ГЛАВА VIII „У ЛАБІРИНТІ”

Далі все відбулося без перешкод. Детективи зустрілися із іншими, відносно швидко діставгись до готелю. Дарсію віднесли до медпункта. Медсестра занепокоїлась, побачивши у себе таку юну дівчину. Вона бережно обходила її, зробила всі необхідні процедури, поклала крапельницю. Жінка досі була із чорною хустиною на плечах.
-Що із нею? - запитала Кетрін, спостерігаючи за медсестрою. 
-Все буде гаразд, місіс Бейкер, можете не хвилюватися, - лагідним, тихим голосом відповіла місіс Харріс, - вона лише руки трохи обморозила, це швидко пройде. І на ніжці набряк був і синець, підвернула. Я пов'язочку наклала, сьогодні бажано щоб вона не навантажувала її, а завтра нехай вже трошки ходить. Але я ж є під боком, тому зможу будь-якої хвилини допомогти. 
-Що ви її поставили? - кивнувши на крапельницю, спитав детектив. 
-Нічого складного, чи особливого, - посміхнулася жінка, - це більше препарат, який зміцнює організм. 
«Не сильно й хочеться тобі вірити, - скривившись, думав Даніель, - згадавши, що ти іншим якусь дичину підсовувала. Але вона так бережно та мило себе поводить... У неї ж може вистачити совісті не причинити шкоди дитині?» Аж зараз він помітив, що на руці жінки красується гарненький золотий браслетик. Кетрін підійшла ближче, глянувши на назву препарату, який вводився у організм її доньки. Прочитавши назву знайомого, безпечного засобу, жінка спокійно видихнула. 
-Ви так за неї переживаєте? - раптом запитала жінка. 
-Звичайно, це ж наша єдина донька! - трохи обурено відповіла Кетрін. 
-Вона скоро має прийти до тями, - промовила медсестра, - можете залишитися поруч з нею. Якщо що, я буду у своєму кабінеті. 
Кетрін кивнула, а Даніель, ніяк не відреагувавши, подумав: «Це була б непогана нагода дізнатися щось стосовно того препарату в чужих упаковках... Потрібно якось нею скористатися». 
Батьки сиділи поруч із нею. Це був ранній-ранній ранок, на вулиці ще було темно. Вони не спали всю ніч, зараз було важко тримати очі розплющеними. Жінка притулила голову йому до плеча, відчуваючи його повільне, помірне дихання, що свідчило про те, що чоловік задрімав. Їй теж не знадобилося багато часу, щоб закуняти поруч із ним. 
Вона раптом глибоко вдихнула, судомно та відривчасто видихнувши. Голова була важкою, перші кілька секунд було важко згадати, що сталося, де вона була. Дівчина повільно повернула голову на бік, розуміючи, що лежить в ліжку. «Я... Мене знайшли? - промайнуло у її думках, - долоні пече... Що з ними? Ах, і нога болить...»  Дарсія в'яло розплющила очі, чекаючи, поки картинка збереться в одне і стане чіткою. Помітивши перед собою виснажених маму й тата, що, притулившись одне до одного, втомлено дрімали, їй чомусь стало і соромно, і жалісливо, і спокійно. Дівчина тихим, захрипшим голосом протягнула: 
-М-мам? Тату? 
Хоч це прозвучало й тихо та ледь помітно, цього було достатньо, аби батьки пробудилися від сну та кинулися до своєї доньки. 
-Дарсія, щоб тобі добро було, -  схвильовано і, можливо, навіть трохи різко почав батько, - тобі що, жити набридло?! 
-Даніель, не кричи, - тихо мовила Кетрін, прикро звівши брови разом, - дай їй відійти(. 
Чоловік важко зітхнув, потерши переносицю. «Він більше переживає, ніж сердиться... - злегка винувато думала дівчина, - я, схоже, їх ледь не до серцевого нападу довела...» 
-Донечко, як ти себе почуваєш? Все гаразд? - запитала мати, погладивши її по руці. 
-Руки пече(. 
-Ти їх обморозила(, - зітхнула мама, - але несильно. Це мине, потерпи трохи. 
-І нога болить. Я... Посковзнулася, впала і... Не могла потім стати на неї(. 
-Підвернула, - відповіла Кетрін, - медсестра сказала, щоб сьогодні ти ще не ставала на неї. 
Дівчина відвела погляд, мляво дивлячись кудись вбік. 
-Дарсія, чому ти пішла туди? - суворим тоном несподівано запитав Даніель, - ти познущатися над нами вирішила?!
-Не кричи! - різко відповіла донька, - ти справді думаєш, що я би просто так пішла в ліс, через те, що мені нудно стало?! 
Батько стиснув зуби, суворо дивлячись на неї. 
-Як ти зі мною розмовляєш? 
-Дай я розповім! Я полізла до вікна, - спокійніше почала дівчина, - аби закрити штори. І побачила, як хтось із готелю пішов у ліс. Мені це здалося дивним, адже після п'ятої години садибу покидати заборонено. Якби побігла шукати тебе, вона би вже пішола і це би нічого не дало. Тому я одягнулася і швиденько пішла наздоганяти її. Думала, запам'ятаю дорогу, якщо піде дуже далеко, повернуся, можливо, хоч щось дізнаюся. Так, переслідуючи її, я зайшла до глибокого лісу. Там вона, це, до речі, виявилась жінка, зустрілася із якимось чоловіком. Я погано пам'ятаю, про що вони спілкувалися, але одна іншому передала ніж. 
Даніель раптом змінив свою позу, вражено підійнявши брови. 
-Ніж?.. - перепитав чоловік, - ти не пам'ятаєш про що вони розмовляли? 
-Ні... Тим паче було погано чути. Але я записала все на диктофон. Телефон в кишені куртки. Де вона? 
Чоловік підвівся та підійшов до сусіднього вільного ліжка, де стояли речі дівчини, які ще не встигли віднести до спальні. Він дістав телефон та увімкнув його. «Навіть не розрядився...» - промайнуло у його голові. Даніель швидко ввів пароль та зайшов у диктофон, вмикаючи останній запис. Із динаміків почулося: «-Ти принесла? - запитав чоловік. 
У відповідь почувся жіночий голос, який щось нерозбірливо невдоволено проторохкотів. 
-А... Ось так нести?.. Хоч би... Пакет якийсь... 
-Не... Пакета, - відповіла жінка. 
-То... Сумку...
-Не до...! Я... Принесла це... Ти заставив! Мені... Ще потрібен! 
-Ми... На три... А сьогодні... четвертий, навіщо... Тобі... 
-Не... Діло!» Детектив вимкнув звукозапис та запитав: 
-Як виглядав цей ніж? 
-Не так, як звичайний. Якийсь гарний, великий... Професійний якись. Не як кухонний. 
Раптом Кетрін, що увесь цей час дивилася в одну точку, підвелася і насторожено глянула на регулятор швидкості крапання на крапельниці. Даніель хотів було щось сказати, але помітивши раптову підозру дружини, запитав:
-Що таке? 
-Воно... Занадто швидко крапає... - насторожено протягнула жінка, регулюючи швидкість крапання, - так не можна. Рідина буде накопичуватись і рука просто розпухне. 
-Крапельницю клала медсестра... - мовив чоловік, - спеціально? 
-Я не знаю... Можливо, це вийшло випадково? 
-А, можливо, навмисне, - роздратовано сіпнувши верхньою губою, відповів Даніель. 
-Все буде нормально, я відрегулювала, - мовила Кетрін, - але виглядає це як мінімум дивно. 
-Не подобається мені ця Харріс, - пробурмотів Даніель, - ах, потрібно сьогодні за це добре взятися. 
«Клас, і медсестра нечиста... - подумала Дарсія, - ще тільки не вистачало, щоб вона лікувала мене». 
-Я зараз повернусь, - промовив детектив, взявши речі доньки та вийшовши за двері. 
Дарсія та Кетрін залишилися одні. Мати ніжно погладила її по руці, прикро дивлячись на дочку. 
-Мам, ви з татом сильно злякались? - раптом запитала дівчина, кажучи це із стверджувальними нотками у голосі. 
Жінка в'яло посміхнулася, лагідно кажучи:
-Звісно злякалися, адже ми любимо тебе. 
-Я справді була впевнена, що зможу повернутись... - замислено протягнула дівчина. 
-Дарсія, не можна навмисне ставити своє життя під таку загрозу. А якби ми тебе не знайшли? Якби ти довше пролежала в снігу на морозі? Уявляєш, що би могло статись? 
-Уявляю... - зітхнула донька, прикро прикусивши нижню губу. 
Помітивши жаль та сум в її очах, жінка промовила:
-Не хвилюйся. Все закінчилося добре, а це головне. Просто надалі добре думай, зважуй всі "за" та "проти", перш ніж зробити такий ризикований та небезпечний поступок. Заспокойся і не думай про погане. 
Донька глянула на маму, що лагідно, любляче дивилася на неї. Від цього на душі в мить стало тихо, спокійно та тепло. Дівчина всміхнулася, розуміючи, як любить своїх батьків. 
Даніель відніс речі доньки до спальні та, залишивши їх на ліжку, вирішив поцікавитися, як Алекс, адже під час пошуків його доньки він боляче впав. 
Чоловік підійшов до дверей й прислухався. Там було абсолютно тихо. Детектив неголосно постукав, чекаючи відповіді. Через кілька секунд йому відчинила Мішель у піжамі та із навушниками на шиї. 
-Доброго ранку, - мовив Даніель, - Мішель, тато є? 
-Доброго ранку. Так, але він спить. 
«Ну так, міг би здогадатись...» - промайнуло у його голові. 
-Зрозуміло. Як він себе почуває? 
-Прийшов дуже втомлений та виснажений. Боляче вдарився у стегно, але він уже був у медсестри, і вона сказала, що там немає нічого серйозного. Але у нього синець на пів ноги і сильно шкутильгає, коли ходить...
«Бідолага...» - прокро подумав детектив. 
-Ясно. Дякую. Вибач, що потурбував. 
-А що із Дарсією? - одразу запитала дівчина. 
-На щастя, нічого серйозного. Лише обморозила руки і ногу підвернула, могло бути й гірше. Після обіду, ближче до вечора, можете зайти до неї. 
-Гаразд. Передавай їй привіт. 
-Добре. 
Чоловік кивнув племінниці на прощання та попрямував назад до кабінету медсестри. 
Він йшов коридором, будучи в своїх думках: «Ну і чому так важко... Ми їхали сюди аби відпочити, подивитися світ, розважитись, провести час разом. А тепер ми залишилися у пастці із вбивцею, ставлячи своє життя під загрозу. Чому все завжди так повертається?( Коли це закінчиться?( Потрібно якомога швидше завершити з цим». Із цими думками Даніель вийшов у хол. Адміністратора, чомусь, не було на місці, відійшов, напевно... Детектив помітив, що біля кабінету медсестри стоїть Елізабет, після чого припинив ходьбу. Дівчина нервово переступала із ноги на ногу, ніби чогось чи когось чекаючи. Вона не помітила його. «Ну і чому ж ти тут стоїш, га?» - підозріло подумав чоловік. Він зайшов за стіну, аби його точно не помітили, чекаючи, коли щось почне відбуватися. Через кілька хвилин із кабінету вийшла медсестра. Покоївка кинулась до неї, кажучи:
-Нарешті. Чому вас так довго не було? 
-Робота в мене з'явилась, - промовила місіс Харріс, - пробач, мила, тримай, тримай, - простягаючи їй точно таку ж баночку "вітамінів", як показувала прибиральниця, закінчила жінка.
«Наша теорія підтвердилась... - подумав Даніель, - вона замасковує якийсь препарат під виглядом інших ліків та дає іншим». 
-Дякую. Від цих вітамінів мені одразу стає краще. Бо так я з розуму сходжу. І голова починає боліти, і стрес, і взагалі. Де ви вчора увечері були? Я вас протягом кількох годин шукала, аж поки спати не лягла. 
-Я додому відлучалася, - одразу відповіла медсестра. 
-Як? Ви ж говорили, що живете у місті і міняєтесь кожен тиждень із вашою напарницею?
«А це уже цікаво», - промайнуло у його роздумах. Жінка на мить глянула на неї та відповіла:
-Так, але у мене ще є будинок у селищі. Все, досить розмов. Йди, виконуй свою роботу, золотко. 
Даніель насторожено нахмурився, обдумуючи побачене. 
Через годину-півтори Дарсії зняли крапельницю. Медсестра сказала, що віднесе систему від крапельниці та сміття, після чого повернеться. Жінка поводила себе дуже мило і ласкаво. Вона бережно торкалася її шріки, обережно зняла крапельницю. Дівчина почала вірити в те, що вона випадково виставила таку небезпечну швидкість крапання. Мати кудись відійшла, батька взагалі майже не було поруч. Вона лягла на бік, адже тривалий час лежала на спині, що вже здавалось трохи незручно. Вона тримала зігнутою ліву руку, затиснувши вату на місці, де була голка. Її погляд був байдуже направлений у вікно. Хоч дівчина зазвичай була одна останні дні, але зараз їй хотілося, щоб хтось побув поруч, поспілкувався із нею, сказав кілька приємних, теплих слів. Хотілося побачити маму, тата, Мішель, Амалу, Хейдона, того самого набридливого Ліама. На руки стало трохи легше, шкіра вже менше пекла, а нога досі боліла. 
Невдовзі медсестра повернулась. Вона тихенько відчинмла двері, пройшла всередину та, підійшовши до ліжка дівчини, сказала:
-Можеш розгинати ручку. Давай сюди ту вату, я викину. Скоро повернеться твій батько і віднесе тебе до вашої кімнати. Відпочивай дитино, все гаразд. Сьогодні лише на ніжку великих навантажень не роби, а завтра вже потихеньку ходити можеш. Домовились? 
Дарсія кивнула, думаючи: «Вона приємна жінка... Напевно, це все було випадково? Я не вірю, що людина, яка вчинила якесь зло, може прикидатися такою доброю пампушкою - вона придивилася до медсестри, додумуючи: ...Чи може?» Місіс Харріс раптом потягнулася до кишені свого халату, діставши звідти якусь баночку.  Дівчина одразу метнула свій погляд на ню. Із її кишені випадково висунулася ще якась упаковка. Жінка висипала кілька таблеток на долоню. Вони були білі, пласкі та круглі. Але серед них було й кілька жовтеньких та кулястих. «Дивно... - одразу подумала Дарсія, - чому у одній баночці два різних препарати?» Медсестра простягнула дві білих таблетки дівчині, даючи паралельно склянку води, що була на тумбочці біля ліжка. 
-Що це? - запитала Дарсія. 
-Вітаміни, - посміхнулася місіс Харріс, у доказ показуючи їй етикетку, що була наліплена на баночці, - бачиш? До однієї таблетки входять вітаміни C, D та B12 ось в таких дозуваннях. Вони допоможуть твоєму організму швидко відновитися. 
У цей момент із кишені жінки випала та сама упаковка, що висунулась звідти раніше. Дарсія послухала свою інтуїцію, або, можливо, надмірну увічливість, та, незважаючи на неймовірне виснаження та біль у голові, сіла на ліжку та нагнулась, аби дістати ту коробочку. Медсестра одразу сполохалась, торохкаючи над головою, мов, "не варто, донечко", "тобі не можна", але дівчина не слухала, намагаючись нашвидкоруч вчитатися у слова на упаковці, поки підіймала її. «Психо... Психо що? - роздратовано думала вона, - психоактивні речовини?» Із коробочки стирчала пластинка, таблетки всередині якої були точно такі ж, як пропонувала їй жінка. Дарсія підвелась, віддаючи упаковку місіс Харріс. Та занепокоєно забрала її, нашвидкоруч заховавши до кишені. 
-Ти що, золотео, - схвильовано почала вона, - тобі не можна, тобі варто відпочивати. 
«Ага. Обов'язково», - дратівливо подумала дівчина. 
-Бери, пий вітаміни, - простягнувши їй таблетки, мовила медсестра. 
«Так, зараз, - думала Дарсія, - взяла я і ковтнула твої пігулки. І без вітамінів поправлюсь». Дівчина взяла пігулки та стакан із її рук, поклавши таблетки в рот. Вона заклала їх за щоку, просто випивши два ковтка води. Дарсія віддала склянку медсестрі, після чого прокашлялась, прикривши рот рукою, що була замотана в рукав її кофти, і виплюнула туди пігулки, заховавши руку під ковдру та у кишеню. Жінка направилась до виходу, кажучи:
-Все, можеш чекати на своїх батьків. 
«Обов'язково», - промайнуло у її голові. 
Кетрін та Даніель справді скоро прийшли. Батько дбайливо та бережно взяв доньку на руки і відніс до спальні. В той час, як мати запитувала, чи їй стало краще, чи ще щось болись, чи вона зголодніла і чим би хотіла пообідати, тато мовчав, не проронивши й слова. Чи він просто сильно розпереживався за останні пів доби і зараз не був налаштований на будь-які розмови, чи був трохи незадоволений донькою... 
Кетрін відчинила перед чоловіком двері. Він м'яко посадив доньку на ліжко, підставивши під її травмовану ногу подушку. 
-Йдемо, - глянувши на дружину, мовив детектив, - пора братися за роботу. 
-Мам, тату, зачекайте, - раптом промовила дочка. 
Батьки глянули на неї. Даніель підійняв брову, чекаючи, коли вона продовжить, а Кетрін запитала:
-Що? 
-Мені потрібно дещо розповісти. Тільки що, коли медсестра зняла мені крапельницю, вона дістала якусь баночку і висипала звідти собі на долоню кілька пігулок. Вони майже всі були білі, пласкі та круглі, за виключенням кількох жовтеньких кулястих таблеток, що були на дні. 
На цьому моменті Даніель уважно глянув на дівчину, сівши на ліжко поруч з нею. 
-Я запитала, що це таке, на що вона мені відповіла, що це вітаміни, показавши етикетку на баночці. Там справді писало, що до складу однієї таблетки входить там вітаміни D, C, ще якісь... Але мене збентежило, що там було два види пігулок. Жінка простягнула мені дві білі, пласкі таблетки. У якийсь момент із тієї ж кишені випала картонна упаковка. Я нахилилася аби підійняти її. Із неї виглядала пластинка із такими ж білими таблетками, що мені дали. Я прочитала дивну назву на упаковці... Зараз згадаю...  Психоактивна речовина, так. 
-Психоактивна?! - перепитала Кетрін, блиснувши занепокоєною іскою в очах. 
-Дарсія, будь ласка, скажи, що ти це не випила, - схвильовано округливши очіч мовив Даніель. 
-Ні. Я поклала в рот і притиснула ясном до внутрішньої сторони щоки, просто зробивши два ковтка води. Після цього ніби то закашлялась і виплюнула те все в долоню, заховавши у кишеню. 
Батько полегшено зітхнув, мати ж повільно видихнула, поклавши руку на груди. 
-Так, - повернувся чоловік до жінки, - маленькі кулясті, такі, як ти приймала під час вагітності і така ж баночка була в Елізабет. Але у ній були білі таблетки, як у тій упаковці, що тільки що бачила Дарсія. Виходить, медсестра труїла всіх психоактивними речовинами? 
-Все складається саме так... - тихо промовила Кетрін. 
-А психоактивні речовини це те саме, що й наркотичні? - запитала дівчина. 
-Так, - відповів Даніель, - при прийомі або введенні в організм вони впливають на психічні процеси, наприклад, сприйняття, свідомість, пізнання або настрій та емоції. Це не просто небезпечна річ, а навіть смертельна. 
Дарсія промовчала, відвівши погляд. 
-Кетрін, йдемо. Потрібно терміново переговорити про це з іншими, - підводячись та йдучи до виходу, мовив детектив. 
Жінка взяла телефон та, лагідно посміхнувшись доньці, вийшла за ним. 
Детективи зібралися, як зазвичай, у кіманті Олівера. Той уже, щоправда, звик до того, що із його спальні зробили залу обговорень, але він аж ніяк не був проти. Усі помітили неоднозначні емоції Кетрін та Даніеля, але, поки що не знаючи про важливу інформацію, яку вивідала Дарсія, списали це все на те, що сталося цієї ночі. Даніель важко зітхнув, протерши обличчя руками і, перш ніж приступити до справи, промовив:
-Ми дякуємо вам всім, що допомогли знайти Дарсію. Ви не уявляєте, як ми з Кетрін вам вдячні. Із нею все гаразд, ніяких серйозних травм у неї не знайшли, лише обмороження рук першого ступеня і підвернута нога. Вона навіть встигла вже добре так нам допомогти. 
Алекс в'яло посміхнувся, Олівер полегшено зітхнув, а Домінік запитав, підійнявши брову:
-В якому сенсі? 
-Вона розповіла, що побачила у вікно, як хтось покидав будівлю після п'ятої вечора, йдучи у напрямку лісу. І, ох... - важко зітхнувши та повільно похитавши головою, продовжував детектив, - пішла за нею, думаючи, що швидко знайде дорогу назад і повернеться. 
-Десь я вже таку людину бачив... - протягнув Олівер. 
-Угу. Переді мною сидить, - підтримав Домінік, іронічно склавши руки на грудях. 
Даніель роздратовано сіпнув верхньою губою, також розуміючи, що на місці доньки поступив би так само, не зважаючи на великий ризик, під який він би себе поставив. 
-Не відволікайтесь від справи, - мовив детектив, - так от. Дарсія побачила, як та жінка, за якою вона прямувала, дістала із сумки гарний ніж та передала його якомусь чоловікові, з яким там, у глибинах лісу, зустрілась. Між ними була нечітка розмова, яку Дарсія записала на диктофон. Жінка сказала щось типу, що їй ще був потрібен цей ніж. Чоловік відповів, що вони домовлялися про три дні, а вчора увечері вже був четвертий. 
-Якраз стільки, скільки й від смерті Вільямсона... - протягнув Алекс, перебивши брата. 
-Так, - відповів Даніель, - і ніж, який передала жінка, також підходить під опис знаряддя вбивства, яке знайшли із жертвою. 
-Слу-у-ухайте, - раптом мовила Кетрін, - пам'ятаєте, покоївку, яку ми з Алексом допитували, Елізабет? Вона розповідала, що її батько колекціонує мисливські ножі, і у день перед вбивством дівчина помітила, що одного ножа із батькової колекції не вистачає. 
-Тобто ти хочеш сказати, - промовив Олівер, - що вбивця позичив ніж у батька Елізабет? 
-Схоже на те, - відповіла жінка, - якщо, звісно, тут немає ще якихось мисливців, у яких його можна було б позичити. 
-Якщо Елізабет не збрехала, - почав Домінік, - це надає їй деяке алібі... 
-У тому й справа, якщо не збрехала, - невдоволено скривилась Кетрін. 
-Гаразд, далі, - мовив Олівер, очікувально дивлячись на друга. 
-Тут все, - відповів Даніель, продовжуючи: тепер момент далі. Коли я сьогодні зранку вийшов у хол, побачив, як під кабінетом медсестри, переступаючи з ноги на ногу, стояла та сама Елізабет. Коли вийшла місіс Харріс, сама медсестра, та кинулась до неї, запитуючи, чому її так довго не було. Жінка у відповідь простягнула їй баночку "вітамінів". Покоївка заторохкотіла, як їй ці ліки допомагають, і головний біль минає, і стерс, і все таке, після чого сказала, що вчора увесь вечір шукала медсестру, чекала її, аж поки не лягла спати, та запитала, де та була. Місіс Харріс відмахнулася, що вдома, але Елізабет заперечила, кажучи, що медсестра розповідала, нібито у неї дім в місті. Та знову якось байдуже відмахнулась, кажучи, що у неї є ще дім у селищі. 
-Не дуже й правдоподібно звучить... - протягнув Домінік, - наскільки ми знаємо, у неї немає чоловіка, а єдина донька нещодавно покінчила життя самогубством. Невже у цієї жіночки є достатньо коштів, аби утримувати два будинки? Тим більше живе вона одна. 
-Якщо подумати, що медсестра набрехала, - почав Алекс, - виходить, її вчора увечері не було в готелі. Значить, вірогідно, у ліс могла йти вона? 
-А якщо вона сказала правду? - мовив Олівер, - чому ви одразу вирішили, що ця жінка не може утримувати два будинки? Донька померла нещодавно, можливо, вона раніше працювала десь на хорошій зарплатні, одне із жител було її. 
-Зате тепер ми напевно знаємо, що ця Харріс навмисне підсовує всім якісь незрозумілі пігулки, - підбадьорювальним тоном сказав Домінік. 
-Угу, - мугикнув Даніель, - навіть знаємо які. 
-Як знаємо? - аж сіпнувся Алекс. 
-Бачу сьогодні день, коли доля стала на нашу сторону? - мовив Девіс. 
-Ага, - іронічно хмикнув Олівер, - головне, щоб вона більше спиною не оберталась. 
-Дарсія розповіла, що буквально тільки що, коли медсестра зняла крапельницю, вона дістала із кишені баночку вітамінів і, показавши етикетку, на якій дійсно було написано, що це вітаміни, дала їй дві білих таблетки. На долоні у неї були білі пласкі невідомі таблетки, які вона й дала Дарсії, та кулясті і жовті, самі вітамінки. У цей момент із кишені медсестри випала коробочка ще якихось ліків. Дарсія нахилилася, аби підійняти їх і прочитала на упаковці, шо це психоактивна речовина. 
Алекс різко, здивовано глянув округленими очима на детектива, Домінік незрозуміло підійняв брову, а Олівер запитав:
-Вона його хоча б не випила? 
-Ні. Лише зімітувала це. 
-Кмітлива... 
-Тобто виходить, - почав Алекс, - що медсестра давала Едріану, дає Елізабет і намагалася дати Дарсії наркотичні речовини? 
-Все складається саме так, - відповів Даніель. 
-То от чому та покоївка була такою неадекватною, - мовив Девіс. 
-Так, - відповів детектив, - і, вірогідно, на Едріана був такий ж самий вплив. 
-Але ми не знаємо, яку дозу прийняв Вільямсон, - мовив Олівер, - чи той один раз, під виглядом знеболювального, чи ще раніше під виглядом ще чогось. Доза, яку він прийняв, і період, який це відбувалося, також грають роль. 
-Можливо, - відповів Даніель, - але не так сильно, як сам той факт, що він його приймав. Так. Мені не подобається багато "напевно" і "якщо вважати". Потрібно розвіяти всі сумніви. Потрібно ще раз повторно поговорити із ними всіма. Кетрін, бери на себе покоївку; Домінік - твій адміністратор; Олівер, ти поговори із місіс Мітчел, прибиральниця, що тісно знайома із Елізабет. Я повторно допитаю медсестру. Все, бігом до роботи. 
Усі ланцюжком вийшли за двері, кожен йдучи у своєму напрямку. Даніель також направився до виходу, як Алекс його спинив: 
-Зачекай. 
Чоловік обернувся, запитально дивлячись на брата. 
-А... Що мені робити? 
-Відпочинь. Тобі зараз буде важко ходити садибою, шукаючи ту, чи іншу людину. Тим більше ми змогли розпреділити роботу на чотирьох. Як ти взагалі себе почуваєш? Тобі боляче? 
-Не переймайся так сильно мною, - відповів Алекс, м'яко посміхнувшись, - я несильно травмувався, все буде нормально. Просто пошкутильгаю два-три дні, а там все пройде.
-Я радий, що ти так оптимістично налаштований. 
-А я радий, що у мене є брат, який піклується про моє здоров'я). 
Даніель засміявся, кажучи: 
-Я теж тебе люблю. Все, біжу, не варто гаяти час. 
-Удачі. 
-Дякую, - виходячи за двері, відповів детектив. 
Із того моменту, як батьки пішли, Дарсія знову була одна. Переважну кількість часу вона, закуташись ледь не з головою у ковдру, дрімала. Іноді дівчина пробуджувалась, дивилась на годинник, і знову прикривала очі. Але так вона провела недовго, десь через хвилин сорок пролунав стук у двері. Дівчина повільно видихнула, думаючи: «Сподіваюся, тато не зачинив двері на ключ». Прочистивши горло, вона неголосно промовила: 
-Увійдіть. 
Двері відчинилися: до кімнати увійшли Мішель та Амала. Перша тримала в руках  піднос із їжею, інша відчинила та зачинила за нею двері. Побачивши подруг, дівчина легенько посміхнулася. Сестра, підійшовши ближче, лагідно промовила:
-Дарсія, як я рада тебе бачити. 
-Я теж рада вам, - відповіла вона, розуміючи, що неймовірно щаслива, що дівчата прийшли до неї. 
Мішель сіла поруч із нею, поклавши на тубмочку піднос. Амала також сіла біля них. Дарсія кинула запитальний погляд у сторону підноса із їжею. 
-Твоя мама сказала, щоб ми взяли у ресторані тобі поїсти, - відповіла сестра, - і я з нею погоджуюсь. Їж, товоєму організму потрібні сили. 
Дарсія не стала опиратися, що було невластиво їй, та почала заохочено їсти. Кілька секунд навколо була тиша, яку знову наважилася порушити Мішель: 
-Ти... Як взагалі?(
-Відносно нормально, - потиснула плечем дівчина. 
-А нога? - кивнувши на ліву ногу кузени, що була туго забинтована, запитала вона. 
-Боляче трохи... Я послизнулася, впала, не змогла підвестись... Думала замерзну на місці. 
-А... Чому ти взагалі там опинилась? - запитала Амала. 
-Я не буду це розповідати. 
-Чому? - здивувалась Мішель. 
-Бо ви скажете, що я божевільна, - зітхнула Дарсія. 
-Хіба ми таке колись говорили? - мовила Амала. 
-Я побачила у вікно, як хтось йде до лісу з готелю. Мені стало дивно і цікаво, а якби я побігла шукати тата, вона би вже пішла. Тому я швиденько одягнулася та побігла за нею в ліс. 
-Дарсія, пробач, але це справді виглядає, наче божевілля, - промовила Мішель. 
-Я ж говорила, що ви будете так казати, - невдоволено мовила дівчина і продовжила: я думала, що запам'ятаю дорогу та швидко повернуся. Спочатку все було добре, та потім мене помітили, і мені довелося тікати. Так я й заблукала. 
-Ну... Все ж добре закінчилось, - почала Амала, - тебе знайшли, ти ціла-здорова. 
-Ну і хто то був? - запитала Мішель. 
-Я не розібрала. Але... Дізналася дещо цікаве стосовно розслідування. 
-Далі можеш не розповідати, - перебила сестра, - я не люблю це все. 
-Ти би бачила взагалі, як Хейдон злякався, коли почув, що ти зникла, - промовила Амала. 
-Хейдон? - хмикнула дівчина. 
-Так. Мама мені зранку говорила, що пів ночі не спав. 
«Та невже? - подумала Дарсія, - він ж так хотів, щоб я залишила його в спокої?» 
-Я також думала, що з розуму зійду(, - прикро мовила Мішель. 
Дарсія поклала ложку в пусту тарілку, кажучи:
-Дякую. 
-Немає за що, - відповіла сестра, беручи піднос, - я тоді віднесу це все до ресторану. Амала, допоможеш мені? 
-Звичайно, - відповіла дівчинка, встаючи. 
-А ви повернетесь? - обнадійливо запитала Дарсія. 
-Так. Тільки поснідаємо швиденько, - відповіла сестра, - ти не встигниш занудьгувати). 
-Сподіваюсь... - зітхнула дівчина, знову відкинувшись на подушку. 
Даніель впевнено йшов коридором, прямуючи до кабінету медсестри. Він був впевнений більш ніж на сімдесят відсотків, що вона якось причетна до смерті Едріана. Йому хотілося якомога швидше поставити цьому всьому край і забути, як про страшний сон. У чоловіка були дуже серйозні наміри. Він підійшов до дверей та, не вагаючись, голосно постукав. Замість того, щоб, як зазвичай, почути "увійдіть", медсестра по іншу сторону стіни сказала: «Зачекайте, будь ласка, одну хвилинку». Невдовзі жінка відчинила двері. Побачивши перед собою детектива, у її очах заграло деяке збентеження, яке вона цього не показала, мило посміхнувшись та кажучи: 
-Доброго дня ще раз, містер Бейкер. Ви прийшли запитати ще щось про вашу доньку? 
-Ні, місіс Харріс. Мені потрібно поставити вам декілька запитань. Ми можемо пройти до кабінету? 
-Так, звичайно. 
 Вони зайшли до приміщення, Даніель, зачинивши за собою двері, підійшов до медсестри, що зайшла перша, і промовив:
-Присядемо? 
-Так, так, прошу, - вказавши на стілець по один бік свого столу, мовила жінка. 
Вони сіли один навпроти одного. Даніель, перебираючи у голові можливий розвиток подій, запитав:
-Де ви були вчора увечері? 
-Додому відлучалася. 
«Говорить правду? Чи придумала одне виправдовування на всіх?» - подумав детектив. 
-Для чого? 
-Одяг хотіла новий взяти. Давно вже в цьому ходжу, зазвичай на одну зміну вистачає, але зараз, ви самі бачите ситуацію, мені доводиться залишатися тут, адже моя напарниця живе у місті і не має змоги дістатися сюди. 
Даніель окинув її поглядом та, підійнявши брову, запитав:
-А ви хіба не в одному й тому самому одязі зараз? 
-Що? Ні, ні, ні. Це схожий). 
-Скільки у вас є жител? 
-Два. Один будинок тут, у селищі, і ще квартира в місті. 
-Ви не бачили, як вчора близько сімнадцяти тридцяти хтось, можливо, покидав готель? 
-Ні. А хто його міг покинути в таку пору? Псіля п'ятої вечора ж заборонено йти за межі садиби. Запитайте місте... - вона різко замовкла, прочистивши горло. 
-Кого запитати? - зробивши запитальний жест головою, перепитав Даніель. 
-Ні, нікого, я переплутала, даруйте. 
«І щось тут не так...» - промайнуло в його свідомості. 
Кетрін підійшла до дверей каптерки, де зазвичай могли "засідати" прибиральниці та покоївки. Вона, навіть не слухаючи, чи там хтось є, постукала в двері. Але їй не відчинили. «Схоже, вони зайняті... - подумала жінка, - гаразд, зачекаю трохи, ось-ось перерва має початися, зараз повинні повернутися». Кетрін відійшла від дверей, впершись в стіну позаду. Боковим зором жінка помітила, як у за поворотом, у закутку коридора, що вів до чорного виходу, хтось, так само впершись у стіну, сидить навшпиньках. Вона зацікавлено підійшла трохи ближче, впізнавши у дівчині Елізабет. Кетрін стала позаду неї, намагаючись зрозуміти, що та робить. Покохвка виглядала знервованою. Її очі були червоні, на щоках виблискували лінії від сліз. В руках вона тримала фото молодого, довгокосого, чорнявого хлопця. Прислухавшись, жінка почула, як дівчина щось тихо бурмоче собі під носа. Зосередившись, Кетрін розслухала такі слова:
-...Ти не уявляєш, як мені без тебе важко, - ледь чутно схлипуючи, тремтячим голосом говорила Елізабет, - мені немає більше кому довіритись, поділитися своїм горем та переживаннями. Ніхто мене не розуміє. Всі думають, що то я вбила тебе. Вони не розуміють, що я не могла вбити єдину близьку людину. Я відчуваю, що починаю сходити з розуму... - вона поклала голову на коліна, повільно вдихнувши та тихо заскуливши, - мені так важко, так важко... Я нікому більше не потрібна на цьому світі, у мене нікого немає. Я одна. Одна-однісінька серед цих злих, хижих людей. Мене ніхто не підтримає, ніхто не захистить... Що мені робити, Едріан? Як мені далі жити? 
«Бідолаха... - сумно подумала жінка, - значить, ми дарма її підозрювали?»
-Знаєш, єдиний хто мені допоміг, це місіс Харріс. Це така добра жінка. Вона вислухала мене, не взявши із мене грошей, дала вітаміни, лише завдяки яким, я відчуваю себе добре. Якщо я не вип'ю таблетку, просто починаю зриватися і божеволіти. 
«Тому що наркотична речовина блокує та спотворює твої емоції й сприйняття, - думала Кетрін, - а потім, коли ти тривалий час не приймаєш пігулок, її дія зникає, і все повертається на свої місця. Вона вже залежна від цих таблеток, у неї хвора психіка(. Їй потрібно до психіатра, а не труїти себе психоактивниии речовинами». Елізабет знову зайшлася плачем, притискаючи фото хлопця до грудей. «Здається, я вже все без допита дізналася...» - подумала жінка, йдучи назад. 
Хейдон прокинувся відносно пізно. Він окинув приміщеннч поглядом: юнак був сам. Батько знову був за роботою, мама снідала або була десь із Лаліт, Амала теж десь гуляла. Хлопець протер заспані очі, лягши на спину та глянувши в стелю. Він пам'ятав момент, як десь під ранок до спальні увійшов тато, кажучи, що Дарсію знайшли. Більше Хейдон не чув і не знав, що з нею. Невдовзі юнак підвівся із ліжка, одягнувся, заправив ліжко і так далі. Закінчивши, він направився до ванної кімнати, аби вмитися. 
У коридорі було дещо холодніше, ніж у спальнях. Цей контраст одрвзу відчувся на шкірі. Хлопець відчинмв двері та, зайшовши до ванної, зачинив їх на замок. Він підійшов до раковини, увімкнув кран. Звідти полилася гаряча вона. Юнак поклав долоні під теплий струмінь, заплющивши очі. Хейдон згадав, як він день назад зустрівся тут із Дарсією. У його голові повністю відтворювався їхній діалог: «Хлопець невдоволено скривився та, дивлячись на ню лагідними, закоханими очима, промовив: 
-Тобі приносить задоволення спостерігати за людьми не у самі підходящі моменти?
-Добрий ранок? - підійняла брову дівчина, проігнорувавши попередній докір. 
-Ти довго тут стоїш? - продовжував юнак. 
-Не зовсім, - відповіла вона, - чому ти такий похмурий? 
-Тобі здалось. 
-Справді? А я думаю інакше. 
-Дарсія, залиш мене, га? 
-Чому ти так розмовляєш зі мною? Я ж нормально запитала. Чи ти не радий мене бачити, або не хочеш спілкуватися зі мною? 
-А мені здається, що цього хочеш ти, - кинув хлопець, йдучи до своєї спальні». Юнак зітхнув, думаючи: «І чому я тоді так погарячкувався? Вона ж справді не нагрубила мені, нормально спілкувалася... А я... Дурень! Потрібно... Провідати її? А якщо прожене?(» Через деякий час він виринув зі своїх роздумів, починаючи вмиватися. 
Амала та Мішель віднесли піднос до ресторану та поснідали. Вони прямували до Дарсії, адже обіцяли повернутись. Йдучи коридором їхнього корпусу, двері ванної кімнати, що були за кілька метрів, раптом відчинилися. Перед ними став Хейдон, перекидаючи свій погляд із однієї на іншу. 
-Доброго ранку, містере Девіс, - промовила Мішель, глянувши на наручний годинник, - виспались? 
-Угу, - байдуже мугикнув хлопець, - ви куди? 
-До Дарсії, - відповіла Амала. 
-О, а з нею все гаразд? 
-Більш-менш так, - мовила Бейкер. 
-Слухайте, дівчата, - раптом почав Хейдон, - а ви не проти, якщо я зараз до неї зайду? Хочу наодинці поговорити. 
-Ох, що з тобою робити, Девіс... - зітхнула Мішель, - йди. Тільки дурниць не нароби. 
-Обов'язково, - жвавіше відповів юнак, йдучи у потрібному напрямку. 
Дарсія лежала в ліжку під ковдрою із заплющеними очима. Ні, вона не спала. Дівчина намагалася зігрітися. Хоч вона уже кілька годин не вилазила з-під теплої ковдри, їй досі здавалося, що увесь її одяг мокрий, дівчина лежить на холодній землі, а з гори, прямо в обличчя, обпікаючи шкіру, сипить холодний, гидкий сніг. Їй досі чувся свист вітру, що злісно вдарявся у скелі. Перед нею поставав нічний ліс, починаючи будоражити розум. У якийсь момент почувся стукіт у двері. Дарсія подумала, що то повернулися дівчата, тому байдуже промовила: «Увійдіть». До кімнати зайшов Хейдон. Дівчина помітила це боковим зором і, зрозумівши, хто до неї прийшов, сіла на ліжку, вражено дивлячись на нього. Юнак причинив двері, також тримаючи свій погляд на ній. Вони кілька секунд просто дивилися одне на одного, не наважуючись заговорити. Зрештою, цю місію взяла на себе Дарсія: 
-Ти... Чому прийшов? 
Спочатку її голос звучав розгублено, та потім набув злегка байдужої та ображеної іскри. 
-Провідати тебе, - підійшовши до неї, відповів хлопець, - ти як? 
-Невже ти так цим переймаєшся? - хмикнула дівчина. 
-Не повіриш, але переймаюся, - відповів Хейдон, сівши поруч, - я місця собі не міг знайти, коли почув, що ти кудичь зникла, - прикро звівши брови разом, продовжував юнак, - я пів ночі заснути не міг, все думав: де ти, що з тобою, чи ти жива взагалі. Ти не уявляєш, як я хвилювався(. 
-І чому ж ти так переживав? Невже я так дорога тобі?
-Так, - відповів хлопець. 
-Справді? Чим? 
-Бо.... Ах, Дарсія, я кохаю тебе. 
Між ними запала пауза. Вони просто протягом кількох секунд дивилися одне на одного. Сором'язливо, невпевнено, але так чарівно та прекрасно... Серце в грудях почало нервово колотитися. Тіло кинуло в жар, віски запульсували від раптового припливу такої великої кількості самих різних, ніколи не знаних почуттів й емоцій. 
-Я... - несміло почала дівчина, - теж кохаю тебе. 
У його очах раптом заграла радість. Така неймовірна, така щира, що й не описати словами. Це було те, що він жагав почути останні кілька місяців. Те, до чого він так прагнув. Юнак підсунувся ближче, міцно обійнявши дівчину. Вона й зпам'ятатися не встигла. Дарсія м'яко обхопила його плечі, притуливши голову до грудей. Хлопець залишив м'який, лагідний поцілунок на її голові, все ще ніжно обіймаючи дівчину. Яке ж воно прекрасне, підліткове кохання... 
Детективи завершили з допитами. Всі були в зборі, вони чекали лише Домініка. Коли чоловік прийшов та сів на своє місце, Даніель запитав: 
-Хто має бажання розпочати наше обговорення? 
-А ти не хочеш? - мовив Домінік. 
-У мене нічого не має. 
-Я теж майже нічого не дізнався, - промовив Олівер. 
-Ясно все з вами, - зітхнув Девіс, - я спілкувався з адміністратором. Він розказав, що вчора увечері, після сімнадцятої години, медсестра виходила на вулицю. Коли повернулася - містер Кларк не бачив, значить прийшла вона пізно. Якраз десь через кілька хвилин вийшла й Дарсія. Значить, то медсестра передала ніж чоловікові. Також, за словами адміністратора, у поселенні один мисливець, Дональд Мілер, батько Елізабет. 
-Значить медсестра, вірогідно, є вбивцею? - тихо мовив Алекс, - Елізабет говорила, що за день до вбивства зник батьків ніж. Потім медсестра вночі, потаємно віддає колекційний мисливський ніж, що за описом підходить під знаряддя вбивства, якомусь місцевому чоловікові. 
-Схоже на те... - протягнув Даніель, - але цього мало, аби вважати її вбивцею. Ми ще не знайшли прямих доказів її вини. 
-Так само, - почав Олівер, - як не знайшли доказів того, що до цього не причетна Елізабет. 
-Знайшли... - зітхнула Кетрін. 
Чоловіки глянули на неї, хтось - здивовано, хтось - уважно, чекаючи, коли вона почне. 
-Я шукала Елізабет, аби поговорити з нею. Підійшла до дверей їхньої каптерки, але там було зачинено. Я відійшла в бік, чекаючи, поки хтось прийде. Та раптом боковим зором помітила, що у іншій частині коридору хтось є. Тихо підійшла ближче, аби мене не помітили. На підлозі, впершись в стіну сиділа Елізабет, плачучи. В руках вона тримала фото молодого хлопця, схоже, Едріана, тихо примовляючи: "Мені тебе не вистачає", "я залишилась одна", "мене ніхто не розуміє і всі підозрюють у твоєму вбивстві". Потім вона сказала, що єдиний, хто її допоміг, це місіс Харріс. Мов, вона її вислухала, дала якісь ліки, тільки завдяки яким вона тримається, тому що, коли дівчина не п'є таблетку, починає зриватися і божеволіти. Медсестра втерлася їй у довіру та, під видом доброї, жалісливої жінки, що хоче допомогти, труїть Елізабет психоактивними речовинами, в той час, як бідній дівчині не завадило би полікуватися у психіатра. 
Після завершення розповіді жінки, у кімнаті кілька хвилин панувало мовчання. Детективи мовчки аналізували інформацію, намагаючись скласти все у правильний пазл. 
-Якщо подумати, - почав Алекс, - що медсестра вбила Едріана, тоді для чого вона перед цим давала йому нейролептичний засіб? 
-Аби затуманити психіку та розум, - відповів Даніель, - пам'ятаєте, друзі Вільямсона казали, що у вечір перед вбивством він говорив, що його хтось кличе і дуже впевнено та цілеспрямовано кудись направився? 
-Хочеш сказати, що Харріс зманіпулювала ним? - підійняв брову Алекс. 
-Так само, як зараз робить із покоївкою та намагалася зробити з Дарсією, - мовив Олівер. 
-І якщо вона після цього вбила Едріана... - протягнув Домінік. 
У кімнаті запала мертва тиша. Даніель метнув сполоханий погляд на Девіса, проводячи паралель. Кетрін поклала руку на груди, відчуваючи нав'язливу тошноту, що почала підступати до гортані. Емоції, що були викликані гірким усвідомленням,  паморочили голову, не давали дихати. 
-Тільки не це... - тихо протягнув чоловік. 
-Даніель, заспокойся, - мовив Олівер, - тим більше Дарсія ж не випила його. 
-Так, але це не відміняє того факту, що ця поганка зробила замах на життя моєї доньки! - розгнівано сіпнувши верхньою губою, промовив чоловік. 
-Але ти не знаєш з якою саме метою вона це робила, - продовжував Браун. 
-Ти хочеш сказати, що ця зараза намагалася отруїти мою дитину психоактивними речовинами в хороших цілях?! Цьому потрібно вже покласти край! 
-Як ти це зробиш? - мовив Домінік, - у нас немає доказів її вини, тим більше без поліції ти її не затримаєш. А зв'язатися із ними, а тим більше викликати сюди зараз неможливо. 
Даніель не стримався та розлючено вдарив кулаком в стіну. Від цього різкого руху всі завмерли, ледь дихаючи. Чоловік повільно видихнув, кажучи: 
-Пробачте, я зірвався. Наша задача зараз спостерігати за Харріс, прослідковувати кожен її крок та тримати все під контролем. Потрібно з'ясувати, коли розблокують виїзд із долини. 
-Я займусь цим, - впевнено промовив Олівер. 
-Гаразд, - кивнув детектив, - за дітьми слідкуйте. Поговоріть із ними та все поясніть. Нехай за межі корпусу не виходять, двері тримають на замках. У ресторан тільки з вами, самим ні в якому разі. 
Вони ще обговорили деякі питання, після чого, тримаючи розум настороженим та уважним, порозходились по своїх спальнях. 
Дарсія та Хейдон увесь залишок дня провели разом. Вони мило спілкувалися, сміялися, поступово перетворюючи напругу та невпевненість між собою на комфорт і щирість. Зрозумівши, що вони відчувають схожі почуття одне до одного, на душі стало якось легше. Дізнавшись, що дорослі закінчили роботу та йдуть відпочивати, хлопець попрощався із дівчиною та пішов до себе. 
Дарсія залишилась одна, чекаючи, коли повернуться батьки. Дівчина підозрювала, що їх зараз чекає серйозна розмова, можливо, із нудним суворим читанням лекцій та довгих нотацій. Довго бути одним на один зі своїми думками їй не довелося: невдовзі дверя повільно, виснажено відчинилися, і до кімнати зайшла спочатку мама, а потім, зачинивши двері на ключ, так щей не на один оберт, як зазвичай, а на два, тато. Кетрін підійшла до дочки та, присівши поруч із її ліжком, запитала: 
-Донечко, як ти себе почуваєш? 
-Нормально, - потиснула плечима дівчина. 
Даніель також підійшов ближче та сів поруч, кажучи:
-Ти дуже нас злякала(. 
-Я... Розумію(, - сумно зітхнула вона, - але я справді не підозрювала, що все так обернеться. 
-Дарсія, потрібно трохи думати і... Не ставити своє життя у небезпеку. Уявляєш, де було моє і мамине серце, коли ми зрозуміли, що безвісти кудичь зникла? 
-Уявляю... 
-Перш ніж щось зробити, потрібно триста разів подумати, які наслідки це може за собою понести. А що було б, якби ми тебе не знайшли? 
-Пробачте, що я заставила вас хвилюватися і... 
-Ти теж мене пробач, - мовив батько, - за те, що нагримав зранку. Але, тим не менш, ти дуже нам допомогла та внесла свою лепту в розслідування. Ти не уявляєш, як нам це допомогло. 
-Справді? 
-Звичайно, - відповіла мати, лагідно посміхнувшись, - саме завдяки цьому ми от-от завершимо це розслідування і зможимо, нарешті, гарно провести час разом. 
-Кхм... До речі, стосовно цього, - мовив Даніель, змінивши тон своєї розмови із лагідного на більш суворий та серйозний, - Дарсія, зараз нам потрібно бути особливо обережними та уважними. У ході розслідування ми з'ясували, що медсестра, даючи тобі ті пігулки під виглядом вітамінів, могла намагатися вчинити прямий замах на твоє життя. Не тільки через те, що сама дія цих психоактивних речовин небезпечна. 
Дівчина кинула здивований та одночасно зляканий погляд на батька, не до кінця розуміючи, до чого той хилить. 
-Й-як це замах? - тихим, тремтячим перепитала донька. 
-Тихо, не хвилюйся, - м'яко мовив батько, дивлячись їй в очі, - ми дуже скоро завершимо з цим і все стане на свої місця. Але зараз варто бути на сторожі. Тому, будь ласка, не блукай готелем, взагалі не виходь за межі корпусу. В ресторан будемо ходити разом. Завжди замикай двері і нікого чужого не впускай сюди. Зрозуміла? 
Вона невпевнено кивнула, намагаючись вмістити цю інформацію в себе в голові. 
-Все буде гаразд, не переживай, - лагідно  мовив батько, притуливши доньку до себе. 
Кетрін також сіла поряд з ними, обіймаючи дочку та коханого чоловіка. В мить на душі стало так тихо, так любо...
-Мам, тату, - раптом почала Дарсія, - я хочу вам дещо сказати. 
-Що? - запитала Кетрін, глянувши на неї. 
-Я... Ну... - вона видихнула, рівним тоном промовивши: мене тепер є хлопець. 
Даніель подивився на дочку суворим поглядом, підійнявши одну брову. Мати ж хитнула головою та запитала:
-Хейдон? 
-Так, - відчуваючи, що серце зараз вистрибне з грудей від хвилювань, відповіла дівчина, - він сьогодні прийшов до мене та засвідчився у коханні, і це виявилося взаємно. 
-Ну... Що ж, - протягнула жінка, будучи готовою до цього, - я рада за вас. Сподіваюся, коли ви ще трохи підростете, у вас все складеться. 
-Тату? - невпевнено мовила Дарсія, не побачивши реакції батька. 
-Я не дуже задовволений цим, - стримано відповів чоловік. 
Дівчина розчаровано відвела погляд. Це було те, що вона найбільше не хотіла чути. 
-Я, звичайно, не забороняю тобі зустрічатися та близько спілкуватися із ним, - продовжив Даніель, - але щось мені підсказує, що Хейдон - це не той хлопець, який має зробити тебе щасливою. Ні, звичайно, я буду безмежно радий, якщо моя думка виявиться хибною, і у вас все добре складеться. Але я поки що не бачу в ньому твого майбутнього чоловіка. Тільки, будь ласка, зрозумій мене правильно. Будь розумною дівчиною. 
Вона промовчала, не розуміючи, як сприймати татові слова. Кетрін важко зітхнула, кажучи: 
-Гаразд, я тоді... Піду в душ. 
Мати підвелася з місця та, взявши із тумбочки всякі дрібнички для ванни, вийшла за двері. Дарсія і Даніель залишилися одні. Спочатку кожен із них мовчав, та в якийсь момент батько раптом знову змінився на обличчі, промовивши: 
-Є ще одна важлива тема, яку я хотів би з тобою обговорити. 
Дарсія підійняла голову, запитально дивлячись на нього. 
-Я щиро сподіваюся, що тобі не знадобляться ці знання, і наша розмова не принесе в подальшому ніякої користі... 
«Мені страшно уявити, про що він хоче говорити», - промайнуло у її голові. Даніель кілька секунд помовчав, над чимось думаючи, після чого запитав: 
-Ти знаєш, як поводитися і що робити, коли тебе зв'язують? 
Дівчина дивилася на тата зляканими очима, спочатку не знаючи, як на це реагувати, і що говорити. 
-Не жахайся так,  - почав заспокоювати чоловік, - таке наврядчи може статись, але я всеодно хочу впевнитись, що, навіть якщо щось подібне трапиться, ти знала, як діяти, і могла зарадити собі. 
-Не знаю... - на видиху протягнула Дарсія, - розкажи. 
-Що зазвичай зв'язують, аби полонений в жодному випадку не втік? 
-Руки й ноги? 
-Так. Але просто зав'язати зап'ястя та щиколотки, як роблять нерозумні та, якщо їх так можна назвати, недосвідчені злодії. Люди трохи розумніші та хитріші зв'язують стегна, гомілки, руки вище ліктя прив'язують до тулуба. Або все тіло прив'язують до стільця, чи чогось іншого. Як бачиш, методів знущання над людською гідністю є безліч, але спосіб собі допомогти завжди один. Найперше, що варто зробити - побороти страх та паніку. Коли відчуваєш, що тебе зв'язують, потрібно повільно, плавно напрягти м'язи, аби нападник цього не помітив. Так потім, розслабивши тіло, ти послабиш мотузки, таким чином можна буде легше звільнитись. Якщо зв'язують зап'ястя, їх потрібно непомітно скласти човником. Це теж допоможе в подальшому якомога більше послабити мотузки й вивільнитись. 
-А якщо нападник зв'яже мене скотчем? - округливши очі, запитала дівчина. 
-Від скотчу дуже легко позбутися, розірвавши його. Але головний секрет - робити це під правильним кутом. Для початку потрібно нахилітися якомога далі вперед і з усієї сили притиснути один до одного кисті і лікті. Якщо це можливо, обидві руки варто стиснути у кулак. Головна мета - притиснути як можна щільніше один до одного передпліччя. Далі потрібно почекати потрібного моменту, і коли він настане, підійняти зімкнуті руки над головою та одним різким і швидким рухом опустити їх вниз і в сторони. 
-Звучить не дуже обнадійливо... - пробурмотіла дівчина. 
-Можливо, але цей метод точно робочий. Не переймайся. Я ні в якому разі не допущу, щоб тобі довелося використовувати ці знання на практиці, - пригорнувши доньку до себе, мовив Даніель. 
-Люблю тебе. 
-І я тебе. 
У цей момент телефон Дарсії, що стояв на тумбочці несамовито завібрував, нахабно завівшись безперервним вібруванням та звуками надходження нових сповіщень. Даніель відчув, як телефон у його кишені теж зайшовся сповіщеннями. Чоловік дістав його та вражено глянув на екран. Його погляд стрибнув вгору на позначку стану зв'язку. І... Та невже?! Зв'язок з'явився!