Гірська пастка

ГЛАВА VII „ПІД ПОКРОВОМ НОЧІ Й ХУРТОВИНИ”

Детективи довго та нудно обговорювали можливі варіанти розвитку подій, аби скласти логічну картинку, намагалися ще щось дізнатися, але безуспішно. Врешті решт єдиногололосно було вирішено взяти дітей та піти разом повечеряти, адже всі їли ще зранку за сніданком.  
Даніель та Кетрін неспіша йшли у свою спальню, обговорюючи деякі пусті дрібниці стосовно розслідування. 
-...Маячня якась виходить, - зітхнув чоловік, відчиняючи двері. 
-Не нервуйся, завтра щось придумаємо. Ніч додасть розуму. 
-Дуже сподіваюся на це, - увійшовши до кімнати, відповів детектив. 
Зайшовши у спальню, Даніель окинув приміщення поглядом, збентежено запитавши:
-А де Дарсія? 
-З дівчатами може сидить. Якщо, то їй скажуть, що ми йдемо вечеряти. Зараз прийде. 
Чоловік кинув погляд на вішалку, що була прибита до стіни. На ній висіло лише дві куртки. Він зніяковіло підійняв брову, промовивши:
-Гаразд. А куртка її тоді де? 
Вони перекинулися збентеженими, злегка схвильованими поглядами. У їхніх очах читалися одні й ті самі емоції. 
-Йдемо пошукаємо її, - мовила Кетрін, - хто його знає, навіщо їй куртка. Не могла ж вона ніччю і снігопадом сама кудись піти. 
Даніель без слів ринувся до виходу. 
Вони оббігали всю будівлю. Спальні Алекса та Лаліт, Домініка та Джейн, Олівера, ванну кімнату, коридори, хол, ресторан, але доньки нікде не було. Мішель розповіла, що Дарсія пішла до своєї спальні близько п'ятої вечора, а годинник зараз показував сьому... 
Даніель став біля стіни, судомно дихаючи. Здавалося, він зараз не ввитримає. Його руки трусилися, у голові починало шуміти. Його й без того бліде обличчя, стало точно білого кольору, як полотно. Він давно не був такий схвильований та переляканий. Що з його дочкою? Де вона? Кетрін, відчуваючи, що що у неї самої починають здавати нерви, взяла чоловіка за плечі та, стараючись говорити рівним, спокійним тоном, промовила:
-Даніель, тихо, заспокойся! 
-Кетрін, що означає заспокойся! Нашої дочки немає, де вона, що зараз із нею?! 
-Візьми себе в руки! Ми її знайдемо! Потрібно зберігати холодний розум, чуєш?! - легенько шарпнувши чоловіка за плечі, ніби стараючись вибити паніку із його голови, мовила жінка. 
-Де її шукати?! - відчайдушно звівши брови разом, мовив Даніель підвищеними тоном, - вона десь поза межами готелю, тут її нігде немає, ми передивилися все! 
-Давай розпитаємо персонал. Може її хтось бачив. До прикладу той самий адміністратор. 
Він глянув на неї очима, повними самих різноманітних емоції, серед яких переважав їдкий, істеричний страх. Вони без лишніх слів направилися до стійки реєстрації. Даніель, йдучи попереду, підбіг до містера Кларка, який, як зазвичай, ще здалеку помітив людей, які йшли до нього. Чоловік, дивлячись на адміністратора поглядом із благальними, обнадійливими нотками, промовив:
-Доброго вечора, містер Кларк. Ви не бачили тут дівчини із довгим чорним волоссям? 
-Доброго, містер Бейкер. Бачив. Близько п'ятої вечора вона пішла до виходу. Я сказав,  що покидати готель в таку пору заборонено, на що міс відповіла, що вона вийде лише на ґанок, подихати свіжим повітрям. 
-Хвилинку, перепрошую. 
Він побіг до виходу. Різко шарпнув ручку, відчинив вхідні двері навстіж. Звідти подуло холодним вітром, що ніс із собою сувору гірську хуртовину. Стримуючи серце, що от-от намірювалось вистрибнути із грудей від надмірних хвилювань та інших емоцій, обнадійливо виглянув на ґанок, але там нікого не було. Серце, ще кілька секунд тому б'ючись неприродно швидко, раптом завмерло, застигло на місці, після чого впало в самі п'яти. Даніель повільно проковтнув слину, рівномірно видихаючи. Він, взявши себе в руки, зачинив двері та повернувся назад, зіткнувшись у проході із Кетрін, яка не витримала і теж рванула до виходу. Жінка кинула у його очі запитальний погляд, що благав, аби чоловік сказав саме те, що вона так хоче почути. Але він лише заперечливо похитав головою. 
Адміністратор, помітивши переляканий та схвильований настрій детективів, яких завжди бачив серйозними та холоднокровними, збентежився, теж починаючи переживати. 
-У вас щось сталося? - запитав містер Кларк, пильно дивлячись на подружжя. 
Даніель повернувся до нього, розуміючи, що доведеться розповісти, адже, можливо, адміністратор зможе чимось допомогти. 
-Наша донька зникла, - мовив детектив, підійшовши до стійки реєстрації. 
Містер Кларк промовчав, невдовзі невпевнено промовивши:
-Я точно бачив, як вона виходила на вулицю. Можливо, ваша донька кудись пішла? 
-Ну куди? Ах... Куди вона могла піти сама, у невідомомій місцевості та майже вночі? - ледь не плачучи, мовила Кетрін, підійшовши до чоловіків. 
Адміністратор знову витримав паузу, над чимось думаючи. Раптом він щось згадав, кажучи:
-На ґанку встановлено відеоспостереження. Можливо, вам це якось допоможе? 
-Звичайно, - оживився детектив, - можете, будь ласка... 
-Так, звичайно, - відповів містер Кларк, зрозумівши, чого він просить. 
Даніель та Кетрін зайшли за стійку, чекаючи, поки адміністратор знайде потрібний відеозапис. Коли містер Кларк відійшов від комп'ютера, жестом запросивши детективів до нього, Даніель, розуміючи, що це їхня єдина надія, припав до нього, вивчаючи відеофрагмент. На ньому відобразилося, як дівчина виходить із готелю, застібнюючи куртку. Вона вдивляється у далину, туди, де простягався густий, хвойний ліс, що вкривав частину гори. Після цього Дарсія дістала із кишені телефон, увімкнула ліхтарик, прикриваючи лампочку пальцем. Вона, занурюючи ноги по черзі по коліна в сніг, попрямувала до того ж самого лісу, сховавши свій силует у легкому тумані та  ще поки що невеликого снігопаду. 
-Містер Кларк, можна вас на хвилинку, - рівним тоном, мовив Даніель. 
Чоловік оволодів своїми емоціями, його голос звучав більш-менш спокійно, але в очах читалося все те, що зараз панує у його серці. 
-Так, - відповів адміністратор, підходячи до них. 
-У тій стороні, де ліс навпроти готелю, є якісь помешкання, чи ще щось? 
-Абсолютно ні, - відповів чоловік, - там глухий, густий ліс. Його околиці ще більш-менш освоєні людьми, там збирають гриби літом, випасають худобу, ходять на прогулянки. А більша частина лісу повністю дика. Туди ніхто не йде, адже заблукати там, як два пальці об асфальт. 
Кетрін помітила, як нижня повіка Даніеля панічно сіпнулась. Його очі зробилися скляні, рука, що досі була на мишці, затремтіла. 
-Вона пішла у ліс... - видушив із себе детектив. 
-Містер Бейкер, її потрібно терміново шукати, - серйозним тоном, промовив адміністратор, - це не жарти. 
-Я розумію, - відповів Даніель, ще раз видихнувши. 
-Я попрошу друзів та знайомих рятувальників, вони живуть тут недалеко. Ці люди допоможуть вам. Не варто гаяти ні хвилини. 
Слова адміністратора одночасно й заспокоїли Даніеля, розбудили його бойовий дух, але разом з тим сколихнули ще більшу хвилю деяких переживань та страху. 
Даніель та Кетрін побігли по Домініка, Олівера та Алекса. Поки жігка пішла по Олівера, Даніель направився до Девісів. Він впевнено та навіть трохи нахабно постукав у двері, чекаючи, поки йому дозволять увійти. Майде одразу із-за стіни почулося чоловіче: «Увійдіть». Детектив нервово шарпнув за ручку, заходячи до спальні. Домінік та Джейн сиділи на ліжку, щось обговорюючи, а Хейдон та Амала лежали на своєму ліжку, дивлячись завантажений фільм на ноутбуці. Побачивши наляканого, схвильованого Даніеля, Домінік підвівся з місця, збентежено підійшовши до нього. Інші також уважно глянули на детектива, слухаючи їх подальшу розмову. 
-Привіт... - протягнув Девіс, - що трапилось? Виглядаєш не обнадійливо.
-Домінік, Дарсія зникла. 
На цьому моменті Хейдон аж сіпнувся, великими, наляканими очима глянувши на чоловіків. У його погляді читався щирий страх та хвилювання, що змішувалися із ще чимось іншим... 
-Як зникла? - не зрозумів Домінік. 
-Ми її не знайшли сьогодні у кімнаті, - тремтячим голосом почав чоловік, - як виявилося, вона пішла в ліс. Куди? Чому? Я не знаю. Її треба терміново знайти. 
-Я зрозумів. Йдемо. Швидко. 
Вони хутко зникли за дверима. Хейдон відвів зляканий погляд, повільно проковтнувши слину. Помітивши його реакцію, Джейн запитала:
-Синку, що сталося? 
Він печально глянув на Амалу, що, зітхнувши, повільно кивнула. 
-Ах, мам, - почав хлопець, - мені потрібно тобі дещо розказати...
-Що? - мовила мати, глянувши на сина. 
-Я... Мені давно подобається Дарсія. Я кохаю її. 
Почувши це, жінка м'яко посміхнулася, кажучи:
-Ну це ж прекрасно, чого ти? І як давно?
-Місяців... Два? Три?
-Хейдон, це чудово. А чому ти не зізнався їй? 
-Та... Пробував. Але щоразу все провалювалося. А ці троє, - кивнувши у сторону Амали, уявляючи там ще Ліама та Мішель, обурено мовив юнак, - вставляють всюди своїх п'ять копійок, через що ми з Дарсією й посварилися, і уже дні два не спілкуємося(... 
-Амала! - суворим тоном промовила Джейн. 
-А чому одразу Амала? - зморщила носик дівчинка, - я нічого не робила. 
-Не хвилюйся, синку, - мовила мама, - я думаю, все налагодиться. Побачиш. 
Хейдон криво всміхнувся, обдумуючи слова матері. 
Дарсія блукала лісом. Вона знала із заїджених уроків по виживанню, що, якщо заблукала, варто залишатися на місці. Але якби дівчина так і стояла під якоюсь ялиною, вірогідно, заснула б і замерзла, що звучало ще гірше. Хуртовина так ж безжалісно сипала снігом. Вся її куртка зверху, волосся, шапка, руки були засипані снігом. Від тепла тіла він починав танути, від чого її одяг був мокрим. Ноги по коліна загрузали у снігу, ноги у взутті теж були у холодній воді. Довкола була глибока, темна ніч. Її очі звикли до темряви, але через сильний снігопад видимість була жахливою: дівчина бачила лише у радіусі двох метрів, а далі була химерна темрява... Хто його знав, що чи навіть хто ховаж у ній свою тінь, можучи в одну мить вкоротити життя. Дарсія загубила рукавиці, коли тікала від чоловіка, тож її руки замерзли від лютого морозу, що обпалював шкіру. Вона вся тремтіла, ноги запліталися, дівчина декілька разів падала у сніг, ледь підводячись назад. 
«Якщо я вже йду, - думала Дарсія, - то потрібно, щоб це принесло якусь користь. Треба зрозуміти, як знайти вихд із лісу. А-але як? Я ж не пам'ятаю звідки прибігла і взагалі...» У цей момент її нога знову застрягла у кучугурі снігу, дівчина зашпорталась та впала. Вона всім тілом погрузилася у холодний, лапатий сніг. Шкіра, що торкалася його, почала нестерпно нити від пекучого, безжалісного холоду. Між верхівками дерев засвистів вітер, відбиваючись від їхніх стовбурів та моторошним, панічним свистом розносячись довкола. Дарсія судомно видихнула. Тепла пара, що йшла із її рота, моментально розсіювалась у холодному повітрі. Вона вперлася рукою в кучугур, зануривши її по лікоть в сніг, намагаючись підвестись. Звівшись на ноги, дівчина ще раз окинула все довкола уважним поглядом. «Так... - думала вона, - треба згадати дорогу, якою я йшла сюди. Яка там була відмінна риса, яка допоможе мені вибратись? Я прийшла із підніжжя гори, там і починається ліс... Значить... Точно! Значить мені потрібно йти по схилу вниз, так більша вірогідність, що я вийду звідси!» Дівчина, відчуваючи деяке полегшення, розвернулася, йдучи вниз по схилу. Різкий порив вітру знову заскулив у вершинках дерев і скелях та, іноді не даючи встояти на ногах, диким свистом штовхав її то в спину, то в боки, несучи із собою тисячі суворих лапатих сніжинок, що важкою холодною стіною заліплювали спину, руки, голову, ноги, обморожуючи шкіру та скутуючи рухи. 
«Чому я не відчуваю ніяких емоцій? - знову роздумувала Дарсія, - так, спочатку боялася, що мене помітять і у цьому ж лісі поховають, а потім злякалась, що загубилася. А далі, ні паніки, ні страху, чи хвилювань. І коли йшла сюди теж не боялася і навіть не вагалася над своїм вчинком. А чому так? Можливо, я не можу все це до кінця зрозуміти?..» 
Хуртовина посилювалася із кожною хвилиною. Здавалося, що природа ніби на зло дівчині намагається знищити дівчину, зробивши вічною мешканкою цього лісу. Схили ставали все більш крутими та небезпечними. З кожним разом долати такі перешкоди ставало все важче й важче. Дарсія відчула, що замерзає. Її руки були білі, кінчики пальців віддавали блакитуватим відтінком. Зуби цокотіли, нижня губа трусилася від нестерпного холоду, який повністю накрив її своїм смертоносним покривалом. Пальці ніг також задубіли, складалося враження, ніби її ноги по кісточки були замерзлі у кризі. Ставало важко пересуватися. Її взуття декілька разів ковзало по слизьких скелястих схилах, дівчину рятували лише гілляки могутніх ялин, за які вона обнадійливо хапалася руками, навіть не звертаючи уваги, що тисячі їхніх гостих голочок впиваються їй у шкіру, яка вже майже нічого не відчувала, іноді царапаючи їх ледь не до крові. 
Дарсія підійшла до чергового крутого схилу, що був більше схожий на скелю, вистою півтора метри, із думками: «Якщо буду так само йти вниз, повинна вийти із цього... - вона роздратовано скривилася, - лісу. Але немає гарантії, що я виду дечь близько із поселенням. Тікала я далеко, тому можу опинитися взагалі в іншому місці(... Ах, я розраховувала, що швидко повернуся додому, хто ж знав, що все так обернеться. Мама з татом, напевно, із розуму сходять(. І холодно так... Я вже ні рук ні ніг не відчуваю. Якщо хуртовина не припиниться, мене замете снігом і я просто замерзну...» Вона повільно, судомно видихнула, стиснувшись всім тілом від холоду. Дівчина обережно поклала ногу на скелястий уступ, аби спуститися вниз, беручись рукою за гілку химерної, кривої ялини, що росла поруч. Але уступ виявився непередбачувано слизьким. Її стопа різко вивернулася ледь не на дев'яносто градусів та поїхала вниз. Дарсія встигла лише панічно вдихнути, після чого вона повалилася вниз, не втримавшись на схилі. Гілка дерева, за яку дівчина трималася, із дзвінким тріском зламалася та пішла вниз разом із нею. 
Вона не пам'ятала моменту, як падала. Оговталась уже коли валялась на нерівній скелястій землі. Дарсія впала на бік. Велика, масивна гілка ялини, верніше, як виявилося, не гілка, а добра більша половина дерева зі шматком стовбура, що пішла нурця вслід за дівчиною, лежала поруч із нею.  «Я... Упала із уступа(, - одразу промайнуло у її голові, - ось чому та ялина була крива, вона виявилася надломаною...» Вона обережно звелася на лікті, обвівши поглядом все кругом себе. Дівчина упала у невелике заглиблення в землі, щось типу ями, із крутими, слизькими схилами, що, схоже, були вкриті шаром криги. «Потрібно вилізти звідси», - впевнено подумала Дарсія. Вона повільно сіла, стала на ноги... І в цей момент несамовито скрикнула від болю. Ехо від її крику рознеслося по всьому лісу, вдаряючись у неприступні скелі. Ліву ногу стиснув такий біль, що на ній було не просто боляче стояти, було боляче просто торкатися землі. Дарсія впала назад на землю, ледь не плачучи. «Зламала... - промайнуло у її голові, - я не виберуся звідси. І що ж тепер? Мені замерзати у горах, тонути в хуртовині?!» Вона безсило поклала голову на коліна, розуміючи, що це кінець. Із її очей хлинули сльози. Її тіло почало пвнічно, безвихідно труситися, горло стиснув страх та відчай, не даючи дихати. Із кожним моментом їй ставало все гірше. Нога нила диким болем, дівчина замерзла настільки, що їй ставало важко рухатися. Хуртовина й не думала припинятися, або хоча б послаблюватись. Сніг великими лапатими клубами падав згори, застелаючи поривами холодного, різкого вітру все довкола білим, крижаним, смертоносним покривалом. Вітер завівав ще дужче, він дзвінко свистів, бився об скелі, витав у верхівках дерев, обпалюючи все її тіло холодним вогнем. Невдовзі вона знепритомніла. 
Детективи зустрілися із людьми, про допомогу яких попросив містер Кларк. Це було четверо кремезних чоловіків. Вони виглядали зібраними та серйозними. Їхній настрій створив бойову, впевнену атмосферу довкола, що допомогло привести емоційний стан інших у належний вигляд. Один із них, якого звали Кевін, почав розповідати:
-Ліс великий, знайти її буде непросто. Тому нам всім потрібно бути уважними та зібраними. Ми розділимося на чотири групи. Йдучи лісом, вішайте за собою на дерева червоні стрічки, аби не заблукати. У мене вони є із собою, я зараз всім роздам. Якщо й загубилися - йдіть вниз по схилу, адже ліс закінчується біля підніжжя гори, на щастя, по всьому периметру. У нас є із собою чотири рації, якраз на кожну групу. Якщо будуть якісь складнощі, заблукаєтесь або знайдете дівчину - за'язуйтеся та повідомляйте іншим, так робота буде злагодженою, зібраною та, логічно, легшою. Є, можливо, якісь питання? 
«А вони професіонали... - подумав Даніель, - вміють поводити себе у таких ситуаціях. Не те що я. Розклеївся, наче п'ятирічна дитина. Безтолковий!» 
-Ні, немає, - відповів чоловік. 
-Ви детективи, - промовив інший чолов'яга, - вам буде легше помітити якісь уліки та знайти її. У нас тут менше шансів. 
«Дуже сподіваюся на це», - промайнуло у його голові. 
-Гаразд, тоді до справи. 
Вони, як і сказав Кевін, розділилися на чотири групи: Олівер, як зазвичай, пішов із Домініком; Кетрін, Алекс та Даніель разом, і ще по два рятівників. Чоловіки дали стрічки і рації, налаштували їх. Домовилися, хто в яку частину лісу піде і, намагаючись тримати гарячою надію на хороший кінець, вирушили на пошуки Дарсії. 
Сніг досі безщадно сипав із неба, продовжуючи застелати все білим, химерним покривалом. Довкола була жахаюча темрява, хоч в око стрель. Вітер зловісно свистів у неосяжних висотах, жбураючи сніжну крупу то вліво, то вправо. Цей дзвінкий звук відбивався у голові, від чого світ починав паморочитись. Серце знову вловило чергову хвилю емоцій, починаючи нестабільно швидко калатати в грудях, б'ючи по барабанних перетинках. У голові не було ніяких думок, окрім як що із Дарсією, і як її поскоріше знайти. Даніель не відчував нічого. Ні холоду, ні втоми, ні болі у голові, лише палка надія знайти дочку цілою та неушкодженою, змішане із неосяжною кількістю переживань. Він був готовий віддати все, був готовий покласти власне життя, аби лише із нею було все добре. Кетрін почувалася не краще. Її свідомість вивертало від думки, що могло статися із її дочкою. Чи вона поранена, чи лежить десь без свідомості, чи просто налякана? Лише на секунду уявивши те, що могло статися із Дарсією, хотілося кричати диким криком. Душевний біль батьків, що ось-ось втратять свою єдину доньку, зламував ребра, вивертав шкіру навиворіт, не вміщаючись у їхніх розкраяних, пошрамованих серцях. 
Вони йшли лісом під горбок, періодично зав'язуючи стрічки на деревах, аби у разі чого можна було знайти дорогу назад. Детективи пройшли чималу відстань. Підіймаючись угору та іноді навіть долаючи круті схили та скелясті уступи, просуватися далі ставало все важче й важче. Дихання не вистачало, ноги починали підгинатися, зраджуючи у самі непідходящі моменти. Пориви вітру іноді були настільки сильні, що могли збити з ніг. У голові гуділо, раптові спазми, що стискали її обручем по периметру, просто зводили із розуму.
Раптом Алекс спинився, промовляючи:
-Зачекайте. Якщо будемо просто навмання йти, мала вірогідність, що ми знайдемо її. Потрібно за щось зачепитися, знайти якийсь слід, чи, як говорив той чоловік, уліку. 
-Ми уже йдемо пів години, - мовила Кетрін, - тут немає нічого такого. 
-Якщо ти говориш про сліди... - почав Даніель, - ми би їх одразу помітили. Якщо вона йшла, вірогідно, як і ми по коліна занурювала ноги в сніг, тому ці сліди ми б точно помітили. 
-А й-якщо вона не йшла? - тремтячим голосом почала Кетрін, - якщо із нею щось сталося? Впала, вдарилась головою, втратила с-свідомість... Або її викрали? 
Даніель прикусив губу, відчуваючи, що зараз зійде із розуму. Алекс вчасно вмішався, промовивши із суворими нотками в голосі: 
-Давайте не будемо розводити паніку. Із нею все гаразд, ми знайдемо її цілою та неушкодженою, всім зрозуміло? 
Даніель повліьно вдихнув та видихнув, повернувши кам'яне обличчя, яке намагався тримати останні години, та рівним тоном мовив:
-Так, ти правий, дякую. Дивіться уважно, можливо помітите якісь сліди, або ще щось. Йдемо далі, не варто втрачати й хвилини. 
Вони просувалися далі. Детективи поспілкувалися із іншими по рації. Дарсії досі ніхто не знайшов. Даніель та Кетрін із всіх сил намагалися триматися, намагалися не дати емоціям взяти контроль над своєю свідомістю. Вони постійно обмінювалися поглядами, намагаючись хоча б якось розрадити та допомогти одне одному. 
У якийсь момент Даніель, що відірвався трохи вперед, помітив на одному із уступів свіжозламану ялину. «Цікаво, вона могла зламатися від цього... - він спинився та невдоволено перекривився, подумки продовжуючи: вітру, чи цьому хтось посприяв? Якщо друге, тоді тут десь мають бути сліди. Потрібно підійнятися нагору глянути». Помітивши, що брат зупинився, Алекс також сповільнив крок і запитав: 
-Чому ти зупинився?
-Тут ялина зламана, - обернувшись до них, мовив детектив, вказавши рукою на дерево, - бачите? 
У цей момент вітер знову зловіще завив, просвистівши над їхніми головами. Слова Даніеля загубилися десь у різкому потоці повітря, не долинувши до інших. 
-Що? - перепитав чоловік, знявши капюшон, аби було краще чути. 
-Нагорі ялина свіжозламана, бачите? - голосніше повторив Даніель. 
-Угу... - протягнув Алекс, - значить тут хтось був? 
-Маловірогідно, - пробурмотіла Кетрін, підійшовши до них, - вітер, наче божевільний... 
-Так, але всеодно варто глянути, - мовив Даніель, - потрібно підійнятися нагору. Якщо гілка вломалася не від вітру, там, вірогідно, будуть сліди. 
-Як ти туди заберешся? - підійняв брови Алекс. 
-Мовчки, - відповів детектив, пдійшовши ближче до скелястого схилу. 
Він поклав одну ногу, перевіряючи, наскільки там слизько, потім іншу... Чоловік взявся руками за стовбур дерева, що росло поруч, просуваючись вище. 
-Тільки не впади звідти, благаю... - тихо протягнула Кетрін. 
-Не впаду, - байдуже відповів Даніель. 
Він глянув вниз, намагаючись щось роздивитися в темряві. Його очі округлилися, а в голові промайнула думка: «Там... Хтось лежить, чи мені здається? Ні... Я точно бачу! Там чийсь силует». Чоловік, міцно тримаючись за гілку, нахилився ще нижче, пильніше вдивляючись у темряву. 
-Даніель, тобі жити набридло?! - зашипів Алекс, побачивши це. 
Брат шикнув на нього, роздратовано нахмуривши брови. Він ще раз глянув вниз, будучи переконаним, що там хтось є. 
-Там хтось є, - промовив детектив, глянувши на них. 
-Що? - не почувши його слів, перепитав Алекс. 
-Там хтось є! - повторив Даніель. 
-У ямі?! - здивовано запитала Кетрін, зробивши крок вперед, аби було краще чути. 
-Так, - відповів чоловік та, окинувши поглядом місцевість у радіусі трьох метрів, прожовжив, - із тієї сторони можна обережно спуститися. Ходімо, швидко. 
Даніель підвівся та рванув вперед. Алекс та Кетрін, не гаючи часу, побігли за ним. 
Вони, намагаючись не підсковзнутись на слизькій скелястій землі, з усіх сил прямували до спуску. Даніель ні про що не думав, у його голові було пусто. Усю його свідомість заполонили одні емоції. Компанія спускалася вниз. Даніель спинився, уявляючи у голові місцевість, що бачив згори. 
-Туди, - кинув чоловік, вказавши рукою правильний напрямок, - ще трохи, скоріше! 
Вони пришвидшили крок. Найважче пересуватися було Алексу. Він нашвидкоруч одягнув перші черевики, що попалися під руки, і вони виявилися непідходящими для таких "прогулянок", адже підошва неймовірно ковзала по слизькій, замерзлій землі. Чоловік декілька разів ледь утримувався від того, щоб впасти, але зараз йому це не вдалося. Його нога черговий раз поїхала вбік. «Щоб тебе!» - промайнуло в нього в голові. Він всіма силами намагався втриматися, але у нього не вийшло. Чоловік боляче впав на бік, відчувши неймовірний біль у правому стегні. Почувши шорох позаду себе, Даніель та Кетрін, що трохи відірвалися вперед, обернулися. Побачивши, що брат, стиснувши зуби від болю, лежить на землі, Даніель занепокоєно рванув до нього. Присівши поруч із ним, чоловік схвильовано запитав:
-Алекс, як ти, все нормально? 
-Я... - він крізь зуби випустив повітря, - Цс... Стегно вдарив... 
-Сильно? 
-Я... Не знаю. Дай-но я спробую встати, - простягнувши руку, відповів чоловік. 
Детектив мовчки подав руку братові, допомагаючи йому обережно підвестися. Той сперся на нього, пробуючи встати. Він став, повільно спираючись на праву ногу. Біль трохи посилився, але не настільки сильно. 
-Все гаразд, - зітхнув чоловік, - йдемо далі. 
-Точно? - досі підтримуючи його, запитав брат. 
-Так, - впевнено відповів той, - не турбуйся. Все добре, пішли. Це зараз не найважливіше, про що потрібно хвилюватися. Йдемо. 
Детектив кинув ще один стурбований погляд на нього, після чого зітхнув та направився у потрібному напрямку. 
Вони через деякий спустилися вниз. Там справді лежала людина. Її тіло було засипане снігом, спочатку було важко розпізнати її. Та підійшовши ближче та присівши біля неї, Кетрін та Даніель впізнали Дарсію. Вона була без свідомості, її шкіра була холодною, особливо долоні. Дихання було нечастим, на перший погляд навіть відсутнім. Всередині щось кольнуло. Це була і радість, і жаль, і біль, і любов, і полегшення. Все разом, однією палітрою заполонило душу. Ніхто не проронив і слова. Батьки прийнялися обтрушувати сніг із її тіла, Алекс відійшов вбік, аби повідомити іншим, що вони знайшли дівчину. «Крихітко... - промайнуло у його голові, - хоч би ти ціла залишилась».  Переконавшись, що вона не поранена, Даніель почав скидати із себе куртку. Кетрін, помітивши це, вражено та занепокоєно почала:
-Д-даніель, тут мінус тридцять, що ти робиш?! 
-У тому й справа! Тут мінус тридцять, а вона холодна і ледве дихає! - загортачи доньку в свою куртку, відповів детектив. 
Він, підвівшись, взяв її на руки, обережно та лагідно притуливши до себе. Хуртовина почала стихати. Вони, досі борючись із численним переживаннями, направилися до садиби. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше