прийшов сюди працювати. 
-Тобто вона могла забрати її туди? - глянувши на дружину, запитав Даніель. 
-Вірогідно. Більше їй нема куди, - відповів містер Кларк. 
-Є адреса цього будинку та його точне місцерозташування? 
-Адреса прописана у нас в базі даних, але де точно це розташоване, ніхто не знає. Зараз я знайду і скажу вам. 
У цей момент до стійки підійшов Алекс, нерівномірно дихаючи, та промовив: 
-Вбита звичайним кухонним ножем. Відбитків пальців немає, волосся, чи особистих речей вбивці також. 
-На відеоспостереженні видно її обличчя. Це точно зробила Харріс. Значить план дій такий: Кетрін нехай розбереться із тілом та поліцією, а ми підемо шукати Дарсію. 
Жінка, підійшовши ближче, глянула на нього, намірюючись щось заперечити. Та чоловік перебив її, суворим тоном кажучи: 
-І це не обговорюється. 
Кетрін та адміністратор залишилися у холі, займаючись вбивством, а чоловіки направилися переодягнутися та вирушати на пошуки дівчини. 
Даніель забіг до спальні та, скидаючи із себе спальний одяг, почав натягувати штани. Одягнувшись, він на кілька секунд спинився, над чимось думаючи. Чоловік метнувся до столу та дістав звідти сумку з пістолетом, який дав йому Майкл, та, перекинувши її через плече, побіг до виходу. 
Перед стуленими повіками блимнуло світло. Тіло було ватяне, важке. Потилиця досі віддавала ненав'язливим, проте досить помітним болем. До вух долітало незрозуміле шарудіння: дівчина була не одна. Аж зараз вона збагнула, що її зв'язують. До горла моментально підступила паніка. Серцебиття початсішало, подих почало забивати. «Головне - не панікувати, - думала Дарсія, - спокійно. Як там тато казав робити?» Вона напрягла пам'ять, згадуючи їхню вчорашню розмову: «Коли відчуваєш, що тебе зв'язують, потрібно повільно, плавно напрягти м'язи, аби нападник цього не помітив. Так потім, розслабивши тіло, ти послабиш мотузки, таким чином можна буде легше звільнитись». Дівчина повільно напрягла стегна, відчуваючи над ними незграбні рухи рук та мотузок. Потім, відчувши, що нападник перейшов до зап'ясть, Дарсія повільними, непомітними рухами стулила їх докупи, склавши у човник. Злодій ще протягом кількох хвилин порався над нею, після чого важко підвівся, відійшовши вбік. Після цього дівчина так само повільно й плавно розслабила кінцівки, уже відчуваючи, як слабо тримаються мотузки. Дарсія чула, як вона ходить приміщенням, змушуючи дерев'яну підлогу під собою пронизливо рипіти. Чулося легке потріскування та тепло, схоже, тут був камін. 
Невдовзі Дарсія почула, як злодій вийшов із кімнати, голосно гримнувши дверима. Вона розплющила очі, оглядаючи приміщення, в якому знаходилася. Це була, схоже, дерев'яна хатинка. В протилежну кінці кімнати дійсно був цегляний камін із багато розпаленим вогнищем. В центрі стояв столик, на якому був глечик, чи з водою, чи просто пустий, чашка та ваза із штучними квітами. На стінах висіли різноманітні фото. На них вдалося розгледіти медсестру Харріс та ще якусь молоду дівчину.
Обдивившись приміщення, Дарсія вирішила спробувати звільнитися. Вона глянула на свої зап'ястя. Мотузки не були сильно затягнені, дівчина навіть могла порухати руками. Вона почала захоплювати шнурки пальцями, рухаючи руками, аби ще більше послабити їх. Потім потягнула одну руку на себе, намагаючись вивільнити її із петлі. Долоня застрягла на рівні великого пальця, не бажаючи рухатись далі. Та дівчина всеодно продовжувала тягти її, сподіваючись, що рука ось-ось вивільниться. Жорстка поверхня мотузки неприємно терлась об шкіру, викликаючи небажаний свербіж та поколювання. Вона кілька разів нажахано підіймала голову, кидаючи погляд на вхід, аби туди ні в якому разі ніхто не зайшов. І в якийсь момент... Раз! Рука різко вислизнула із петлі. Відчулося моментальне полегшення. Вона на секунду затамувала дихання, намагаючись стримати серце, що намірювалось ось-ось вистрибнути із грудей. Її грудна клітина глибоко опускалася та підіймалася, округлені очі дивилися на руки, звільнені від мотузок. Губи розтягнулися у короткій переможній посмішці. Дівчина потягнулася до стегон, розв'язуючи останній вузол.
Чоловіки зібралися біля виходу з готелю. Даніель, нервово переступаючи з ноги на ногу, промовив: 
-Потрібно знайти будинок медсестри. Ми знаємо лише його приблизне розташування, адже розміщений він за поселенням, на окраєні лісу. Зв'язок, на щастя, вже є, тому на цей раз наша робота буде трохи легшою. Розділимося по одному. Якщо хтось знайде будинок, повідомляєте інших, а самі уже намагаєтесь придивитися та щось придумати. Все ясно? 
У відповідь він зібрав синхронні кивання. 
-Тоді вирушаймо. 
Вийшовши за межі садиби, детективи розділилися, йдучи кожен у своєму напрямку. 
Даніель крокував швидко, іноді незграбно загрузаючи в снігу. Він був впевнений, що у цій стороні не буде будинку, адже на снігу не було ніяких слідів, які вірогідно б мали залишитися. Але хто його знає.... На цей раз було легше, адже погода була більш-менш хорошою: не було так холодно і сніг не сипав. 
Напевно, не вистачить слів, аби описати те, що було у нього на душі. Там ховалася і неймовірна злість, і страх, і відчай, і ненависть, і, звичайно, любов. Даніель щиро сподівався, що з його донькою нічого не трапиться, і вони встигнуть її врятувати, адже хто його знає, що прийде на розум цій божевільній жінці? Він був ладен віддати усе, зробити що завгодно, тільки щоб із Дарсією було усе гаразд. 
Враз детектив помітив світло на пагорбі, що був навпроти. Придивився: хатинка! Дерев'яна хатинка! У цей момент у нього відкрилося друге дихання, у організмі відчувся неймовірний прилив адреналіну. Чоловік набрав маху, ще більш впевнено й нахабно йдучи вперед. 
Відкинувши мотузки від себе, Дарсія обережно звелася на ноги. Аж зараз дівчина відчула, що ліва нога досі болить, зменшуючи її шанси на втечу. Вона ще раз придивилася до приміщення. Вікон у цій кімнатці не було, тому їй залишалося йти лише через двері. Але як? Вона не знала плану будівлі, що де розташовано і головне: де знаходиться викрадачка. 
Раптом її знову охопила паніка. Причому, в рази потужніша, ніж коли дівчина тільки прийшла до тями. Руки затремтіли, чоло вкрив шар холодного поту, її гортань знову стиснув відчай, віддаючи неприємною тошнотою в ротову порожнину. Дарсія відчула, як у голові закрутилось, а перед очима попливли незрозумілі зірочки. Однією рукою вона схопилась за живіт, іншою взялась за голову, впершись у стіну позаду себе. Дівчина судомно видихала, періодично сіпаючи плечима. 
Та в наступний момент почувся раптовий скрип дверей. Дарсія підійняла нажаханий, панічний погляд: до приміщення увійшла Харріс. Вона побачила звільнену дівчину, що, бліда, як смерть, стояла біля стіни. Очі злодійки наповнились гнівом. Вона стиснула руку в кулак та, стиснувши щелепи, кинулась на неї із короткими викриками: 
-От мала зараза! В воді не тоне і в вогні не горить! 
«Божевільна!.. І що вона має на увазі?!» - подумала Дарсія, тікаючи. Дівчина практично вислизнула із її рук в бік столу, перевернувши по дорозі два стільці, що стояли біля столу, цим самим перегородивши їй дорогу. 
-Крапельницею хотіла - і нічого! - знову крикнула Харріс, ледь не перечепившись через кинені стільці. 
Дівчина була вже майже біля виходу. Помітивши це, жінка вхопила палаючу гілку із каміну та кинула її до входу, цілячись в неї. Дарсія почула незрозумілий рух позаду себе і обернулась, що допомогло їй вчасно відскочити. Вона викрикнула, рефлекторно відскочивши вбік. Гілка з вогнем впала десь біля дверей. Після цього полум'я із блискавичною швидкістю перейшло на підлогу та стіну, починаючи розповсюджуватись кімнатою. 
-І наркотичний препарат тебе не взяв! - додала жінка, кинувши ще одну гілку. 
Вона також впала десь біля дверей, починаючи запалювати кімнату. До стелі почав підійматися чорний дим, дихати практично не було чим. Довкола вже було доволі жарко, а вогонь зайняв одну четверту частину приміщення, переходячи в коридор та інші кімнатки. Медсестра кинулась до Дарсії, що, розгубившись та не можучи зорієнтуватися, стояла на місці, намагаючись щось придумати. Побачивши, що на неї біжить нападниця, дівчина хутко прослизнула повз стіну в інший кінець кімнати, керуючись зараз лише рефлексами. 
-Зв'язала вже її, всеодно вибралося! - знову вигукнула Харріс. 
Дарсія відчула, як їй немає чим дихати. Вогонь зайняв уже половину кімнати, ось-ось повністю заблокуючи вихід. Тоді вона тут так і помре. Згорить заживо. Із божевільною, жорстокою жінкою. Ліва нога боліла, від чого хотілося завивати, гази, які вона вдихала разом із димом, подразнювали слизову оболонку, викрикаючи кашель та неймовірний дискомфорт. Дівчина підбігла до столу та схопила звідти вазу в одну руку, а глечик в іншу та одним махом кинула це все у свою нападнмцю, направляючись до виходу. Вона не бачила, чи попала, чи просто завдала шкоди злодійці, чи взагалі вбила її.
Дарсія вибігла в коридорчик, ледь не зчепившись з полум'ям в дверному отворі. Вона помітно шкутильгала. Дівчина кілька разів скрикувала та стогнала від болю, щоразу придушуючи паніку та думку про те, що вона не вибереться. «Вихід... Треба шукати вихід!» - промайнуло у її голові. Дарсія навмання направилась у незрозумілому напрямку, довіряючись лише інтуїції. Вогонь захопив значну частину будівлі, погрожуючи гарячими, зловіщими язиками та гірким, чорним, клубатим димом. 
Дівчина опинилася у деякому коридорчику. Він майже увесь був захоплений полум'ям. Але, схоже, це був вихід. Ось, в кінці коридору двері, які, вірогідно, ведуть до веранди. Вона кинулась вперед, але раптом її ліва нога, не можучи більше витримувати таке неймовірне навантаження, зрадницьки підвела її: Дарсія, черговий раз прорізавши повітря своїм несамовитим криком, впала на землю, опинившись біля "підніжжя" палаючого стелажу із потрісканим від температури склом на дверцятах. В наступну мить вона почула незрозумілий тріск над головою: стелаж, увесь захоплений вогнем, похилився, починаючи падати. 
Даніель майже дістався хатинки. Та в якийсь момент він помітив щось недобре: від будинку йшов дим, а з деяких вікон виглядало полум'я. Всередині все застигло. Серце пропустило удар. У голові не пролунало жодної конкретної думки, а інстинкти самі ще швидше понесли його вперед. 
Він дістався хатинки, навіть напевне не знаючи, чи його донька там, дав сигнал іншим та, й хвилі не вагаючись, зняв куртку та ринувся всередину. 
Чоловік опинився у скромному дерев'яному приміщенні. Вогню там ще не було, але стояв чорний дим, що починав викликати кашель й запаморочення в голові. Він повільно видихнув, черговий раз придушивши паніку, що все не вгамовувалась, бажаючи оволодіти його свідомістю. 
Детектив впевнено ринувся вперед, будучи готовим знести все на своєму шляху. Переступивши поріг між верандою та коридором, що був захоплений вогнем, Даніель побачив, як йому на зустріч, не помічаючи нічого кругом себе, біжить Дарсія, впавши біля палаючого стелажу, який в ту ж мить, що ніхто навіть не втиг зпам'ятатися, почав падати. Чоловік, не встигши впіймати у своїй голові жодної думки, кинувся вперед, ставши перед стелажем та підставивши перепліччя. Потріскане, гаряче скло разом із тліючою деревиною почало впиватися йому в шкіру, одночасно обпікаючи її та ріжучи до крові. Дівчина, що вже приготувалася згоріти заживо під палаючим стелажем, підійняла погляд, побачивши над собою батька. Детектив, важко дихаючи, стиснув щелепи, повільно видихаючи крізь зуби, та стиснутим голосом промовив: 
-Дарсія, вилазь звідти, негайно! 
Вона хутко вилізла із пастки, відповзши в сторону. Даніель ступив крок до дівчини, після чого відпустив стелаж, різко відскочивши в бік. Стелаж із голосним гуркотом повалився на землю, розлетівшись вщент. Вони кілька секунд стояли на місці поруч одне з одним, важко дихаючи та дивлячись уже на палаючі шматки дерева. Дарсія нажахано глянула на батька, а точніше, на його руки. Шкіра обох рук від мізинців, до зап'ясть і аж до ліктів вкрилися пухирцями та стікала кров'ю. Бачучи це, її серце починало стискатися та боліти, свідомістю оволоділо щось незрозуміле. 
-Т-тату?.. - нажахано протягнула вона, - твої руки... 
-Не дивись на мої руки, - мовив Даніель, - потрібно вибратися звідси, вставай, швидко! 
Дівчина підвелась, хутко йдучи за батьком до виходу.
Все палахкотіло гарячим, зловіщим полум'ям, чулося, як від високої температури скло у вікнах тріскалося та розліталося у різні сторони. Єдине, що їх врятувало це те, що вогонь не захопив вхід, інакше все було б приречено. Вони вибігли на вулицю, відійшовши на кілька метрів від палаючої хатинки. Обоє почали вдихати повні груди свіжого повітря, голосно відкашлюючись. Більша частина будівлі була захоплена вогнем, могутні язики вогню забирали у свої смертоносні обійми стіни та дах будинку, з кожною хвилиною знищуючи все до тла. 
Раптом у його поле зору увійшла одна деталь. Даніель метнув погляд у бік лісу і помітив, як туди біжить знайома постать. «А ось і винуватець урочистості, - ненависно промайнуло у його свідомості, - як вона втекла?! Тут що, було два виходи?! Її треба затримати. Я зараз не вистрілю(...» Чоловік серйозним, проте безкінечно люблячим та лагідним поглядом глянув на дочку, кажучи: 
-Дарсія, ось тут у сумці лежить пістолет. Доставай його і стріляй у неї, як я тебе вчив. 
-Що?! - налякано скрикнула дівчина, - й-як стріляти?! В людину?! 
-Ми не маємо дозволити їй втекти! Цілься по ногах, аби затримати її! Швидко! 
Вона тремтячими руками потягнулася до сумки, хутко діставши зброю. Даніель почав повторювати: 
-Руків'я обхопи трьома пальцями, а вказівний на бік рамки пістолета, - він скривився, вдихнувши крізь зуби, після чого продовжив: Ноги на ширині плечей, коліна зігни. Вказівний палець має бути по центру. Прицілься провідним оком і без ривків натискай на спусковий гачок. 
Дівчина затамувала подих, цілячись. Харріс не встигла далеко втекти, адже прямувала під горбок, снігом по коліна. В мить гірську, нічну тишу пронизило кілька голосних, дзвінких пострілів, відбившись по всій долині. Детектив прижмурився: злодійка зупинилася, впавши на бік на землю. 
У цей момент з'явилися Алекс та Олівер. Через кілька хвилин підійшов Домінік. На цьому етапі пригода для Дарсії закінчилась. 
Детективи були у містечку. Всі були задіяні в роботу. Харріс затримали, і це було єдине, що могло викликати полегшення на душі. Даніель впевнено та вперто заявив, що відправиться на допит. Він хотів подивитися їй в очі. 
Вони з Кетрін переступили поріг холодного, вогкого приміщення, де, нервово бурмочучи щось собі під ніс, ходила колишня медсестра. Помітивши двох знайомих людей, вона спинилась, хижо глянувши на них. «Візьме зараз і накинеться, як колись начальник на Алекса!» - налякано подумала Кетрін, бачучи її настрій. Даніель ж підійшов до столику, що стояв в центрі, незграбно відсунув стілець, намагаючись не звертати уваги на періодичний біль у за'ясті, та суворим тоном коротко промовив: 
-Сядьте. 
Харріс протягом кількох секунд роздратовано дивилася на нього, прошипівши: 
-Ви... Ви з'явилися як грім з ясного неба і все зіпсували! Чого ще прийшли сюди?! Добилися ж уже чого хотіли! 
-Мушу нагадати, що будь-які ваші слова та дії будуть використані проти вас ж самих, тому не закопуйте себе ще глибше. 
Його пронизливий, суворий погляд був направлений точно на неї. Харріс була, все ж таки, не дурною жінкою. Вона не хотіла коритися долі, хоча в глибині душі розуміла, що уже давно приречена. Зрозумівши, що зі своїм становищем вона нічого не вдіє, жінка змирилася та нехотя підійшла до столу, сівши навпроти детективів. Даніель, підібравши тактику допиту, почав: 
-Ви вчинили вбивство Едріана Вільямсона та Елізабет Міллер? 
Вона протягом декількох секунд дивилася йому в очі, після чого холодно відповіла: 
-Так. 
-Що вас змотивувало? 
Жінка важко зітхнула, явно не бажаючи оповідати всю цю історію. 
-Місіс Харріс? - повторив детектив. 
-Почалося все давно, - невпевнено почала колишня медсестра, - у мене була дочка Адель. Вона була моєю розрадою, єдиною близькою людиною. Ми жили душа в душу, нічого не потребували і були щасливі. Допоки вона не знайшла собі хлопця, того самого... - вона зам'ялась, продовживши: ...про якого ви питали. Вони досить добре ладнали, Адель була неймовірно щаслива від того, що у неї була кохана людина. А потім... Вона раптом згасла. Не їла, не спала ночами, була нервова, плакала часто... Я не могла випитати, що сталося. І через два дні моя донечка покінчила життя самогубством. Я... Мене тоді охопила така печаль, і така злість. Хто довів мою дитину до цього? Я вирішила це з'ясувати. Зайшла у її телефон, почала переглядати переписки, соцмережі... І як виявилось її покинув хлопець. Її покинув хлопець, через що моя бідна Адель вирішила піти з життя, - жінка, розповідаючи це, почала плакати, періодично схлипуючи і важко, судомно дихаючи, - а потім цей виродок приїхав до цієї садиби на відпочинок. Я не змогла терпіти цього і вирішила помститись. Роздобуда наркотичні речовини і кілька днів труїла його ними. У мене не було якоїсь зброї, а якби використовувала просто кухонний ніж, то, вірогідно, цього було б недостатньо. Тому позичила мисливський ніж у Міллера, місцевого мисливця, після чого перехитрила хлопця, підібрала момент і вбила. Він довів до смерті мою дочку! Він не має жити! Паралельно з цим я зрозуміла, що він зустрічається із нашою покоївкою, яку я завжди по особистих причинах не долюблювала. Мене обхопила ще більша злість, тому я зробила ту саму схему. Але до цього моменту ніж довелося повернути і я використала просто кухонний ніж. 
Харріс судомно видихнула, зайшовшись голосним плачем. Даніель та Кетрін переглянулись. Чоловік, не проявивши жодної емоції, запитав: 
-А з чим були пов'язані замахи на мою доньку Дарсію Бейкер? 
-Я... Хотіла вас відволікти. Хотіла, щоб ви відволіклися на свою дочку і трохи відсторонились від свого розслідування. 
Зараз би детектив стиснув руку в кулак, але болючі рани та опіки під марлевою пов'язкою не давали цього зробити, тому він просто гнівно нахмурив брови. 
Детективи продовжили допит, намагаючись дізнатися, де колишня медсестра взяла психоактивні препарати і ще декілька дрібниць. Вона довго не піддавалася, але врешті розкололась та все видала. 
Детективи зібрались біля будівлі поліцейського відділку, розмовляючи із начальником поліції, з яким Даніель раніше домовлявся про співпрацю. Містер Свіфт розмовляв не так як попереднього разу, а більш достойно, вдячно та увічливо. У напів поклоні міліціонер промовив: 
-Я дякую вам за вашу допомогу та співпрацю. Ви неймовірно допомогли нам, не уявляю, що б ми робили з цим розслідуванням. 
-Це наша робота, містер Свіфт, - холодно відповів Даніель. 
Поліцейський простягнув йому руку для рукопотискання, та майже одразу схаменувся та, незручно сховавши руку за спину, промовив: 
-Ще раз дякую. Мушу бігти, багато роботи. До побачення. Чекаю вас завтра на судовому засіданні. 
-До побачення, - кинув детектив. 
Провівши поліцейського поглядом, Даніель обернувся до решти, перекидаючи погляд із одного на іншого. 
-Що? - запитав Домінік, підійнявши брову. 
-Нічого, - зітхнув Даніель, - До готелю? 
-Ну... Мені ще потрібно затриматись в місті, - мовив Девіс, - їдьте без мене, я автобусом приїду. 
-Автобус буде о п'ятій вечора, а зараз дев'ята ранку, - промовив Олівер, - ти впевнений? 
-Ну в крайньому випадку ще раз візьмеш авто в Майкла і приїдеш за мною, - іронічно відповів Домінік, - гаразд, я йду. Бувайте. 
Чоловік розвернувся та попрямував вулицею, сховавшись за рогом однієї будівлі. «Так впевнено пішов, ніби Лондоном», - подумав Даніель. 
-Агов, ти чому сумний такий? - запитав Алекс, - все ж закінчилося більш-менш добре. 
-Та... - зітхнувши, протягнув чоловік, - мені потрібно відпочити і над всім пороздумувати. 
-Це зрозуміло, - зажурливо глянувши на брата, мовив чоловік, - тобі дісталось більше всіх(. Боляче?(
-Що мені приховувати? - потиснувши поечем, відповів детектив, - так. 
Кілька секунд вони всі мовчали. Кетрін притулилася чоловікові до плеча, уважно слідкуючи за тим, аби випадково не зачепити якогось пораненого місця. 
-Так, немає чого тут марно стояти, - раптом мовив Даніель, - сідайде в машину і їдьмо додому. 
Повернувшись до садиби, всі розійшлися по своїх справах. Даніель ж домовився про зустріч із Майклом, першочергово бажаючи повернути йому його зброю. Господар готелю запросив детектива до себе додому на чай. 
Майкл доволі тепло зустрів друга. Господар гостинно доглядав за своїм гостем, пропонував солодощі, різні гарячі напої, та Даніель не став показувати свою вибагливість та зупинився просто на чаї. Вони сиділи за столом, один навпроти одного. 
Майкл зробив ковток гарячої кави і запитав: 
-Ну? Розкажи мені все до найменших дрібниць. 
-Як виявилось, ложкою дьогтю у твоєму колективі виявилась місіс Харріс, - відповів детектив, - вона раніше вбила приїжджого Едріана Вільямсона, використовуючи позичений мисливський ніж, і цієї ночі вчинила вбивство покоївки Елізабет Міллер. І ще у цьому були замішані психоактивні препарати. 
Господар дивився на свого абсолютно спокійного співрозмовника круглими, враженими та неймовірно розчарованими й збентеженими очима. Майкл важко сумно зітхнув, сконфужено протягнувши: 
-Жах... Я знаю її роки, ніколи б на неї не подумав(... 
-Вона це зроблена по особистих причинах. Її сильно вдарили по психіці, після чого у неї, схоже, поїхав дах. 
-Які такі причини? - здивувався чоловік. 
-На її думку, хоча це частково так і було, приїжджий Едріан раніше довів її доньку до самогубства. 
-А... - розчаровано протягнув Майкл, - я чув(. Сама не своя ходила. Я казав їй: поміняйся із напарницею, відпочинь тижнів два, відійди. 
-Ну, маємо, що маємо, - потиснув плечем Даніель, вайлувато поклавши чашку на стіл. 
У його очах читалася втома. Втома і залишки якоїсь напруги, страху, тих сцен, які він бачив цієї ночі, і на усвідомлення яких йому відвелося дуже мало часу. Детектив сумно, замислено дивився у вікно, що було позаду його співрозмовника, промовивши: 
-Шкода, звичайно, що наш відпочинок зірвався і уже скоро потрібно їхати назад. Хотілося відпочити, а сталося ось так... 
Майкл витримав кількасекунду паузу, пиьно дивлячись на друга. Невдовзі, над чимось недовго подумавши, він запитав: 
-А вам обов'язково потрібно бути в Лондоні наступного тижня? 
Даніель потиснув плечима, відповідаючи: 
-Та не обов'язково, просто ми планували повернутися до цього часу. 
-Знаєш що? Залишайтеся ще на два-три тижні. Відсвяткуєте тут Різдво і спокійно повернетесь собі додому. Проживання буде бесплатним. Це єдине, чим я можу хоч якось вам віддячити та, якщо так можна сказати, "окупити" вашу неосяжну працю. 
Даніель був приємно вражений, почувши таку пропозицію. Він всміхнувся, відповідаючи: 
-Було б дуже непогано. Дякую. 
-Ні, ні, це я маю тобі дякувати. Ти не уявляєш, як би все могло повернутись, якби ви не втрутились і не взяли все на свої плечі. До речі, що з тобою сталося?( - кувнувши на його перебиртовані руки, занепокоєно запитав Майкл. 
-На дочку мою цієї ночі Харріс черговий  замах вчинила. Я рятував доньку із палаючого будинку, - сухо віжповів детектив, дивлячись кудись вбік. 
Господар тримав на ньому свій розчарований погляд, важко зітхнувши. 
Дарсія увесь цей час одна. Вона не зімкнула очей та навіть не задрімала, хоча додому дісталася близько п'ятої ранку. До неї, щоправда, під ранок раз зайшов Хейдон, але вона попросила його піти, адже хотіла побути наодинці. Із її голови не виходив труп у холі, бризги крові, жорстока жінка, зв'язані руки, палаюча будівля, а головне - образ батька із пораненими руками, який зв'явився буквально ні з відки, врятувавши її. Вона багато плакала, була в істериці, уявляючи тата із порізаними й обпеченими передпліччями та зап'ястями. Їй було неймовірно боляче від усвідомлення того, як він пожертвував собою заради її порятунку. Складалося враження, ніби постраждала вона, а не він. Дівчина, чомусь, відчувала вину на собі за це. Можливо, якби вона діяла по-іншому цього всьо й не сталося б? І тато був би цілий? Ці думки знущально кружляли у її голові, заставляючи совість картати себе за все. 
Та раптом вхідні двері рипнули. Дарсія, що сиділа підігнувши ноги та поклавши голову на коліна, підійняла погляд, побачивши на порозі батька. Він байдуже кинув брудну, пошарпану та в одному місці навіть порвану куртку десь на стілець. Його руки до ліктя були забинтовані. Він одразу глянув на доньку. Так лагідно щиро, любляче. Вона відчула, як починає набігати істерика, на її очі виступили сльози. Але тепер було байдуже. Даніель підійшов до ліжка, а Дарсія одразу кинулась йому на зустріч. Тільки чоловік сів на край ліжка, як донька міцно обійняла його за шию, починаючи тихо схлипувати в плече. Обійняла так сильно, так щиро, ніби боялася, що він кудись зникне від неї, бажаючи сховатися від всього цього жаху за його спиною. Вона тремтіла всім тілом, плакала, тулилася до тата, тихенько схлипувала. Даніель обережно, можливо трохи незграбно але безкінечно любляче обхопив її спину руками, лагідно пригорнувши до себе. 
-Ч-ш-ш-ш... - тихо промовив він, - донечко, не плач. Тепер все добре, чуєш? Ти в безпеці, тебе ніхто більше не скривдить. Ти чуєш мене? Ш-ш-ш... 
Вона підійняла великі, почервонівші, заплакані очі, повні печалі та смутку на нього, тремтячим голосом протягнувши: 
-Ти... Т-тобі боляче?..(
-Ні, не хвилюйся, все гаразд. Це маячня. 
Із її очей ще сильніше хлинули сльози, вона промовила: 
-Не маячня. Я... Я бачила. Там було б-багато крові, і... Опіки(. На т-твоєму місці мала б опинитися я, а... Ти пожертвував собою і врятував мене... 
Ця фраза запала йому глибоко в серце, відбившись там декілька сотень разів. Він прикро глянув на дочку, розуміючи, що зараз відбувається у її душі, і як вона неймовірно хвилюється за нього та переймається його здоров'ям, як цінує, любить та поважає. Даніель лагідно поцілував її у голову, промовивши: 
-Бо я люблю тебе, доню. Люблю, і готовий віддати все на піти на будь-що, аби тільки з тобою все було гаразд. Я до кінця своїх днів буду тебе любити та захищати. Ти - моя розрада, втіха та опора. Я неймовірно пишаюся тобою, люблю та ціную. 
Дівчина ще голосніше заплакала. Ці теплі, дорогоцінні слова так розчулили її, що вона не тямила себе від такої кількості емоцій та почуттів. Вона ще міцніше обійняла тата та, поцілувавши його у щоку, відповіла: 
-Я теж люблю тебе, татку. Ти не уявляєш наскільки. Мені страшно уявити, що би сталось, якби ти не врятував мене. 
Вона, наче маленький переляканий заєць, притулилася йому до грудей, все ще обймаючи за шию. Чоловік черговий раз поцілував доню, тихо заспокоюючи її серце.