ГЛАВА VI „ПО ШМАТОЧКАХ”

Це була перша ніч, яка пройшла без пригод. Хотілося вірити, що не перша й остання. 
Дарсія сонно перевернулася на інший бік, жмурячи очі від сонячного проміння, що пробивалося крізь штори. «Невже уже ранок(, - подумала дівчина, - я ж тільки очі зімкнула(». Вона глянула на смарт-годинник на руці: пів на десяту ранку. Дарсія звелася на лікті, сонними очима оглядаючись по сторонах. Батьки ще спали. Це був єдиний спокійний ранок, коли вони могли відіспатися після двох напружених безсонних діб. Дівчина вирішила не чіпати їх та лягла назад на подушку, зімкнувши очі. Пролежавши так кілька хвилин, їй стало зрозуміло, що вона більше не засне. Дарсія розплющила очі, кілька хвилин просто дивлячись у стелю. «Немає сенсу далі лежати, - думала дівчина, - піду-но я вмиюся, чи що...» Вона підвелася, взяла зубну пасту та щітку із шухлядки своєї тумбочки та, одягнувши домашні тапочки, попрямувала у ванну кімнату, роблячи свій кожний рух максимально тихо, аби не розбудити батьків. 
Вийшовши у коридор, її здивуванню та радості не було меж, адже плафони на стелі яскраво горіли, освітлюючи увесь коридор, що вчора був темним та навіть трохи лякаючим. «Генератори підключили!- радісно подумала Дарсія, а потім раптом засумувала, - значить мама й тато сьогодні будуть увесь день зайняті, ще гірше, ніж вчора...» Дівчина зітхнула, прямуючи до ванної кімнати. Підійшовши до дверей, що були привідчинені, вона побачила, як над раковиною стоїть сонний Хейдон, теж в піжамі, вмиваючи обличчя холодною водою. Дарсія стала позаду нього, навпроти відчинених дверей, чекаючи, поки хлопець закінчить вмиватися. Свіжа вода стікала по його чолі, щоках, підборідді; обмочила блондинисте, золотисте волосся, яке юнак закинув назад, провівши по ньому пальцями, наче гребінцем. Дівчина дивилася на нього із деякими розчарованими нотками у душі, бажаючи налагодити розмову та помиритися, якщо це буде потрібно. Він підійняв голову, пролупивши очі, що до цього тримав зіжмуреними, та глянув у дзеркало. Побачивши у відображенні позад себе Дарсію, Хейдон збентежено обернувся, змірявши її обуреним поглядом. Хлопець невдоволено скривився, дивлячись на ню лагідними, закоханими очима, промовляючи:
-Тобі приносить задоволення спостерігати за людьми не у самі підходящі моменти?
-Добрий ранок? - підійняла брову дівчина, проішнорувавши попередній докір. 
-Ти довго тут стоїш? - продовжував юнак. 
-Не зовсім, - відповіла вона, - чому ти такий похмурий? 
-Тобі здалось. 
-Справді? А я думаю інакше. 
-Дарсія, залиш мене, га? 
-Чому ти так розмовляєш зі мною? Я ж нормально запитала. Чи ти не радий мене бачити, або не хочеш спілкуватися зі мною? 
-А мені здається, що цього хочеш ти, - кинув хлопець, йдучи до своєї спальні. 
«От і йди, ображений», - роздратовано подумала дівчина. Дарсія зайшла до ванної, зачинивши двері на замок. На серці були неясні почуття. Вона підійшла до вмивальника, де кілька хвилин тому стояв Хейдон, та подивилася на себе у дзеркало. Наступної миті із її очей полилися сльози. Дівчина тихо схлипнула, присівши навпочіпки та прикривши голову руками. Їй стало так огидно, так тужливо, так неприємно... Тепер стало чітко зрозуміло - вона його кохає. 
Кетрін вдихнула повні груди повітря, повернувшись на інший бік, обличчям до Даніеля: він ще спав, або тільки робив вигляд, що спить. Жінка, поправляючи свою подушку, що зім'ялась вночі, підсунулась ближче до чоловіка та поклала голову йому на плече, обійнявши його за шию. Він проковтнув слину, розплющивши очі та глянувши на неї:
-Добрий ранок, півонія, - обійнявши дружину за плечі, мовив Даніель, - котра година?
-Я не знаю, не дивилася, - вона припідійняла голову, запитуючи: а де Дарсія? 
Чоловік також глянув на пусте ліжко доньки. Всередині щось тривожно кольнуло. Та якраз у цей момент двері повільно відчинилися: до кімнати увійшла Дарсія. Її обличчя було спокійне, хоча білок очей був червоний, а вії склеєні між собою, і вона час від часу потягувала носом. Дівчина кинула трохи незручний погляд на батьків, промовляючи:
-Ви вже прокинулись... 
-Де ти була? - запитав Даніель, вивчаючи поведінку дочки. 
-Вмивалася, - впевнено відповіла Дарсія. 
-Щось погано вмилася... - дивлячись на її обличчя, мовила Кетрін, - все нормально? 
-Так. А що таке? - сівши на своє ліжко, мовила дівчина, намагаючись не подавати вигляду, що ще кілька хвилин тому заливалася слізьми. 
-Чому очі такі червоні? - запитав Даніель. 
-Розчухала... Мама, тату, все нормально, ну що ви починаєте. 
Батько провів по ній суворим поглядом з ніг до голови, після чого лише зітхнув. 
-Електрика з'явилася, - раптом промовила донька, ставлячи телефон на зарядку. 
-Справді? - жвавіше перепитала жінка. 
-Так. 
-Значить сьогоднішній день буде багатообіцяючим... - протягнув чоловік, підводячись, - пора вставати. Немає чого вилежуватись та гаяти час. 
Цієї ночі працівники підключили генератори, і тепер будівля була забезпечена електроенергію. Щоправда, не все функціонувало на повну, не можна було вмикати багато електроприборів одразу, по коридорах була увімкнена лише частина освітлення, а вдень його взагалі вимикали, задовільняючись денним світлом, що пробивалося крізь вікна. Але те, що тепер садиба була забезпечена електрикою, заспокоювало параною та деякі переживання, адже можна було хоча б зарядити гаджети, зігрітися, помитися у гарячій воді та не ходити ввечері навпомацки. 
Після сніданку Кетрін, Даніель та Алекс направились на перегляд відеоспостереження. Даніель впевнено йшов попереду, Алекс майже порівнювався із ним, а Кетрін залишалося лише намагатися доганяти їх обох. Вийшовши у хол, детективи підійшли до адміністратора, що, помітивши їх ще здалеку, відклав свою роботу, аби обслужити своїх гостей. Містер Кларк взяв ініціативу на себе, привітавшись першим:
-Доброго ранку, панове, чим можу допомогти? 
-Доброго ранку, містер Кларк, - почав Даніель, - нам потібен доступ до відеоспостереження. Ви можете зараз це організувати? 
-Так, так, звичайно, - починаючи клопотатися біля свого комп'ютера, відповів адміністратор, - ходіть сюди. 
Детективи зайшли за стійку реєстрації, опинившись поруч із працівником. Він хвилину-дві порався біля комп'ютера, невдовзі промовивши:
-Ось, будь ласка. Я, з вашого дозволу, відійду на кілька хвилин, гаразд? 
-Так, звичайно, - мовив Даніель, - дякую. 
-Немає за що, це моя робота, - посміхнувся містер Кларк, після чого пішов коридором. 
«Звичайно, - думав детектив, - не дуже добре, що нам доведеться вивчати відеоматеріали у холі, де будь-хто може підслухати та піддивитися за нами, але інших варіантів немає...» Чоловік провів адміністратора поглядом, після чого обернувся до комп'ютера, починаючи клацати мишкою та запитуючи:
-Що нам потрібно переглянути? 
-Ніч вбивства, - мовив Алекс. 
-І? 
-І все... - протягнув чоловік. 
-А, - згадав Даніель, - і момент, коли медсестра дає йому ліки. Вона на допиті показувала мені, що конкретно йому дала. Я хочу впевнитися, що вона не набрехала мені. Так... Давайте спочатку ніч вбивства. 
Він увімкнув потрібне відео, уважно дивлячись у монітор. Десь о пів на першу годину ночі із правої сторони від бані вийшла постать, повненької статури, обличчя якої, на жаль, було важко розгледіти на відеозаписі. У неї в руках буда якась сумка. Вона пройшла до сауни, причинивши за собою двері. Невдовзі з коридору у хол вийшов, схоже із його незграбних рухів, п'яний чоловік, напевно, Едріан, впевнено, цілеспрямовано йдучи до бані. Деякий час на відео нічого не відбувалося. Як, десь за пів години, звідти вийшла постать, що до бані потрапила першою. Чи то детективам здалось, чи її одяг був замащений кров'ю. Вона озирнулась назад, після чого попрямувала туди, звідки прийшла.
Даніель поставив відеозапис на паузу, кажучи: 
-Що ми з цього зрозуміли? 
-Ну тут чітко видно, - почав Алекс, - що Едріан цілеспрямовано йшов до сауни, значить його співжителі сказали нам правду. 
-А я ще помітила, що вбивця вийшла чітко із правої сторони від бані. Може, ми зможемо так приблизно визначити, де вона увесь цей час перебувала, або звідки зайшла? Що розташовано у тій частині готелю? 
-Ну почнемо з того, - мовив Алекс, - що там центральний вхід, - він озирнувся, вивчаючи розміщення приміщень, - котельня, вхід у один із житлових корпусів та медпункт. 
-А каптерка прибиральниць? - запитав Даніель. 
-Ні, вона не там. Ми з Кетрін там були, вона розташована туди по коридору, - вказавши напрямок рукою, відповів програміст, - не так це й нам допоможе. Тут центральний вхід, через нього міг зайти будь-хто. 
-Але ж там стоїть охоронець, - мовила Кетрін. 
-То такий охоронець, як з мене балерина, - зітхнувши, відповів Даніель, - якщо постаратися, там зможе пройти будь-хто. Гаразд, кабінет медсестри... - протягнув детектив, шукаючи потрібний відеофрагмент. 
Поклацавши мишею, чоловік відносно швидко знайшов відео. Він прижмурився, намагаючись роздивитися, які ліки медсестра буде давати Едріану. На його здивування, це була та ж сама пластинка, яку йому показувала Місіс Харріс на допиті. Але раптом Кетрін зробила крок вперед, підозріло кажучи:
-Ану-но постав на паузу. 
Чоловік виконав її прохання. Та вдивилася у екран, промовляючи:
-Це не ті ліки. В сенсі, пластинка від знеболювального, а пігулки інші. Моя мама такі все життя від головного болю приймала, я точно пам'ятаю, як вони мають виглядати. Там таблетка менша, і більше продовгуватої форми. А тут вони більші та точно круглі. 
-Такі ж, які приймає Елізабет, - провів паралель Даніель. 
Вони з дружиною переглянулися. 
-Що, що приймає Елізабет? - перепитав Алекс, не розуміючи, про що вони говорять. 
-Вчора увечері, - почав детектив, - мене зловила прибиральниця в коридорі і сказала, що її колега, та сама покоївка, яка постійно вилазить нам боком, приймає якісь ліки. Мов, вона застала її на гарячому. Прибиральниця, місіс Мітчелл, принесла мені ці пігулки та показала. Як потім виявилось, це були якісь невідомі ліки, пересипані до баночки з-під вітамінів. А виглядали пігулки точно так, як на відеозаписі. 
-І знову загвоздка в тому, - мовила Кетрін, - що пігулки знаходяться у чужій упаковці. В пластинці з-під знеболювального, або у баночці від вітамінів. 
-Якщо подумати логічно... - протягнув Алекс, - медсестра перекладає якісь незрозумілі таблетки в упаковки з-під інших препаратів, ніби приховуючи їх, і дає людям під виглядом звичайних ліків? 
Навколо повисла тиша. Невдовзі Алекс тихо промовив, ніби завершуючи свою думки:
-Але навіщо їй це? 
-Мене теж цікавить це питання... - невдоволено скривившись, мовив Даніель. 
-Тому Едріан й не міг зрозуміти, чому йому не допомогли ліки! - промовила Кетрін, - йому просто дали не той препарат. 
-І ви бачите, - почав Алекс, - як на записі вона впевнено дає йому пластинку. Невже у неї все було підготовлене заздалегідь? 
-Тобто вона знала, що Едріан прийде до неї? 
-Або знала, - мовив програміст, - або... 
-Або?.. 
-Або мала цілеспрямовано шукати його та намагатися дати цей препарат. А тут він сам до неї в руки прийшов. 
-Значить Елізабет вона втиснула цю гидоту під виглядом вітамінів? - роздумувала Кетрін. 
-Ми ще не можемо знати напевне, - раптом почав Даніель, - чи їй це дала саме медсестра. Можливо, вона сама шукала чогось такого, аби життя "налагодити"? 
-І тримає це у баночці з-під вітамінів? - підійняла брову жінка. 
-А було б краще, якби вона носила за собою всі ті оригінальні упаковки із назвою і так далі? 
-Тоді чому, за твоїми словами, покоївка так перелякалася, коли це все побачила прибиральниця? Якщо це просто безневинна баночка вітамінів? 
Детектив замовчав, не знайшовши відповіді на це запитання. 
-Це все? - мовив Алекс, - ми все подивились? 
-Та ніби все, - потиснула плечем Кетрін, - Даніель? 
-Напевно... 
-Тоді йдемо, - промовив програміст, - я думаю, нам є що обговорити з іншими. 
-Пішли, - зітхнув детектив, - тільки треба дочекатися адміністратора. 
-Ви йдіть, - мовив Алекс, - а я почкаю. 
У цей момент Даніель помітив боковим зором, як до них, ледь не біжучи, йде та сама прибиральниця, що вчора надала важливу інформацію. 
-Зачекайте, - мовив чоловік, дивлячись на місіс Мітчелл та чекаючи, коли вона підійде достатньо близько. 
Прибиральниця схопилася руками за стійку реєстрації, повільно видихаючи, та, із надією в очах дивлячись на детективів, промовила:
-Доброго ранку, панове. Я не заважаю вам? 
-Доброго, місіс Мітчелл, - відповів Даніель, - ні, ми вже завершили. Я слухаю вас. 
Кетрін та Алекс наставили вуха, уважно слухаючи їхню розмову. 
-Я... Перепрошую, що знову потурбувала вас. Пам'ятаєте, ви вчора сказали мені віднести ту баночку із пігулками та покласти на місце? Так от, я так і зробила, і все начебто було добре. Потім до каптерки увійшла Елізабет і, побачивши мене, накинулась на мене. 
-Накинулась? - підійняв брову чоловік. 
-Так. Із дикими криками схопила за комір, притиснула до стіни, упрікаючи мене в тому, що я викрала її таблетки. Я відштовхнула її, сказавши, що ліки я не не крала, і вони стоять на столі, там, де покоївка їх раніше залишила. 
Кетрін і Алекс переглянулися, обдумуґчи слова місіс Мітчелл. Даніель ж, тримаючи обличчя, хоча всередині будучи не менш збентеженим та настороженим, запитав:
-Елізабет завжди була такою запальною і крикливою? 
-Ні... - відвела погляд прибиральниця, - із нею почало таке робитися приблизно зі смертю містера Вільямсона, її коханого. 
«І от як тепер зрозуміти, - думав детектив, - це дія цього чудо-препарату, у бідолахи просто здали нерви, чи вона ж і вбила Едріана й просто сходить з розуму?» 
-Гаразд, дякую вам, - відповів чоловік, - ми з цим розберемось, а ви постарайтесь близько із Елізабет не спілкуватися. 
-Добре. Я... Ще раз перепрошую. Все, піду. Дякую вам, панове, дякую. 
Із цими словами місіс Мітчелл легенько вклонилася, як раніше, та попрямувала коридором. Даніель обернувся до Кетрін та Алекса, кажучи:
-І що це означає? 
-Що всі позходили з розуму, - невдоволено скривилась жінка. 
-Мене цікавить причина такої поведінки, - почав Даніель, - вона напилася якогось незрозумілого препарату, у неї просто здали нерви, чи вона вбила Вільямсона, і тепер просто втрачає контроль над собою та божеволіє?
-Потрібно дізнатися, - мовив Алекс, - що це конкретно за пігулки. На що вони діють, який після них побочний ефект. Тоді буде легше розібратися в цьому та провести відповідні паралелі. 
-Гаразд, - промовила Кетрін, - зустрічне питання: як це зробити? 
-А над цим вже варто подумати... - протягнув програміст. 
-Йдемо до Олівера та Домініка, - зітхнув Даніель, - розкажемо їм це все. Може їхні світлі голови щось додумають. 
Дарсія, як зазвичай, була одна. Її серце досі колотили незрозумілі відчуття, що залишилися там після ранкової зустрічі з Хейдоном. Дівчина періодами плакала, іноді просто лежала, деякий час дрімала, і так по колу. Сказати, що їй було погано - нічого не сказати. Вона, проводячи більшість свого часу наодинці зі своїми настирливими думками і потерпівши сьогодні настільки неприємну ситуацію, відчувала себе пригніченою, покинутою та самотньою. Їй хотілося із кимось поспілкуватися, комусь розповісти це все, одночасно бажаючи бути одній, і щоб ніхто не порушив її "спокою".
Та у якийсь момент, коли Дарсія знову заливалася слізьми, у двері постукали. Дівчина від несподіванки аж сіпнулась. Вона нашвидкоруч витерла обличчя від сліз, кілька разів вдихнувши та видихнувши, аби привести дихання в порядок і вирівняти голос. Коли стук знову повторився, Дарсія промовила: 
-Іду, іду. 
Підійшовши до дверей, вона відімкнула защіпку, побачивши на порозі Мішель. Сестра не стала стояти в проході та без дозволу увійшла до спальні, зачиняючи за собою двері. 
-Привіт, - мовила дівчина, провівши поглядом по ній, - виглядаєш кепсько. Все добре? 
-Так, тобі здалось, - відповіла Дарсія, намагаючись не дивитися їй в очі. 
-Ти... Плакала? - продовжувала Мішель. 
«Які ви всі знавці», - дратівливо подумала дівчина. 
-Кажу ж, ні. 
-Гаразд, будемо вважати, що я тобі повірила. Я чого прийшла. Йдемо фільм якийсь подивимося, у мене на ноутбуці завантажені є. 
-З ким? - одразу запитала Дарсія. 
-Я, ти і Амала. 
-А хлопці де? 
-У Хейдона сидять, я не знаю, чим вони займаються. 
-Я... Не маю зараз настрою щось дивитися. Вибач. 
-Чому?( Пішли, ти скоро з розуму тут сама зійдеш, я ж бачу. Розвеселишся трохи, давай. Та й нам не так сумно буде. 
-Вам зараз скоріше печально стане поруч зі мною, - пробурмотіла дівчина. 
-Не видумуй, - погладивши її по плечі, мовила старша сестра, - ми тебе любимо, і ти та твоя присутність нас лише розрадить. Правда. 
Вона глянула в люблячі, щирі очі Мішель, читаючи в них теплу, дружню любо та ласку. Від цього погляду стало тепло, Дарсія знову ледь не розплакалась. 
-Ах, гаразд, - зітхнула дівчина, - пішли. 
Мішель посміхнулася, беручи сестру за руку. Вони, тримаючись за руки, вийшли за двері, прямуючи до кімнати сестри. 
Детективи сиділи на ліжку, чекаючи на Домініка. Атмосфера була, як зазвичай, не дуже бадьорою та продуктивною. Але тепер обстановка довкола була хоч трохи спокійнішою, стабільнішою та стриманішою. 
У якийсь момент двері відчинилися: до кімнати увійшов Домінік, кажучи:
-Я перепрошую. Ви не довго мене чекали? 
-Ні, - відповів Даніель, - що ж, всі в зборі, думаю, можна почати. Значить так...
Олівер та Домінік уважно дивилися на детектива, слухаючи та запам'ятовуючи все, що він зараз буде говорити. Кетрін ж та Алекс лише байдуже сиділи трохи поосторонь, думаючи над чимось своїм. 
-Ми переглянули два відеозаписи із відеоспостереження, - почав Даніель, - один із ночі вбивства, а інший, з того моменту, як медсестра давала Едріану знеболювальне. Перший нам, на жаль, нічого не дав. А переглянувши другий, у нас склалися деякі пазли. Коли я допитував медсестру, місіс Харріс, вона показала ліки, які дала Едріану, коли той прийшов зі скаргами на головний біль. Пластинка була справді від знеболювального препарату, але у мене закрадася підозра, що ця мадам мене нахабно обманює. Як виявилося, ці підозри були не безпідставні. На відеозаписі чітко видно, як місіс Харріс дає Едріану ту саму пластинку ліків, яку показувала мені. Але таблетки всередині самої пластинки виглядають не так, як мав би виглядати оригінальний препарат. Вони, на відміну від справжнього знеболювального, були пласкі, круглі та трохи більші за розмірами. Згадавши те, що потерпілий шукав у інтернеті, чому не діють ліки проти головного болю, можна зрозуміти, що медсестра дала йому щось не те. Далі. Вчора увечері, коли я повертався до себе, мене у коридорі спинила одна прибиральниця. Вона розповіла, що бачила, як одна з їхніх покоївок, та сама Елізабет, приймає якийсь незрозумілий препарат, заставши її на гарячому. Робітнтця принесла мені його. Розібравшись із всім, виявилось, що пігулки Елізабет були також не в своїй оригінальній упаковці, а у баночці з-під вітамінів. Самі таблетки були такі ж білі, круглі, пласкі та величенькі, як і на відеозаписі. Тепер, якщо все підсумувати, складається враження, що медсестра спеціально підкладає якісь незрозумілі таблетки в упаковки від інших препаратів, приховуючи їхню справжню сутність, та дає іншим. 
-Тобто Едріана отруїла медсестра? - мовив Олівер. 
-Скоріше за все, - відповів Даніель, - і це ще не все. Буквально тільки що ми знову  зустріли місіс Мітчелл, ту саму прибиральницю. Вона розказала, що вчора Елізабет накинулась на неї, ледь не побивши, через те, що не могла знайти свої пігулки. За словами прибиральниці, поведінка покоївки стала такою приблизно зі смертю Вільямсона. Питання: це дія пігулок, Елізабет просто рознервувалася смертю коханого, чи вона його й вбила і тепер починає божеволіти? 
-А що це взагалі за пігулки? - запитав Домінік, - яка їхня дія? 
-Цього ми, на жаль, не знаємо... - зітхнув Даніель. 
-Чому ж, - почав Олівер, - судмедексперт говорив, що перед смертю Едріан прийняв щось типу сильного снодійного. Виходить, що це був саме той препарат, який йому дала медсестра, і який приймає Елізабет. 
-Всеодно це нам несильно допоможе, - зітхнула Кетрін, - такий ефект дає велика кількість ліків. 
-Гаразд... Тоді що нам далі робити? - запитав Олівер. 
-Запитайте в мене щось легше, - роздратовано зітхнувши, відповів Даніель. 
Після цієї фрази стало зрозуміло, що далі робота буде йти неймовірно туго. 
Містер Кларк був на своєму робочому місці. Годинник показував п'яту годину вечора, а за вікнами уже було темно, хоч в око стрель. Він, як зазвичай робив якусь роботу на комп'ютері, часом вирішував якісь кросворди. У якийсь момент із медпункту вийшла задихана медсестра, одягнена у куртку, тримаючи в руках той самий пакунок, що принесла кілька днів тому. Вона підійшла до адміністратора, кажучи:
-Кларк, я відійду не на довго. Якщо комусь знадоблюся, скажи, що скоро повернуся. 
-Я просив не звертатися до мене по фамілії, - невдоволено мовив Адам, - і куди тебе взагалі останнім часом носить? Ти ж медсестра, ти маєш постійно бути на робочому місці. Тим більше нам заборонили після п'ятої години вечора куди-небудь виходити. 
-Прикрий мене, будь ласка. Все, я йду, бувай. 
-Дитячий садочок... - пробурмотів містер Кларк. 
Дарсія до вечора була разом з дівчатами. Амала та Мішель зуміли дещо підійняти її настрій та розвеселити дівчину. Вона й забула про всі образи, сум та негатив, що огортали її ще сьогодні зранку. Врешті дівчата порозходились по своїх кімнатах.
Переступивши поріг спальні, Дарсія побачила, що батьків там ще не було. Вона зітхнула, сівши на своє ліжко. «Коли це все вже завершиться?( - думала дівчина, - це мали бути дні, коли ми би зблизилися та провели час разом, а не бачилися лише по двадцять хвилин зранку і перед сном». Вона підійняла погляд, помітивши, що штори досі відчинені. «Закрию я їх краще, - подумала Дарсія, - на вулиці темно, туди буде видно все, що тут відбувається». Вона стала на ліжку на коліна, зсуваючи штори докупи. Та раптом дещо привернуло її увагу. По засніженій стежці від готеля хтось йшов прямо у ліс, злегка налякано оглядаючись навколо. У його руках був незрозумілий пакунок. «Прямо в ліс, серед ночі? - здивовано думала дівчина, - і так підозріло оглядаючись? Із якимось пакунком... Дивно... Наскільки я знаю, там немає ніякого поселення, чи дще чогось. Там просто скелі та глухий ліс! Тим більше після п'ятої вечора заборонено покидати садибу. Варто сказати татові. Але де він? Поки знайду його, він уже піде, я не встигну». Дарсія прикусила губу, обернувшись на кімнату. Вона затягнула штори, після чого, не довго думаючи, скочилв з ліжка та схопила свою куртку, на ходу одягаючи її. «Лише гляну хто це, і повернусь», - подумала Дарсія. 
Вона вийшла в коридор, натягуючи рукав куртки та зачиняючи двері до спальні. Вибігши у хол, дівчина направилась до центрального входу, але її спинив чоловічий голос: 
-Перепрошую, міс, - мовив адміністратор, помітивши, що вона йде до виходу, - але після п'ятої вечора покидати готель заборонено. 
«От же ж, - подумала вона, роздратовано сіпнувши верхньою губою, - якщо ще з тобою стану говорити - він точно піде». 
-Я тільки на ґанок, подихати свіжим повітрям, - посміхнувшись, відповіла дівчина, скоріше виходячи, аби не вислуховувати лекції. 
Дарсія вийшла на вулицю. Вуличні ліхтарі, звісно, не працювали, довкола висіла моторошна, глуха темрява, окутуючи все поселення, всі ліси, всі гори своїм жахаючим мороком. Вона дістала телефон з кишені, увімкнувши ліхтарик та, прикриваючи лампочку пальцем, аби не привертати до себе уваги. «Добре, що він заряджений», - подумала дівчина, направившись у ту сторону, куди йшла невідома особа з готелю. Чи відчувала вона в цей момент страх? Ні. Дівчина не підозрювала, що з нею може щось статись, будучи впевненою, що їй вдасться піддивитися, куди приблизно піде підозріла людина, після чого вона повернеться у готель та розповість все батькові. На світлі ліхтарика, яке ледь-ледь пробивалося крізь палець, яким дівчина закрила лампочку, виднілися поодинокі сніжинки. Схоже, насувався снігопад. Сніг під ногами, як би Дарсія не намагалася тихо йти, хрустів під ногами, кожним таким звуком будоражучи свідомість.
Невдовзі вона помітила особу, що привернула її увагу у вікні, адже та також вирішила скористатися ліхтариком, причому, навіть не намагаючись якось прикрити яскраве поодиноке світло, що було видно, напевно, за пів кілометра. Чи це був чоловік, чи жінка, досі залишалося неясно. Дівчина прискорила крок, аби наздогнати загадкову постать, що, не зрозуміло для чого, трохи сповільнила свою ходьбу. Дарсія спинилася на кілька секунд, аби віддихатись, адже швидко йти глибоким снігом було неймовірно важко. Вона опустила голову: її штани майже що до коліна були в снігу. Дівчина відчула,як у ноги стає холодно. Через кілька секунд Дарсія продовжила свій шлях, намагаючись підібратися максимально безпечно близько до людини, яка прямувала прямісінько в ліс. Час від часу дівчина оглядалася назад, аби зрозуміти, наскільки далеко вона відійшла від готелю, і чи їй ще видно поселення, щоб потім змогти повернутися назад. 
Трохи згодом, вони зайшли в ліс, підіймаючись на гору. Постать просувалася все далі, й далі, а Дарсія поступово починала розуміти, що це була погана ідея. Обернувшись назад, вона зрозуміла, що садиба зникла із її поля зору. «Так, не панікуй, - почала заспокоювати себе дівчина, відчуваючи, як всередині починає рости тривога, - потрібно просто запам'ятати дорогу і все».
Довго вони ще йшли, чи ні, але раптом людина спинилася. Дівчина, помітивши це, також припинила свою ходьбу, віддихуючись. Снігопад поступово посилювався, їй почало ставати холодно. «Ну і чому вона спинилася?» - думала Дарсія, починаючи нервуватися. Вона зайшла за міцний, грубий стовбур однієї ялини, висунвши звідти голову. Між нею та загадковою особою була відстань у три-чотири метри. У який момент, із іншої сторони, до постаті, за якою шпигунила дівчина, підійшов якийсь чоловік, середніх років. «Вони зараз будуть розмовляти!» - подумала Дарсія, дістаючи телефон та прикриваючи екран, що зрадницьки яскраво світився, увімкнула диктофон. 
-Ти принесла? - запитав чоловік. 
У відповідь почувся жіночий голос, який щось нерозбірливо невдоволено проторохкотів, дістаючи із пакунка... Мисливський ніж. Вона простягнула його чоловікові, на що той обурено промовив:
-А... Ось так нести?.. Хоч би... Пакет якийсь... 
Кожна фраза чулася нечітко, доводилося додумувати, про що вони спілкуються. 
-Не... Пакета, - відповіла жінка. 
-То... Сумку...
-Не до...! Я... Принесла це... Ти заставив! Мені... Ще потрібен! 
-Ми... На три... А сьогодні... четвертий, навіщо... Тобі... 
-Не... Діло! 
У цей момент вітер подув сильніше. Гілки дерев заколихалися, після чого одна із них дзвінко вломалася та впала прямо біля ніг Дарсії. «Зараза! - панічно подумала дівчина, - тільки не це!» На цей звук співрозмовники затихли, обертаючись назад. Чоловік почав повільно, насторожено йти у її сторону, злісно хмурячи брови. «Тікати!» - промайнуло у її голові. Дарсія, на ходу ховаючи телефон до кишені, почала хутенько та максимально тихо відходити далі, ховаючи свою постать за деревами. Та чолов'яга не збирався здаватися. Він пришвидшився. «Ну все, - думала дівчина, - зараз вони мене спіймають і тут цим ножем уб'ють».
Дарсія, не думаючи ні про що, дала драпу та, не оглядаючись, почала тікати. Ноги загрузали у снігу, вона часто спотикалася, ледь не падаючи. Її ціль була максимально далеко втекти. Снігопад ставав все дужчий. Із неба падав мокрий, лапатий сніг, пролітаючи перед очима великими крупинами. «Хуртовина... Будь ласка, прикрий мене», - благально думала дівчина. Вітер зловісно завівав, свистів у гірських висотах, дзвінко відбиваючись у вухах. Її серце колотилося у нестабільному ритмі, голосно, дратуюче б'ючи по барабанних перетинках. Світ перед очима почав плисти в різні боки, розходитися, розмиватися. Пробігши кілька сотень метрів без перерви, дівчина спинилася, важко віддихуючись. Вона оглянулася назад - там нікого не було. Дарсія безсило впала на коліна, повільно видихаючи. «Відірвалася... - полегшено подумала вона, - так... А звідки я прибігла?» Дівчина оглянулася по сторонах, вивчаючи місцевість. Це було зовсім чуже для неї місце. Серце знову почало битися скоріше. Гортань стиснула їдка паніка, що щосекунди робилася все сильнішою. Вона заблукала.