ГЛАВА V „НАЧЕ МИШІ В МИШОЛОВЦІ”

Була глибока ніч. Усі, засинаючи із деяким острахом та підозрілістю, тихо відпочинали. Ніч була спокійною, без якихось надзвичайних ситуацій. Дарсія швидко заснула увечері, не двилячись на те, що пів дня дрімала. Її сон був настільки міцний, що їй навіть нічого не снився. Здавалося, ніщо не зможе її розбудити. 
Та несподівано вона прокинулася від незвичного відчуття. Складалося враження, ніби ліжко колихається, наче вона лежала у гамаку. «Що за маячня?» - подумала Дарсія, не можучи нічого збагнути спросоння. Дівчина пролупила очі, кілька секунд намагаючись зміркувати, що коїться. Її вуха вловили звук дзвінкого цокотіння якихось дрібничок на столі. Раптом прокинулися і батьки. Кетрін зніяковіло нахмурила обличчя, не розуміючи, що відбувається. Даніель насторожено звівся на лікті, намагаючись швидко прийти до тями після сну. Він нажахано підійняв голову: люстра гойдалася в сторони. Нарешті чоловік зрозумів: це землетрус. Чоловік, пів секунди подумавши, скочив із ліжка, голосним наказовим голосом кажучи:
-Ц-це землетрус... Вставайте НЕГАЙНО! 
-Що?.. - злякано запитала Дарсія. 
-Без лишніх запитань. Зараз же накидай куртку! - суворо мовив батько, майже одягнувшись, - швидко, поки щось не завалилось! 
Дівчина, розуміючи через раз, встала із ліжка, одягаючи куртку та беручи із собою телефон. Даніель метнувся до столу та схопив сумку з документами та грошима, кажучи:
-Потрібно вийти на відкриту місцевість! Намагайтеся не відстати одне від одного! 
Після його слів вони, разом із іншими жителями та персоналом, який зараз перебував тут, покинули готель. 
Все виглядало та відчувалося так, ніби кінець світу. Люстри хиталися, чулось, як десь нервово цокотять якісь дрібнички. Як істерично гавкають чиїсь собаки на вулиці. Здавалося, ніби ти стоїш на гойдалці: земля під ногами ходила в різні боки, хиталася, іноді не даючи встояти на ногах. Складалося враження, що у ній зараз піде тріщина і вона розчахнеться навпіл. Крики довокла, шум та гамір неймовірно діяли на нерви, починаючи пробуджувати їдку паніку, що здушувати все всередині. У голові гуділо, до гортані почала підходити тошнота. Ставало важковато дихати. 
Вийшовши на вулицю, відчуття не змінилися. Земля так само ходила в різні боки, але тепер це виглядало ще більш незвично та лякаюче, адже трусилася земля! Та, на які стояли ліси, побудовані будинки, по які вони ходили. 
Натовп трохи віддалився від будівель, ставши на більш-менш відкритій місцевості. Поки що, нічого не думало припинятися. Страх сильнішав із кожною секундою. Він ніби хапав за горло, здушуючи його своїми кривими, химерними, жалюгідними пальцями. Фантазія також почала грати не на користь. У голові поставали можливі варіанти подальшого розвитку подій. Але серед них майже не було радісних, щасливих кінцівок. 
Раптом десь далеко почувся оглушливий сильний грохіт. Він пролунав десь на виїзді з долини. За своїми масштабами це було щось схоже до вибуху. У цей момент у області серця кольнуло, а голову ніби стиснуло обручем. Люди почали ще більше панікувати. Здійнявся ще більший нажаханий крик, який не віщав нічого доброго. 
Та через декілька секунд все затихло. Земля перестала колихатися, знову твердо ставши на місце, як і раніше. Панічний гамір перетворився на  полегшений та менш стривожений. Хтось із персоналу холив серед людей, кажучи, що до садиби ніхто не повернеться, поки спецслужби не повідомлять, що це безпечно. 
Дарсія, судомно дихаючи, обхопила плечі руками. Хоч все уже й припинилося, їй досі здавалося, що земля у неї під ногами ходить в боки. Дівчина обережно присіла навшпиньки, адже втомилася стояти. Кетрін присіла поруч із нею, запитуючи:
-Доню, все нормально? 
-Я... Злякалась, - тихо відповіла та, тремтячими, холодними руками поправляючи куртку. 
-Ну... Все уже гаразд, заспокойся, - почала мати, стараючись не показувати власного переляку, - зараз, зачекай трохи. Все швидко перевірять і ми підемо додому. 
-А... Рейс? 
-Якщо все буде нормально, ви встигнете. Не переймайся. Все буде добре. 
Дівчина ще раз судомно видихнула. У її очах досі стояла тривога та деяка паніка. Вона ніби досі бачила ту картину перед очима. Кетрін обійняла її за плечі, поцілувавши у щоку. Даніель стояв поруч та, чекаючи, поки його серце та емоції вгамуються, просто, прикро прикусивши нижню губу, дивився на доньку й дружину. 
-А... Що то був за гуркіт? - ще більш занепокоєно запитала Дарсія. 
-Я не знаю... - відповіла Кетрін, - але будівлі довкола, гори, ліси виглядають як і раніше. Це було далі. 
Дівчина зітхнула, кладучи голову собі на коліна. У голові досі гуділо, відчувалося, як натягнута кожна волосинка, що разом були зав'язані у хвіст. Окрім хвилювання та тривожності на її душі більше не було ніяких емоцій. Але цих почуттів було достатньо, аби вивести із себе. Невдовзі Даніель також присів навпочіпки поруч із дівчатами, теж починаючи ласкати та заспокоювати доньку. Мамина і татова любов, що лагідно починали огортати душу своїм теплом, почала вгамовувати панічний буревій. Страх та хвилювання плавно почали відходити, хоча тіло досі тремтіло. 
Раптом за кілька метрів почувся знайомий голос. Даніель підійняв голову, поглядом шукаючи його власника. До нього підійшов Алекс, задихано та досі трохи перелякано кажучи:
-Нарешті я тебе знайшов. З вами усе гаразд? 
-Нормально, - відповів чоловік, підводячись, - могло бути й гірше. 
Дарсія припідійняла голову, аби було чути розмову батька і дядечка. Кетрін теж глянула на них, слухаючи, про що вони будуть говорити. 
-А ви як? - запитав Даніель. 
-Все добре. 
-Бачив когось із наших? 
-Ні. Але, ніби, ніхто не постраждав, - із деяким хвилюванням у голосі, відповів Алекс, продовжуючи: я чого тебе шукав. Тільки що чув розмову двох рятувальників. Єдиний виїзд із долини заблоковано. Там обрушилася скала і пройшла потужна лавина. Тому найближчий тиждень звідси ніхто не виїде. Ми у пастці. 
Даніель тримав на ньому звій збентежений, розгублений погляд, не знаючи, що на це відповісти. 
-І це ще не все, - сумно мовив Алекс, - зник зв'язок та припинилося електропостачання. 
-Як припинилося?! - видушив із себе чоловік. 
-Даніель, там скала висотою двадцять метрів завалилась і лавина зійшла. Звичайно, що всі вишки поваляться(. 
-Якщо немає електрики, як ми подивимося відеоспостереження? 
-Та залиш ти те спостереження. Це зараз не найважливіша проблема. Як готель буде жити без електрики? Це ж і їжу не приготувати, і опалення не буде, і гарячої води. 
-Може у них є якісь генератори на такі випадки? Вони ж мають знати, що тут може таке статись. 
-Можливо. Але у будь-якому випадку ми будемо сидіти сьогодні пів дня, як печерні люди. Генератор не підключать так швидко. Враховуючи те, що будівля величезна. 
-Тепер ми залишилися у пастці разом із потенційним вбивцею... - відвівши суворий, замислений погляд, протягнув Даніель, - без зв'язку і електрики. 
Алекс промовчав, розуміючи, що його брат має рацію. Ситуація загострюється. 
Через деякий час, можливо, хвилин двадцять-тридцять, надійшла команда, що можна повертатися у поселення. Землетрус, на щастя, не пошкодив будівель. 
Повернувшись до будівлі, всі розійшлися по своїх спальнях. Досі здавалося, що земля під ногами хитається, що дуже дратувало. Годинник показував пів на п'яту годину ранку, але ніхто не став далі лягати спати. Заснути зараз було практично нереально, хоча навколо ще було темно, і за інших обставин достньо було б лише торкнутися головою подушки, аби заснути. 
Дарсія, задовольняючись освітленням, що давав ліхтарик татового телефона, сіла на розстелене ліжко, накривши ноги, що замерзли на морозі, ковдрою. Даніель зачинив двері на замок, аби сюди, чого доброго, когось не принесло, і теж сів на ліжко, вимкнувши ліхтарик. Помітивши, що світло погасло, дівчина промовила:
-Тату, увімки назад. 
-Ти хіба не будеш далі лягати спати? - здивовано запитав чоловік. 
-Ні. Я не засну зараз. 
Батько знову увімкнув ліхтарик, поклавши телефон на тубмочку екраном вниз. 
-Даніель, а що ми будемо робити? - запитала Кетрін. 
-Запитай мене щось легше, - зітхнув детектив, - у будь-якому випадку потрібно чекати, поки з'явиться електрика. 
-А вона з'явиться? 
-Я думаю, у них мають бути якісь електрогенератори, чи щось типу такого. Тут таке стається не вперше. 
-А якщо немає?.. - тихо мовила Кетрін. 
-Ти серйозно думаєш, що нас залишать на тиждень без електрики, аби одні померли від холоду, а інші від голоду? 
Кетрін коротко потиснула плечем, промовивши:
-Зателефонуй Майклу і запитай. 
Даніель кинув на неї запитальний погляд, після чого та згадала:
-А, ну так... 
-В не залежності, від того, коли з'явиться електрика, - після кількахвилинної тиші, почав чоловік, - сьогодні ми маємо провести роботу із медсестрою, Елізабет і адміністратором. 
-А чому саме з ними? - скориставшись моментом, запитала Дарсія. 
-Тому що вони на даний момент є головними підозрюваними, - відповів Даніель. 
-Чому? - продовжила дівчина. 
-Тобі все потрібно знати? - зітхнув чоловік. 
Донька потиснула плечима, благально дивлячись на тата. Батько, розуміючи, що вона не залишить його у спокої, почав: 
-Вбитого чоловіка звали Едріан Вільямсон... 
-Даніель, - перебила дружина, докірливо глянувши на нього. 
-Кетрін, їй не п'ять рочків, вона доросла дівчина, - тато знову глянув на доньку, продовжуючи: він приїхав сюди разом із братом та двома друзями, які всі разом працюють архітекторами у одній будівельній компанії. У вечір перед вбивством, вони добре погуляли, тому майже ніхто точно не пам'ятає тодішініх подій. 
«Це, схоже, ті, що були у ресторані, коли ми вечеряли, - думала Дарсія, - і ті, що шуміли увечері, яких тато ходив вгамовувати». 
-Як потім виявилося із наступних джерел інформації, - розповідав Даніель, - Едріана боліла голова у той день, і він ходив до медсестри по ліки. Але, схоже вони не дали належного результату, адже у історії пошуку його браузера, ми знайши запит: «Чому не діють ліки проти головного болю». Тепер пам'ятаєш покоївку, яку ти бачила за миттям підлоги? 
-Угу. 
-Це нинішня дівчина Едріана. У неї на бейджику було ім'я Елізабет, так? 
-Щось таке, так, - відповіла донька. 
-І у неї у руках ти бачила якісь незрозумілі склянки та пластинки. За словами судмедексперта, хлопець перед смертю прийняв велику дозу якогось препарату, щось типу сильного снодійного. Тепер стає питання: чи то медсестра спеціально дала йому щось не те, чи його ж дівчина чимось отруїла його. Далі. Із деяких джерел ми дізналися, що у Едріана була ще одна дівчина, яку він покинув, почавши стосунки із Елізабет. Та настільки перейнялася цим, що покінчила життя самогубством. Потрібно дізнатися, чи може ця подія якось бути пов'язана із нашим розслідуванням. 
-А при чому тут адміністратор? - підійняла брову дівчина. 
-Я неправильно виразився на початку. Він не скільки підозрюваний, скільки постійно є на місці, і бачить майже все і всіх. Тому я вважаю за потрібне допитати і його. 
-Зрозуміло, - відповіла донька. 
-Так, ти добилася, чого хотіла, може тепер ляжеш поспиш ще трохи до ранку? - мовила Кетрін. 
-А ви будете спати? 
-Дарсія, не рівняй себе з нами, - суворим тоном відповів Даніель, - як тобі буде сорок з лишнім років, тоді теж можеш спати по чотири години на добу. А зараз не придумуй і лягай. Тобі й так за останні півтора дні вистачило. 
Дівчина зітхнула і нехотя натягнула ковдру на себе, кладучи голову на подушку. Її попередні думки та припущення виявилися хибними, адже вона, сама не очікуючи цього, заснула неймовірно швидко. 
Кетрін і Даніель сиділи на своєму ліжку, обіймаючи одне одного. Погляд матері був направлений на сплячу доньку. Батько ж сидів напівдрімо. Невдовзі жінка тихо, аби не розбудити Дарсію, промовила, м'яко посміхаючись:
-І чому тільки ти маєш на неї вплив? 
-Що? - ковтнувши слину, перепитав чоловік. 
-Чому тільки ти маєш вплив на неї і є єдиним авторитетом? 
Даніель коротко потиснув плечем. 
-Можливо, тому що вона - твоя копія? - продовжувала міркувати Кетрін. 
-Справді? - запитав чоловік, всміхнувшись. 
-Справді. У вас навіть манера ходьби та міміка однакова. Я вже не говорю про вподобання, зовнішні риси і характер. 
-О-о-о, ні, - протягнув Даніель, тихо засміявшись, - там у характері добре й твоїх родзинок вистачає. Я не такий прямолінійний і впертий, як вона. 
Кетрін теж засміялась, прикривши очі та пригортаючись до чоловіка. 
Була приблизно дев'ята година ранку. Електроенергії досі не було. У готелі почало ставати прохолодно. Даніель, Кетрін, Алекс, Олівер та Домінік зібралися разом, аби обговорити подальший план дій. Детектив втомлено та із деякою безвиходю протер очі та, не як зазвичай почав видавати команди, а запитав: 
-Що робимо далі?
-Ну ти ж головний, ти і вирішуй, - мовив Домінік. 
-Ну, - почав Олівер, - принаймні вчора ти хотів глянути відеоспостереження і допитати трьох працівників. 
-Відеоспостереження поки що відпадає, - пробурмотів Алекс. 
-А ви не знаєте, коли з'явиться електрика? - запитав Олівер. 
Даніель заперечливо похитав головою. 
-Спитай у того Майкла, - мовив Домінік. 
-Як? - зітхнув детектив, - зв'язку немає, я не можу з ним зв'язатись. Потрібно знайти його наживо. Бігати по всьому поселенню? Хто його знає, де він може зараз бути. 
-Тоді першочергово - допити? - запитала Кетрін. 
-Напевно... - протягнув Даніель.
-А може взагалі краще поки що призупинити розслідування? - мовив Домінік, - така обстановка, не думаю що ми належним чином налаштовані на роботу, а люди довкола будуть сконцентровані на наших запитаннях. 
-Ні, Домінік, - впевнено відповів Даніель, - розслідування припиняти не потрібно. Ми лише втратимо час, - він зупинився, щось згадавши: Алекс, ти дивився той телефон, чи ні? 
-Та щось клацав там вночі. Але ти мав рацію. Там не було нічого нового, все те саме, що ми бачили в ноутбуці. 
-Ясно, - він на хвилю звмислився, після чого запитав: ви снідали взагалі? 
Алекс та Домінік похитали головою, Олівер лише зітхнув, Кетрін просто промовчала. 
-Значить зараз йдемо до ресторану поїмо. Хто його знає, коли наступний раз у нас з'явиться така можливість. А тоді перейдемо до роботи. 
-А ти взагалі впевнений, що він зараз працює? - запитав Домінік. 
-Працює, - відповів Алекс, - вони користуються газовими балонами. Я  бачив, як двоє чоловіків несли один такий. 
-Якщо йдемо - то йдемо, - мовив Олівер, - ви ж самі всі кажете, що час не на нашій стороні. 
-Так, пішли, - зітхнувши, відповів Даніель. 
Незважаючи на складну ситуацію із електроенергією, ресторан повністю функціонував. Більшість страв, як і раніше, були доступні. Хоч щось тішило. У кожного сніданок відбувся в колі своєї сім'ї. Апетиту як такого не було, ніяка із запропонованих страв у меню не йшла до душі. У ресторні майже не було людей. Довкола було тихо. Ніякі розмови не в'язалися, всі, ще не відійшовши від вчорашнього вбивства, досі були перелякані нічними подіями. До зараз здавалося, що земля під ногами колихається. Це неймовірно дратувало, даючи шанс параної та дурній фантазії діяти на повну. У голові, наче рій бджіл, крутилися безліч думок: коли відновлять електропостачання? Коли розблокують виїзд з долини? Чи повторяться підземні поштовхи? Все це разом діяло на нерви, не даючи відчути себе хоч на секунду у безпеці та розслабитись. Складалося враження, ніби ти сидиш на голках. 
Після сніданку з батьками Дарсія повернулася до спальні. Вона повністю відхилила штори, аби у кімнату потрапляло якомога більше світла. Дівчина опустилася на ліжко, думаючи, чим можна себе зайняти. Телефоном варто користуватися якомога менше, адже хто знає, коли знову з'явиться електрика? Не хотілось тратити увесь заряд батареї на пусту маячню. Тим більше не було інтернету. Книг вона з собою ніяких не взяла, хто ж знав, що їхня багатообіцяюча відпустка повернеться ось так. Невже їй доведеться увесь день провести наодинці із собою? Так можна й з розуму зійти... Та від цього її врятував раптовий стук у двері. Вона підвелася з ліжка та, підійшовши до дверей, відчинила їх. Перед нею стояла Мішель. 
-Привіт). Ти як?( - запитала старша сестра. 
-Привіт. Ох, хотілося б краще, але може бути. А ти? 
-Солідарна з тобою. Чим займаєшся? - чекаючи якоїсь дотепної характерної відповіді, запитала дівчина.
-Роздумую над буттям цього світу і сенсом людського життя, - іронічно відповіла Дарсія. 
-Ясно все з тобою. Ходім до нас. Там Хейдон і Амала теж прийшли. Разом придумаємо чим зайнятися. Це краще, ніж сидіти поодинці та дуріти від цього, погодься. 
-Звучить більш-менш обнадійливо. Ах, гаразд. Зараз, я телефон візьму. 
-А сенс? Зв'язку немає, інтернету теж. 
-А раптом знадобиться? - відповіла Дарсія, беручи гаджет до рук. 
-Як знаєш, - мовила Мішель. 
-От тільки я батькам сказала, що буду тут, - раптом почала дівчина, - було б добре їх попередити... 
-Як ти це збираєшся робити? Шукати їх всюди та відволікати від роботи? Думаю, нічого страшного не станеться. 
-Ну добре... 
Дівчината вийшли в коридор і, замкнувши двері, пішли коридором. 
Вони пройшли до кімнати Бейкерів, адже там було найбільше вікон, тому, відповідно, найсвітліше. Побачивши разом із Мішель Дарсію, Хейдон, що похмуро сидів на ліжку, оживився. Амала, помітивши подругу, теж розрадливо посміхнулася їй. Ліам ж, співставляючи, наскільки швидко повернулася Мішель, іронічно промовив, звертаючись до Дарсії:
-Невже ваша честь зволила відвідати нашу вбогу компанію? Що ж завадило вам покинути вашу горду самотність? 
-Ліам, помовчи хоч зараз, - невдоволено скривилась Мішель. 
Дівчата сіли на ліжко. Дарсія, сама цього не зрозумівши, опустилася поруч з Хейдоном. Ніхто не наважувався заговорити першим. Не хотілося награно запитувати одне одного про землетрус, і так було зрозуміло, що у всіх здали нерви і це були не найприємніші враження.  Через кілька хвилин колючої тиші, бажаючи скрасити похмуру атмосферу довкола, Амала почала:
-Може пограємо в щось? 
-Пропонуй, - відповів Ліам. 
-А чому одразу я? - ображено мовила дівчинка. 
-Запам'ятай золоте правило на все життя: маєш сміливість почати розмову, май сміливість і завершити її. 
Амала зітхнула, напружуючи пам'ять. 
-"Хто я", - почала перечисляти вона, - "Міста", "Правда, чи дія"... 
-О-о-о, "Правда, чи ді-і-ія")... - раптом хитро протягнула Мішель, - я за). 
-Я теж), - всміхнувся Ліам, глянувши на Хейдона, - зараз ми всіх виведемо на чисту воду). 
-Я б на твоєму місці так не тішився), - теж посміхнувся Девіс, - у тебе також є скелети у шафі). 
-А я завжди дію обирати буду). 
-Щоб сьогодні ще два-три скелети заховати?) 
-Я так розумію, всі за? - запитала Мішель. 
Амала кивнула, Дарсія потиснула плечем, дивлячись вбік. 
-А хто почне? - мовила Амала. 
-За старшинством, - почала Дарсія, - Мішель, потім Ліам, далі Хейдон, я і Амала. 
-Гара-а-азд, - із деяким азартом протягнув Ліам, - Мішель, правда, чи дія?)
Вона опустила погляд, кілька секунд думаючи, після чого, зітхнувши, відповіла:
-Правда. 
-О-о-о... - задоволено протягнув Ліам, сплеснувши в долоні, - хм... Зараз, дай мені хвилину. О, до кого зі своїх колишніх ти би повернулася?)
Ліам хитро, знущально дивився сестрі в очі. Амала всміхнулася, чекаючи її відповіді, а Дарсія зацікавлено наставила вуха. Мішель очікувала якесь схоже запитання. Вона відвела погляд, промовивши:
-Вибір не такий й великий... 
-Ні, ні, ні, дорогенька, - мовив брат, - ми обираємо серед всі твоїх залицяльників, а таких пів школи). 
-Ти сказав колишніх, а не залицяльників, - невдоволено пробурмотіла Мішель, - ах, гаразд. Я не знаю. Можливо... Із Крістіаном... 
-Сином директора? - підійняла брови Амала, - а він хіба залицявся до тебе?! 
-М, ще й як. Я сказала, щоб лісом гуляв. Ти його взагалі бачила? 
-А чому ж би зараз повернулася до нього? 
-Вигідно), - всміхнулася Мішель. 
-От такі ви всі дівчата, - почав Ліам, - тільки б вигоду десь знайти. 
-Ти відповідь на своє запитання отримав?
-Я був про тебе кращої думки, - закотивши очі та награно відсуваючись від сестри, ніби від огиди, промовив хлопець. 
-Ліам, правда, чи дія? - почала Мішель, бажаючи якомога скоріше зробити брата предметом уваги. 
-Дія, - впевнено відповів хлопець. 
-Прочитай вголос сім твоїх останніх запитів у браузері, - недовго думаючи, промовила сестра. 
-Інтернету немає, - одразу знайшовши виправдання, сказав Ліам. 
-Історію пошуку і без інтернету можна подивитися), - мовив Хейдон, якому, схоже, сподобалась ця ідея. 
-А щоб вас, - невдоволено промовив Ліам, дістаючи телефон, - я вам всім це згадаю. 
-Який злопам'ятний), - вперше промовила Дарсія. 
Юнак зітхнув та, розпачливо дивлячись в телефон, почав:
-"Гаррі Поттер дивитись онлайн"...
-Так, ні, - раптом мовила Мішель, - давай я прочитаю. 
-А це з якої радості? - обурився брат. 
-Мені підсказує шосте чуття, що ти зараз змахлюєш. 
-І будь ласка, - віддаючи телефон сестрі, мовив хлопець. 
-Та-а-ак, - протягнула дівчина, вдивляючись в екран, - "Який орган розташований під правим ребром"... 
Прочитавши це, Мішель засміялася. Дарсія та Амала також всміхнулись. 
-Бо біологію в школі вчити треба), - отримавши ще один шанс кинути Ліаму докір щодо навчання, промовила сестра. 
-А ти сама знаєш? - блиснувши очима, запитав хлопець. 
-Печінка, - пронизаючи брата, поглядом, відповіла вона, - продовжимо... - раптом Мішель знову розсміялася, крізь сміх кажучи: "Курс біткоіна"). 
Хейдон вилупив очі, починаючи голосно реготіти. Амала та Дарсія теж почали тихо сміятися. 
-Ти криптовалютами збираєшся торгувати?) - запитав Хейдон, все ще сміючись. 
-Я не розумію, чого вам так смішно. 
-Ну а що, - почала Мішель, - для цього вищої освіти не треба), - вона знову вдивилася у екран, - "Готове есе на тему "В чому сенс життя"", "Прогноз погоди", "Новий iPhone ціна"...
В цей момент вона зайшлася дзвінким, заразливим сміхом. Ліам зрозумів, що там побачила його сестра, невдоволено та, можливо, трохи незручно відвівши погляд. 
-Що там таке? - зацікавлено запитав Хейдон, не розуміючи, чому дівчина так голосно сміється. 
-Зараз... - намагаючись трохи вгамуватися, мовила Мішель, - "Бразильський реп 1984 року завантажити"
Хейдон закрив обличчя руками, вибухнувши сміхом. Амала теж почала голосно реготіти, Дарсія ж лише прикрила рот рукою, тихо сміючись. Ліам закотив очі, чекаючи, поки всі заспокоються. Атмосфера довкола стала приємною, дружньою, теплою та м'якою. На душі стало розрадніше. 
-А ми їхали позавчора сюди, - почала Мішель, продовжуючи сміятись, - в машині так тихо, а Ліам в навушниках. І чутно тихо якісь відривчасті звуки, тато запитує: "Що це таке", ми пів дороги намагалися з'ясувати, що це, а то Ліам бразильський реп на всю гучність слухав.
Хейдон ще голосніше засміявся, перевернувшись на бік.  
-Ну і що тут смішного? - обурено запитав хлопець. 
-Абсолютно нічого, - повільно видихаючи, відповів Хейдон. 
-Все, сім уже було, віддай телефон, - мовив Ліам, видираючи гаджет із рук сестри, - хто наступний? 
-Хейдон, - мовила Амала. 
-Хейдон? - перепитав хлопець, після чого єхидно протягнув, - о-о-о, Хе-е-ейдон). Дозвольте я його запитаю. 
-Не дозволю, - невдоволено склавши руки на грудях, одразу відповів Девіс. 
-Запитуй, - байдуже мовила Мішель. 
-Я проти, - продовжив опиратися Хейдон. 
-Та не бійся ти так, я не буду маячні загадувати). Хейдон, дорогенький мій, правда чи дія?)
-Дія... - зітхнув хлопець. 
-Ти ж мій хороший), - єхидно всміхнувся Ліам, - поцілуй людину, що праворуч від тебе). 
Хейдон моментально почервонів, майже не дихаючи. Всередині все стиснулось, почало ставати жарко. Його серце почало збільшувати свій темп. Дарсія, спочатку не розуміючи, до чого це, співставита, хто сидить праворуч від Хейдона, і її очі раптом округлились, розуміючи, що це вона сама. Мішель єхидно підійняла одну брову, а Амала вражено прикрила рот рукою. 
-Ти забув де право?) - іронічно запитав Ліам, перекидаючи свій погляд з Хейдона на Дарсію. 
Девіс глянув на дівчину, проковтнувши слину. Дарсія не проронила й слова, трохи незручно дивлячись на нього. У її очах читалося, що вона ніби була й не проти, але їй одночасно з цим не дуже подобалася ця ідея. 
-Хейдон, не затримуй гру, - знову мовив Ліам. 
Хлопець прикусив губу, все ще зачаровано дивлячись на дівчину, одночасно згораючи від сорому. Він повільно нахилився до дівчини. Дарсія відчула стук серця у його грудях. Такий нестриманий, нестабільний та схвильований, ніби у цей момент вирішувалася його доля. Між їхніми обличчями залишилося кілька міліметрів. Його дихання торкнулося її щоки, ніжно полоскотало шкіру. Дівчина завмерла, чекаючи цього моменту. Її серце спіткало таке відчуття, такий трепет, якого вона раніше ніколи не відчувала. Хейдон торкнувся губами її щоки, залишивши там м'який, щедрий поцілунок. Він трохи відсторонився від неї, ховаючи засоромлений погляд та намагаючись не дивитися дівчині в очі. Дарсія також трохи незручно відвела погляд, стараючись залишатися непохитною, аби ні в якому разі не показати, що цей поцілунок, хоч він був всього лише в щічку, сколихнув у ній небайдужі почуття. Решта задоволено, єхидно шкірились. Ліам із іронічними та розчарованими нотками в голосі запитав:
-А чому не в губи?) 
-Ліам, ти добиваєшся того, щоб ці двоє перестали спілкуватися?) - мовила Мішель. 
-Але ж вам обом сподобалось), - продовжував хлопець, ніби не чуючи сестри, - вони навіть навіть не опирались). 
-Ще одне слово, - не витримав Хейдон, - і червоніти за наступним колом будеш ти, бразильський репер. 
-Досить вам), - мовила Амала, - далі Дарсія? 
-Угу, - кивнула Мішель. 
-О, а можна я їй загадаю? - промовив Ліам. 
-А тобі не здається, що ти занадто часто загадуєш? - невдоволено пробурмотів Хейдон. 
-Останній раз. За наступним колом будеш ти. 
-Запитуй давай, - мовила Мішель. 
-Дарсія, правда, чи дія?)
-Правда, - не довго думаючи, відповіла дівчина. 
-Із ким, хто присутній у цій кімнаті, ти би хотіла зустрічатися? - так само єхидно всміхаючись, запитав хлопець. 
Почувши це питання, Хейдон очікувально, обнадійливо глянув на неї, чекаючи її відповіді. «Що вас всіх рознесло на тему кохання? - невдоволено думала дівчина, - тут, звичайно, дуже великий вибір на хлопців. Він впевнений, що я назву Хейдона. А якщо ні? Як вони відреагують? А особливо Хейдон?»
-Дарсія, ау... - протягнув Ліам. 
-Напевно ні з ким, - потиснула плечем дівчина. 
Запала тиша. Дарсія почала вивчати реакцію кожного, а особливо самого Хейдона. Мішель підійняла брову, кидаючи погляд то на Ліама, то на здивовану Амалу. Ліам незрозуміло хитнув головою, не очікуючи такої відповіді. Яскравий вогник у очах Хейдона, що світився там вже декілька хвилин, раптом згас. Його погляд став пустий, кінчики губ опустилися. Він, не демонструючи свого розчарування,  відвернувся від дівчини, повільно видихнувши. 
-Ні з ким? - перепитав Ліам. 
-А тут ніби такий широкий вибір, - мовила Дарсія, намагаючись тримати обличчя. 
«Хейдон, схоже, не на жарт розчарувався, - думала дівчина, - невже він справді мене так кохає?» 
-Ну... А... - намагався натякнути брат, - таки серйозно? 
-Ліам, я ж чітко сказала, - відповіла Дарсія, починаючи дратуватись. 
-Гаразд... - збентежено мовив хлопець, - кому далі загадуємо? Амалі? 
-Знаєш, Ліам, мені, якщо чесно вже набридло грати, - промовила Мішель, розуміючи, що цього вже ніхто не хоче. 
-Справді? - перепитав юнак, - ну гаразд. Чим тоді займемось? 
-Я піду, - впевнено промовив Хейдон, встаючи з місця. 
-Ти куди? - запитала Амала. 
Та її брат не відповів, зачинивши за собою двері. «Я таки сильно його розчарувала... - трохи незручно думала Дарсія, - але чому я так хвилююся за нього? Я ж сама не знаю, чи хочу стосунків з ним. Але чому ж я зараз так жалкую про свій поступок?..» 
Пснідавши, детективи зібралися в коридорі, де сьогодні було взагалі нелюдно. Даніель глянув на годинник, щось обдумуючи в голові. Невдовзі чоловік, коротко зітхнувши, почав: 
-Наша ціль на сьогодні: допити. Першочергово це медсестра, покоївка та адміністратор. Подальший план дій буде залежати від отриманої інформації та електропостачання, - він окинув всіх присутніх поглядом, роздумуючи над тим, як краще розподілити роботу, - Кетрін та Алекс, йдіть до покоївки. Олівер і Домінік - до адміністратора. А я поговорю із медсестрою. Всі погоджуюються? 
У відповідь детектив, як зазвичай, отримав синхронні схвальні кивання. 
-Гаразд. Так, і... Після допитів збиремося, напевно, у Олівера в спальні. Ти ж не проти? - глянувши на нього, запитав Даніель. 
-Ні, ні, - відповів Браун. 
-Чудово. Тоді до роботи. 
Усі розійшлися, шукати свої "цілі". Із адміністратором та медсестрою проблем не мало виникнути, адже вони практично завжди знаходяться на одному й тому самому робочому місці, чого не скажеш про покоївку. Алекс, повернувшись до Кетрін, запитав:
-Ну і де нам її шукати? 
-Не знаю... - протягнула жінка, - може по якихось службових приміщеннях? Чи по корпусі, де вона прибирає? 
-А в якому корпусі вона прибирає? 
-Не пам'ятаю... 
-Тоді йдемо глянемо у службових приміщеннях. Я, здається, знаю де це. 
-Веди, - зітхнула Кетрін. 
Алекс попрямував вперед коридором, світячи ліхтариком на телефоні, жінка йшла за ним. Чоловік привів її до одних дверей, що були у самому кінці. На них була табличка, де великими буквами було написано: "Службове приміщення. Вхід лише працівникам". Алекс нахилився до дверей, прислухаючись, як то би зробив Даніель. Звідти долинали жіночі голоси. Всередині хтось був. Він ввічливо постукав, чекаючи відповіді. На мить розмови за стіною затихли, почулися чиїсь кроки. Двері відчинила молода, похмура на обличчі дівчина із каштановим волоссям. На її грудях був бейджик, на якому було написано ініціали: "Елізабет Міллер". «Пощастило», - промайнуло у Кетрін в голові. Алекс одразу почав: 
-Доброго дня, міс Міллер, маєте хвилинку? 
-Так, звичайно, - трохи збентежилась покоївка, - чим можу допомогти? 
-Я детектив Алекс Бейкер. Ви знаєте, що вчора в готелі сталося вбивство. Ми маємо поставити вам декілька запитань. 
-Типу... Допитати? - напряглася дівчина. 
-Так. 
-Прямо зараз? 
-Звичайно, якщо ми сюди прийшли, і ви, за вашими ж словами, зараз вільні. 
-Гаразд? 
-Ми не могли б скористатися вашим службовим приміщенням? Такі речі не варто обговорювати просто в коридорі. 
-Я... Так, зараз. 
Елізабет зайшла до кімнати, кілька секунд щось кажучи, схоже, своїм колегам. Через пів хвилини звідти вийшло дві прибиральниці, кидаючи невдоволені погляди на детективів. «От тільки спробуйте слово криве сказати», - так само оьурено подумала Кетрін. За ними вийшла Елізабет, жестом запрошуючи своїх "гостей" пройти всередину.
Приміщення виявилося невеличким. Там був стіл, на якому стояв чайник, чашки та упаковки чаю і кави, запилена шафа, дверцята якої не зачинялися до кінця,  кілька стільців та невеличке віконце. Світла сюди, звичайно, потрапляло ннбагато, але цього було достатньо. У одному кутку стояли відра зі швабрами, у іншому віники та пилосос. 
-Пробачте за такі непрезентабельні умови, - незручно промовила покоївка, зачиняючи за собою двері. 
-Все нормально, не переймайтесь, - відповіла Кетрін. 
-Присідайте, будь ласка, - вказавши на два стільці поруч із шафкою, мовила дівчина. 
Кетрін та Алекс опустилися на свої місця, Елізабет сіла навпроти них. Детектив кивнув жінці, аби та починала допит. Кетрін відвела погляд, обдумуючи своє перше запитання, після чого почала: 
-Міс Мілер, де ви були у ніч вбивства? 
-У себе вдома. Допомага батькові із здобиччю. 
-Здабиччю? - здивовано перепитала жінка. 
-Мій тато мисливець, полює на розповсюджених тут тварин на дозволених територіях. Торгує шкірою та м'ясом. Разом із цим колекціонує мисливські ножі. 
«Мисливські ножі! - промануло у голові Кетрін, складаючи пазл, - Едріана вбили саме таким рідкісним мисливським ножем! Але чому ж ти так спокійно про це кажеш? Дурненька, чи що?» Жінка глянула на Алекса. Він, схоже, подумав про те ж саме. 
-А у вашого батька, випадково, не зникав один з них? - підперши підборіддя руками та пильно спостерігаючи реакцію покоївки, запитала Кетрін. 
-А... Звідки ви знаєте? - зніяковіло запитала дівчина. 
-Тобто зникав? І як це сталося, як відреагував ваш батько? 
-Я добре знаю кожен ніж із його асортименту, - невпевнено почала Елізабет, - позавчора, коли я допомагала йому знімати шкіру із впольованих тварин, помітила, що на стіні, де висить вся його зброя, на одній поличці не вистачає ножа. Я запитала, де він, на що тато просто відмахнувся, перевівши тему. 
«А тепер щось не складається», - подумала жінка. 
-У яких стосунках ви були із потерпілим? - запитала Кетрін. 
-Ми... Були парою, - незручно відповіла покоївка, починаючи явно хвилюватись. 
-Як довго ви зустрічаєлись? 
-Протягом місяця. 
«Місяця?! - роздумувала детектив, - у переписці із Адель ми прочитали, що він покинув її два тижні тому. Він протягом кількох десятків днів зустрічався вз двома дівчатами?!» 
-Де і як ви познайомились? - знову спитала жінка. 
-На сайті знайомств. Вперше наживо побачились тиждень тому, коли він із друзями заселився сюди. 
-Едріан обрав саме цей готель, через те, що тут працюєте ви? 
-Так. Він сказав, що й так має обрати якесь місце для святкування свого дня народження та зимових свят. 
-Коли востаннє ви спілкувалися з ним? 
-Позавчора увечері. В той день ми наживо майже не бачились, хоча той день якраз був його днем народження. У мене було неймовірно багато роботи, адже до готелю заселилося багато нових гостей, а дві мої напарниці не вийшли на роботу. Він писав мені, запрошував до себе у спальню, але я була вимушена відмовити, через великий обсяг роботи. 
-А хіба він не запрошував вас увечері, коли вся робота була виконана? - підловила Кетрін. 
-Я... - вона збентежилась, злякалась, щось згадуючи, - я ж була вдома з батьком тоді. 
-Але ж ви тільки що сказали, що відмовили через невиконану роботу? То ви тоді були в готелі і працювали, чи порались вдома над татовою здобиччю? 
-Я... Була вдома, - трохи впевненіше відповіла Елізабет. 
«Якось ти дуже підозріло виглядаєш...» - промайнуло у її голові. 
-Перед смертю Едріана нічого так скажімо дивного не відбувалось? - запитала жінка. 
-Ні. Тільки адміністратор був якийсь дивний. 
«Знову адміністратор... - подумала Кетрін, - вона марно всі на нього наговорюють, чи він справді до цього якось причетний?»
-Поясніть. 
-Коли я вийшла зі свого корпусу, у нього на столі стояв якийсь щільно замотаний пакунок. Я підійшла та запитала що це. На що той перелякано схопив пакунок та почав ховати в столі, відповівши коротке: "Нічого". 
Кетрін та Алекс переглянулися. Жінка уже хотіла завершувати допит, як детектив, щось нагадавши, раптом запитав: 
-Міс Мілер, у вас немає ніяких хвороб, що потребують постійного вживання ліків? 
Кетрін кинула запитальний погляд на чоловіка, спочатку не розуміючи, до чого це питання. 
-Ні... - невпевнено протягнула дівчина. 
-У день перед вбивством ви почувалися нормально? Вас не турбував біль? 
Вона заперечливо похитала головою. Алекс підозріло прижмурив очі, аналізуючи її слова. 
-Гаразд, - зітхнувши, почала жінка, - дякуємо, міс Міллер. 
-Угу, - кивнула вона, підвівшись та відчиняючи двері. 
«Ніби хоче скоріше нас випровадити», - невдоволено подумала Кетрін, після чого, виходячи, кинула їй коротке:
-Гарного дня. 
-Взаємно, - недбало відповіла Елізабет. 
Коли за ними зачинилися двері, Алекс, як і раніше, увімкнув ліхтарик на телефоні. Переконавшись, що поруч нікого немає, Кетрін запитала: 
-До чого було твоє запитання щодо хвороб та її самопочуття? 
-Пам'ятаєш, Даніель говорив, що Дарсія за день до смерті Едріана бачила у неї в руках якісь пігулки? А потім ми дізналися, що його напхали якимись препаратами? У Елізабет було єдине виправдання, що можливо вона сама приймала якісь ліки, але тепер, дізнавшись, що вона ні на що не хвора і почувалася в той день добре, це починає викликати деякі підозри. 
-Взагалі вона поводила себе підозріло. 
-Брехала. І, схоже, багато, адже у один момент сплутала усі свої видумки та виправдовування. Ти бачила, як вона хотіла нас спровадити? 
-Бачила... Гаразд, йдемо, напевно, інші вже завершили. 
Вони попрямували коридором, мовчки обдумуючи все, що тільки що почули. 
Вийшовши у хол, Домінік та Олівер заспокоїли свої внутрішні переживання, побачивши, що адміністратор є на своєму робочому місці. Він сидів за столом, чимось старано займаючись. Поруч із ним стояла лампа, що, схоже, працювала на батарейках. Вона освітлювала увесь хол. Вони впевнено направились до стійки реєстрації, за якою сидів відносно молодий чоловічина. Помітивши, що в його сторону прямуюють двоє серйозних чоловіків, він хутенько залилив своє заняття, ніби боючись, що вони застануть його за якимось підозрілим заняттям.  Детективи підійшли впритул до стійки. Адміністратор привітався перший:
-Доброго ранку, панове. Чим можу допомогти? 
-Доброго ранку, містер Кларк, - прочитавши його прізвище на бейджику, мовив Олівер, - ми детективи Олівер Браун та Домінік Девіс. Ми розслідуємо справу, щодо вбивства у цьому готелі. Нам потрібно поставити вам декілька запитань. 
-Я... Гаразд, слухаю, - намагаючись тримати обличчя, відповів чоловік. 
-Де ви були у ніч вбивства? 
-У себе вдома, спав. Я живу недалеко звідси. 
-Хтось може це підтвердити? 
-Так. Моя дружина. 
-Гаразд. Ви не спілкувалися із містером Брутом перед його смертю? 
-Ні. Лише бачив, як він ходив тут із компанією. 
-Нічого незвичного не відбувалося? 
-Напевно ні... - збентежено потиснув плечима адміністратор, - хоча... 
-Я слухаю, - мовив Олівер. 
-Позавчора я побачив, як медсестра відлучилася зі свого місця роботи. Вона вийшла у чорний хід. Я трохи здивувався, але значення цьому не надав. Десь через годинку, трохи менше, вона повернулася із якимось пакунком в руках. Поспішно поклала його мені на стіл, кинувши, аби я заховав його у себе і придивився за ним, але щоб цього пакунка ніхто не бачив, адже вона загубила ключі по дорозі сюди, а шукати їх із пакунком в руках незручно. Я невдовзі заховав його собі в стіл, десь через півгодини медсестра повернулась, подякувала та забрала пакунок. Я запитав, що це, на що та відповіла, що це посилка від її племінниці. 
-Ясно. Її поведінка не здалась вам дивною? - запитав Браун. 
-Ні. Вона поводила себе як завжди. 
-Зрозуміло. 
-Чому ви, - почав Домінік, - коли ми почали сюди наближатися, різко кинулися, відкладаючи своє заняття? Чим ви займались? 
-Оу, ні чим особливим. Розгадував кросворди, - посміхнувся адміністратор. 
-А чому ж так хутенько все кинули і заховали подалі? 
-Було б негарно, якби я залишив це розкладеним на стійці, а, тим більше, продовжив займатися маянею. Це непрофесійно. Вам було би неприємно, а мені незручно. 
«Значить така ж ситуація сталася, коли компанія Едріана йшла в гори, - почав розмірковувати Олівер, - або ж тоді він ховав покунок цієї медсестри. Виглядає правдоподібно...» 
-Гаразд, - відповів Олівер, - скажіть ще таке: ви можете надати нам доступ до відеоспостереження?
-Ні, адже зараз немає електрики, тезніка просто не запуститься. 
-Я розумію. Коли електропостачання відновиться. 
-Так, звичайно. Наші люди уже працюють над підключенням електрогенераторів, тому ближче до вечора електроенергія знову з'явиться. Звичайно, працювати все буде не на повну потужність, і нам доведеться ввести деякі обмеження, щодо використання електроприладів, але це краще, ніж сидіти взагалі без иожливості зігрітися, чи зарядити телефон. Я постараюся повідомити вас, коли буду мати можливість показати відеозаписи. 
-Добре. 
-Це все? - запитав містер Кларк, перекидаючи свій погляд з одного, на іншого. 
-Так. Дякуємо вам. 
-На все добре, - відповів адміністратор, - якщо ще щось знадобиться - звертайтесь, я завжди радий допомогти. 
«Приємна розмова...» - промайнуло в Олівера в думках. Вони кивнули йому на прощання, прямуючи до спальні. 
Даніель підійшов до дверей медпункту. Він на кілька секунд зупинився, аби трохи перевести подих, після чого звів руку та впевнено постукав. Через кілька секунд почулося приємне жіноче: «Увійдіть». Чоловік відчинив двері, проходячи до приміщення. Всередині було чистенько та охайно. Увесь ресонт та меблі були у молочних та бедевих тонах. Справа від входу були двері, що вели, схоже, до так званої невеличкої палати. За столом сиділа чепурненька жіночка у медичноиу халаті середніх років, у якої на плечах була накинена чорна хустина. Побачивши чоловіка, що увійшов до кабінету, вона таким самим приємним, ласкавим голосом промовила: 
-Доброго ранку, містер. На що скаржитесь? 
-Доброго. Дякую, але ні на що. Я детектив Даніель Бейкер. Ми із моєю командою розслідуємо вбивство Едріана Вільямсона. Я маю поставити вам кілька запитань. 
-Звичайно, присідайте, містер Бейкер, - вказавши на стілець, що був по іншу сторону столу, мовила медсестра, - я слухаю. 
«Початок хороший», о подумав Даніель. Він сів на місце, яке показала йому жінка, після чого, не затягуючи, почав, глянувши на її бейджик: 
-Місіс Харріс, де ви були у ніч вбивства? 
-У палаті, що поруч, спала. Ми чергуємо із моєю напарницею по тижнях, ночуючи тут. 
-Хтось може підтвердити, що ви були тут? 
-На жаль, ні. 
-Нам відомо, що перед смертю Едріан приходив до вас зі скаргами на головний біль. Це так? 
-Так. Я дала йому болезаспокійливе, після чого він подякував та пішов. 
-Ви впевнені, що не могли нічого сплутати? 
-Точно ні. Я давала йому ось ці ліки, - потягнувшись до тумбочки, відповіла медсестра, простягаючи пластинку Даніелеві. 
Детектив глянув на назву препарату, обдумуючи: «Це дійсно болезаспокійливе. Сильне болезаспокійливе. Чому ж тоді Едріану не стало краще? Можливо, вона зараз обманює мене? Потрібно буде глянути на відеоспостереженні, чи точно ці ліки вона буде йому давати». 
-Зрозуміло. Більше ви з ним не бачились? 
-Ні. 
-Гаразд. Нічого, на вашу думку, незвичайно не відбувалося останніми днями? 
-Напевно ні. Все як зазвичай. 
-Можна поцікавитися, чому на вас чорна хустина? 
-Ох, - розчаровано зітхнула жінка, - у мене два тижні тому донька покінчила життя самогубством. Через що - уявлення не маю. У неї було все гаразд, вона завжди посміхалася, раділа життю, а потім я... Я... Знайшла її мертве тіло у нас вдома. Із чоловіком я розлучена, батьки померли, родичів ніяких немає. Вона була моєю єдиною близькою людиною.
«Донька покінчила життя самогубством, два тижні тому, Харріс... - співставляв усі факти детектив, - невже вона про колишню Едріана Адель?»
-Мої співчуття. Вашу доньку, випадково, не Адель звали? - запитав Даніель. 
-Так, звідки вам відомо? 
-Чув у новинах, - коротко кинув чоловік. 
У очах медсестри читалися щирі емоції. Жаль, смуток, відчай, печаль. Вона втратила свою доньку, свою надію, опору, не знаючи навіть причини її фатального поступка. Даніелю стало шкода жінки. Він непомітно зітхнув, кажучи: 
-Гаразд, дякую вам, місіс Харріс. 
-Немає за що, містер Бейкер, це мій обов'язок, як громадянки. Шкода хлопчину, молодий ще був, все життя попереду... Якщо вам ще знадобиться моя допомога - звертайтеся. Я зроблю все, що в моїх силах. 
-Обов'язково. 
-До побачення, гарного вам дня та вдалої роботи. 
-Навзаєм, - відповів Даніель, виходячи із кабінету. 
Він, увімкнувши ліхтарик на телефоні, направився до кімнати Олівера, роздумуючи над всім, що тільки що дізнався. 
Елізабет була одна. Вона сиділа у каптерці та пила чай, що заварила одразу після того, як випровадила двох детективів. Дівчина сумно дивилася у запилене вікно, підперши підборіддя руками. Пара, що йшла із гарячого чаю, вигиналася різними візерунками та формами на тьмяному світлі сонця, яке сюди приносили всього лиш якихось декілька крихітних промінчиків, що ледь пробивалися сюди. Час тягнувся так довго, що здавалося, що її коханого вбили місяуь тому, хоча пройшло лише два неповних дні.
Раптом Елізабет зітхнула та, оглядаючись на вхід, аби ні в якому разі сюди зараз ніхто не зайшов, потяглася до  кишені. Вона спритно перебирала пальцями, намагаючись намацати те, що так відчайдушно шукає. Натрапивши на потрібну баночку із пігулками, дівчина поспішно дістала її назовні, намагаючись так само швидко відкоркувати. Але у цей момент вхідні двері рипнули, і до приміщення хутенько, одразу ж направляючись до шафки, увійшла одна із прибиральниць, починаючи торохкотіти:
-Ой, Ліза, я на секунду, мені потрібно тут дещо... 
Елізабет сіпнулась, злякалась, починаючи ховати баночку в кулак. Помітивши це, прибиральниця спинилася, підозріло та збентежено запитуючи: 
-Що ти там ховаєш? 
-Н-нічого, місіс Мітчелл. Вам здалося, - перелякано почала дівчина. 
-Це що, пігулки якісь?! - вражено мовила прибиральниця. 
-Просто таблетки від низького тиску, а не те, що ви подумали, - трохи впевненіше промовила Елізабет. 
-А чому в такій нестандартній упаковці? 
-Та це я собі переклала сюди, аби простіше носити було. 
-Слухай, ти якась після смерті того кавалера не така стала, - ще більш підозрілим голосом мовила жінка, підійшовши ближче до покоївки. 
-Звичайно не така, - обурено відповіла дівчина, - у мене коханий помер, яка я маю бути? Щаслива й квітуча? 
Цей аргумент трохи заспокоїв місіс Мітчел, але не повністю викорінив недовіру із її серця. Вона підозріло прижмурилась, відповідаючи:
-Гаразд, пробач, можливо, я погарячкувала та марно нагримала на тебе. 
У цей момент двері знову відчинилися: у кімнату заглянула старша покоївка. Вона кинула суворий погляд у сторону Елізабет, промовляючи:
-Вийди в коридор, розмова є. 
Дівчина кивнула, відповідаючи місіс Мітчелл:
-Все нормально. 
Залишившись одна, прибиральниця замеслено прикусила губу, тихо пробурмотівши:
-Всеодно мені це не подобається... 
Раптом вона помітила, що баночка із ліками, яку ховала Елізабет, залишилася на столі. Жінка, не довго думаючи, забрала її, ховаючи у кишеню. Вона взяла те, за чим прийшла та, зачинивши двері до каптерки на ключ, впевнено попрямувала коридором, світячи ліхтариком. 
Підійшовши до дверей, Даніель впевнено опустив ручку, проходячи всередину. Всі вже були там. Він, вимикаючи ліхтарик, окинув детективів поглядом, запитавши: 
-Ви довго мене чекали? 
-Ні, - відповів Олівер, ми повернулися  буквально лише хвилину назад. 
-Ясно, - сідаючи до всіх на ліжко, відповів Даніель, - дізналися щось? 
Кетрін зробила незрозумілий жест головою, Алекс потиснув плечем, а Олівер лише зітхнув. 
-Розповідай перший, - промовив Алекс. 
-Ну, в цілому допит пройшов нормально, - почав детектив, - медсестра нормально себе поводила, щиро, відкрито, нічого не проховуючи. Вона впринципі по натурі приємна жінка. Підтвердила, що Едріан приходив до неї зі скаргами на головний біль, показала ліки, що давала йому. Це справді сильне знеболююче, я не знаю, чому Вільямсону не стало краще від них. Або вона мені набрехала. Далі. Пам'ятаєте деяку Адель Харріс із його переписок? 
-Колишню? - перепитала Кетрін. 
-Так. Як виявилося, це дочка цієї медсестри. 
-Щось мені підсказує, - мовив Олівер, - що це все якось пов'язано. 
-Все може бути, - відповів Даніель, - і це потрібно якомога швидше з'ясувати. Але в цілому вона не викликала у мене ніяких підозр. Я навіть на хвилю подумав, що ми дарма їй не довіряли. У мене, напевно, все. Домінік, Олівер? 
-У нас теж все пройшло гладко, - почав Браун, - адміністратор говорив впевнено, вільно, не видумуючи чогось на ходу. Він майже нічого такого не розповів, за винятком однієї деталі. За день до вбивства медсестра відлучалася із робочого місця. Потім повернулася із пакунком в руках, ніби посилкою від племінниці, який попросила заховати, адже вона загубила ключі, і шукати їх із пакунком в руках було важко. Адміністратор сказав, що заховав його, після чого вона повернулася та забрала. 
-Зачекай, - мовив Даніель, - вона йому сказала, що це посилка від племінниці? 
-Так. 
-А мені говорила, що ніяких родичів у неї немає, - відвів погляд детектив. 
-Нестикування... - пробурмотів Домінік. 
-Гаразд... Розберемось, - відповів Даніель, - далі. 
-Це все, - відповів Олівер, - поводив він себе культурно. А, і щодо відеоспостереження. Адміністратор сказав, що його повинні відновити до сьогоднішнього вечора. Їхні працівники підключають електрогенератори. Тоді ж він повідомить, коли зможе надати доступ до відеоспостереження. 
-Чудово, - відповів Даніель, - Кетрін, Алекс? 
-У нас ситуація цікавіша... - пробурмотів чоловік, - Кет, розповідай. 
Жінка зітхнула, починаючи: 
-Ми знайшли її у службовому приміщенні. Там, де покоївки та прибиральниці зберігають інвентар та чаї розпивають. Побачивши нас, Елізабет трохи збентежилась, але все ж таки впустила. Спочатку вона відповідала більш-менш впевнено та спокійно, до пори до часу. Спочатку вона сказала, що у ніч вбивства її не було в готелі, адже вона допомагала батькові вдома. Та потім, коли я запитала про те, коли вони з Едріаном бачилися востаннє, покоївка розповіла, що він запрошував її до себе увечері, але вона відмовилася, за її словами через те, що мала багато роботи у готелі, тому не могла відлучитися, хоча раніше говорила, що була вдома з батьком. Я її перепитала, після чого вона почала червоніти, нервуватися, виправляти себе. Мені здалося це дивним. Також ми дізналися, що її батько мисливець і колекціонує мисливську зброю, в тому числі й ножі. Якщо згадати, Едріана вбили саме рідкісним, колекційним мисливським ножем. Я запитала, чи не зникали раптом у її батька ножі, на що та відповіла, що одного таки не вистачає. Елізабет запитувала батька, де ще один ніж, на що той лише відмахнувся. Чи це правда, чи вона також майстерно вигадала цю деталь- без поняття. Під кінець допиту Алекс запитав у неї, чи вона не хворіє якимись хворобами і чи добре себе почувала останнім часом, аби дізнатися, що за пігулки у неї бачила Дарсія. Та відповіла, що її ніщо не турбує. І в кінці Елізабет намагалася якомога швидше випровадити нас. 
Після її довгої розповіді, навколо декілька секунд висіла напружена тиша. Кожен аналізував почуту інформацію. У один момент Домінік промовив:
-Щось все постійно зводиться до цієї нещасної покоївки... У неї нулеве алібі, вона поводить себе підозріло, найближче спілкувалася із Едріаном. Все вказує на неї. 
-Дом, у всіх зараз нулеве алібі, - відповіла Кетрін. 
-Ми ще маємо пам'ятати, - раптом почав Олівер, - що є така штука, як мотив вбивства. У даній ситуації мотив кращий, якщо це слово сюди підійде, якраз таки у медсестри. Через Едріана вона втратила доньку. А Елізабет що б принесло це вбивство? Якщо вона справді щиро кохала його. 
-Тобто ти хочеш сказати, - мовив Домінік, - що його вбила медсестра, аби помститися за свою доньку? 
-Я не сказав, що це точно так, а лише висунув теорію, - відповів Олівер. 
-У будь-якому випадку, - почав Даніель, - потрібно чекати доступу до відеоспостереження. Думаю, після його перегляду ми розвіємо деякі, як сказав Домінік, нестикування та складемо більш чітку картинку. 
-Тобто нам залишається лише до вечора сидіти, склавши руки? - запитав Домінік. 
-Можеш піти допомогти робочим підключити електрогенератори, - кинув Даніель. 
Девіс замовк. Детектив важко зітхнув, промовивши:
-Гаразд. Ви тоді відпочиньте поки що. Якщо щось буду знати - постараюсь повідомити. Не відходьте далеко. 
-Угу, - кивнув Алекс. 
Детективи, більше не сказавши одне одному ні одного слова, втомлено порозходились по своїх спальнях. 
Кетрін та Даніель йшли до своєї кімнати. Вони були глибоко у своїх думках. У когось вони стосувалися рлзслідування, а у когось це були просто скороминущі фрази. Та раптом Даніель, не доходячи до кімнати, спинився. Кетрін, помітивши, що чоловік припинив ходу, обернулася, запитуючи:
-Ти йдеш? 
-Я... Напевно піду знайду Макла. Мені потрібно із ним поговорити. 
-Де ти будеш його шукати? - запитала жінка, підійшовши ближче. 
-Не знаю. Запитаю адміністратора, може він знає. 
-Тільки не блукай довго, гаразд? - мовила Кетрін, поправивши його зачіску. 
-Постараюсь, - зітхнувши, відповів чоловік. 
Жінка м'яко посміхнулася йому, намагаючись хоч якось підбадьорити. Даніель теж всміхнувся, коротко приобійнявши її за плечі. 
Дарсія сиділа у кімнаті одна. Після того, як Хейдон розчаровано покинув їх, усі інші, не довго думаючи, також розійшлися із зіпсованим настроєм. Дівчина увесь час роздумувала над своїм поступком. Чи правильно вона вчинила? Невже Хейдон справді щиро кохає її? А що було б, якби вона назвала його ім'я? Всі ці запитання роїлися у голові, не даючи спокою. Дарсія відчувала на собі якусь провину за це. Її душа жалкувала, про скоєний вчинок. На серці була незрозуміла туга та смуток і ще щось незвичайне. Таке, якого вона раніше не відчувала. Невде кохання? Невже вона також кохає Хейдона? 
У якийсь момент двері відчинилися, і до кімнати увійшли батьки. Даніель поспішно направився до шафи, дістаючи куртку. Кетрін присіла на ліжко, поруч із донькою, кажучи: 
-Привіт, доню. Чому ти сидиш одна? 
-Я... - почала вона, та потім помітила, що батько кудись йде, - тату, ти куди? 
-Я скоро повернуся, - кинув чоловік, зачиняючи за собою двері. 
Мати із донькою залишилися одні. Дарсія зітхнула, запитавши: 
-Куди він пішов? 
-Шукати містера Брута, хоче поговорити з ним. Чому ти одна? Хіба ви не хотіли посидіти всі разом? 
-Звідки ти знаєш? - підійняла брову дівчина. 
-Чула, як Мішель та Ліам про це говорили. 
-Ми спочатку й були разом, - на видиху відповіла донька, - але потім зник настрій і ми розійшлися, - вона замовчала, думаючи, як краще поставити запитання, - мам, можна з тоьою порадитись? 
-Що трапилось? - занепокоєно запитала Кетрін. 
-Та нічого такого, але все ж... Тут... Така ситуація сталася. Ми грали у "Правду чи дію". І коли черга дійшла до мене, Ліам запитав: "Із ким, хто присутній у цій кімнаті, я би хотіла зустрічатися?" Одразу стало зрозуміло на що він натякає, і яку відповідь хоче почути, адже зрозуміло, що вибору не було. Я помітила, як всі очікувально дивляться на мене, будучи впевненими на сто відсотків, що я назву Хейдона. Я відповіла, що ні з ким, після чого всі трохи збентежились, а сам Хейдон змінився на обличчі і невдовзі пішов. Мені, чомусь, стало неприємно після цього, я жалію про скоєний вчинок, але з іншого боку, що мені було казати? 
Мама мовчки слухала дочку. Коли та закінчила, Кетрін кілька секунд мовчала, після чого запитала: 
-Тобто ти думаєш, що Хейдон тебе кохає, а ти його сильно розчарувала, натякнувши, що він тобі не до вподоби? 
-Я не знаю напевне, що подобаюсь йому. Це лише здогадки. Але ставиться до мене він справді... Не так, як до інших дівчат. 
-Я бачу, як він трепетно спілкується з тобою, м'яко бере за руку. Тому все може бути. Хейдон хороший хлопець, вихований, красивий. А тобі самій він подобається? 
-Я не знаю... Ніби так, а ніби й ні... - замислено відповіла Дарсія. 
-Не переймайся, - почала мати, - час все покаже та розставить по своїх місцях. Потрібно лише трохи зачекати. Все буде гаразд, не хвилюйся через це. 
-Думаєш? 
-Звичайно. А ти думаєш у нас із твоїм татом теж все отак гладко й одразу було? 
Дівчина кинула запитальний погляд на матір, чекаючи продовження. 
-І сварилися спочатку, і кричали одне на одного, і старалися уникати, і відмовлялися усвідомлювати свої почуття. Але бачиш, з часом все добре склалось. 
-Напевно, ти права... Тільки татові поки що не кажи про мої здогадки, гаразд? 
-Гаразд). 
Кетрін м'яко посміхнулась, обіймаючи доньку. Дарсія солодко пірнула у мамині лагідні обійми, притуляючи голову її до плеча. У мить на душі стало так мило, любо, що ніякі там негаразди не могли протистояти цьому теплу. 
Даніель обходив практично всю будівлю, розпитував адміністратора, пересічних працівників, але Майкла так і не знайшов. Скоріш за все, він був у себе вдома. Детективу було неважко піти туди, але справа була в тому, що він не запам'ятав усієї дороги до будинку Брута. Адміністратор, щоправда, обіцяв, що повідомить його, коли Майкл буде в готелі, але це всеодно було би нескоро. Чоловік був крайньо невдоволений цим, але у цій ситуації він був безсилий. 
Даніель, дивлячись у підлогу,  роздратовано йшов коридором, прямуючи до своєї спальні, сподіваючись, що йому зараз вдасться хоча б трохи відпочити. Він був глибоко замислений у свої думки, тому майже нічого не помічав довкола. Раптом чоловік почув, як його хтось гукнув. Голос був незнайомий, тому він насторожено обернувся. Перед ним стояла трохи схвильована жіночка років п'ятдесяти, схоже із її форми - прибиральниця. Вона, думаючи, як звернутися до нього, невпевнено почала:
-Ви... Детектив, що розслідує вбивство,  так? 
-Так. Даніель Бейкер до ваших послуг, - відповів детектив, не розуміючи, чого в нього хоче прибиральниця. 
-Клара Мітчел. Приємно познайомитись. Ви маєте хвилинку? 
-Так, звичайно. Слухаю вас. 
-Я... Мені потрібно вам дещо розповісти. Я не знаю, чи вам буде це потрібно, але... Одна із наших покоївок приймає якийсь незрозумілий препарат. Я сьогодні зранку спіймала їй на гарячому. Вона почала ховати баночку із ліками, але я встигла чітко все побачити та зрозуміти. Елізабет, так звати покоївку, зовсім не вміє брехати, тому вона не змога виправдатися переді мною.
«Це ми знаємо, - подумав Даніель, невдовоено скривившись, - знову ця Елізабет. Домінік деякою мірою мав рацію, все зводиться лише до неї. І чому?»
-...Потім її покликали, - продовжувала прибиральниця, - і вона вийшла, але баночку із пігулками залишила на столі. Я  їх тихенько забрала, аби вам показати, може ви знаєте, що це, - виймаючи баночку із кишені, закінчила вона. 
-Ви, звичайно, не дуже добре поступили, забравши ці ліки. Було достатньо сфотографувати упаковку, або запам'ятати назву... - мовив Даніель. 
Жінка трохи збентежилась. Її щоки залилися багряним рум'янцем, показуючи її сором. Детектив глянув на баночку із рук прибиральниці, вивчаючи її. «Воно справді не виглядає як звичайне знеболююче. Щось мені це не подобається...» Даніель дістав телефон та сфотографував упаковку і назву ліків, після чого промовив:
-Можете ще, будь ласка, обережно відкоркувати цю баночку і висипати таблетку-дві на долоню, аби глянути на них? 
Жінка мовчки виконала прохання детектива. Пігулки були білі, у формі плаского циліндра, взагалі без будь-якого рельєфу. Даніель зробив фото й самих таблеток, запитуючи:
-Ви не знаєте, як довго Елізабет приймала цей препарат? 
-Ні... Але вона останнім часом стала якась неуважна, розсіяна, агресивна... Вона списує все це на загибель свого коханого, але хто його знає... 
«Ще одна деталь, яку варто негайно з'ясувати», - промайнуло у його голові. 
-Гаразд, - почав чоловік, - я дякую вам за вашу пильність та чесність. Ви виконали свій громадянський обов'язок, а це заслуговує поваги. А тепер прошу, будь ласка, покладіть ці пігулки тцди, звідки ви їх взяли, поки Елізабет не помітила пропажі. 
-Добре. Я... Перепрошую. 
Місіс Мітчелл легенько вклонилася детективу на прощання, пішовши коридором. 
Даніель пройшов до кімнати. Кетрін і Дарсія, обійнявши одна одну, мирно дрімали. Чоловік м'яко посміхнувся, зачинивши за собою двері на замок. Він підійшов до ліжка та ляг позаду дружини, обійнявши її за талію. Жінка, відчувши на собі чиюсь руку, обернулась, соннимт очима глянувши на нього. Побачивши Даніеля, вона пошепки запитала:
-Ти повернувся? 
-Угу, - кивнув чоловік. 
-Знайшов Майкла? 
-Ні. Але є дещо інше. Ходи сюди, розповім, - відсуваючись вбік, аби не розбудити доньку, мовив чоловік. 
Кетрін звелася на лікті, підсунувшись ближче до нього. Чоловік, тихо прочистивши горло, почав: 
-Коли я йшов сюди, мене гукнула одна прибиральниця. Літня жіночка така, років п'ятдесяти-шістдесяти, можливо ти її бачила раніше. Прийшла і почала розуазувати мені, що вона одну покоївку, ту саму Елізабет, піймала на гарячому із баночкою якогось незрозумілого препарату. Коли покоївка вийшла за двері, вона залишила пігулки на столі, і ця прибиральниця принесла мені їх показати. Я сфотографував, глянь, може ти знаєш, що це, - шукаючи у галереї нещодавно зроблений знімок, розповів детектив. 
Він показав екран дружині. Та вдивилася у фото, невдовзі промовивши:
-Так це звичайні вітаміни для зміцнення організму. Мені приписували такі під час вагітності та після пологів. 
-Я ж то думаю, якась упаковка знайома. Самі пігулки були такі? - перегорнувши на інше фото, на якому була конкретно сама таблетка, запитав Даніель. 
-...Ні, - збентежено відповіла Кетрін, - вони були жовті, кулястої форми. Я точно пам'ятаю. Це щось не те. 
-Невже Елізабет пересипала у баночку від вітамінів якісь незрозумілі пігулки? - після кількасекундної тиші, замислено промовив чоловік, підійнявши брову. 
-Потрібно добре за нею подивитися, - нахмурилась жінка, відвівши погляд, - вона якась дивна, її поведінка викликає багато питань. 
Раптом поруч із ними почулося шарудіння, за яким одразу почувся заспаний голос: 
-Тату, ти вже повернувся? 
-Повернувся), - посміхнувся Даніель, підсунувшись ближче до доньки, - ти виспалась?) 
-Угу. Де ти був? 
-Шукав містера Брута, але безуспішно. Чим сьогодні займалася? 
-Трохи зранку посиділи разом з Амалою, Хейдоном, Машіль та Ліамом, а так більшу частину дня я одна. 
-А давайте вийдемо всі прогуляємось недалеко від садиби? - раптом запропонувала мати, - розвіємось, відпочинемо, подихаємо свіжим повітрям. 
-Кетрін, я не думаю, що це хороша ідея... - почав Даніель. 
-Ми недалеко. Повідомимо інших. Нічого поганого не станеться, якщо ми пройдемося стежкою вперед-назад. 
-Давай, тату, - благально мовила Дарсія. 
-Ох, я не маю сил і наснаги сперечатися з вами. Гаразд, йдемо. Але не на довго. Нам до п'ятої вечора потрібно повернутися. 
-Чому? - запитала Дарсія. 
-Такі правила встановили у зв'язку із останніми подіями, - відповів Даніель, - до п'ятої години вечора всі мають знаходитися у межах садиби, і після п'ятої ніхто нікуди із готелю не йде. Тому до п'ятої ми маємо повернутися. 
-Обов'язково), - посміхнулася жінка. 
Повітря на вулиці було морозним, свіжим, кришталево-прозорим. Гори стояли так ж само могутньо та непорушно, хоча сьогодні вночі все трусилося, погрожуючи завалитися в будь-який момент. Сніг під ногами дзвінко хрустів, хоч стежка й була трохи протоптана. Сьогодні було дещо хмарно, але снігопад наврядчи буде. 
Сім'я вирішила підійнятися вгору по стежці до туристичної вулиці із різноманітими кафе та магазинчиками з великим розмаїттям всіляких дрібничок, що були дуже характерними для таких місць; а потім повернутися цією ж стежкою назад до садиби. Перші хвилини їхньої прогулянки проходили мовчки. Та в якийсь момент Дарсія запитала:
-Тату, а як ваше розслідування? 
Чоловік тихо засмівся, відповідаючи:
-Я думав, уже не запитаєш). 
-Розкажи, - благально мовила дівчина. 
Даніель зітхнув, промовляючи:
-Давай краще вдома. Я хочу трохи відпочити від цього. 
-Обіцяєш? 
-Обіцяю. 
Раптом Кетрін, намагаючись завести якусь милу, теплу розмову, почала: 
-Даніель, а ти пам'ятаєш, як ми на Етну вилазили?) 
-Пам'ятаю... - посміхнувся чоловік, ловлячи краплі ностальгії. 
-Ви вилазили на вулкан?! - здивувано запитала Дарсія. 
-Так), - відповіла мати, - коли ще зустрічалися. 
-Класно... - протягнула дівчина, - і кратер бачили? 
-Бачили), - відповіла Кетрін. 
-Я би теж хотіла вилізти на вулкан та подивитися, як там все "влаштовано". Це цікаво і набагато доступніше, ніж на уроці географії. 
-За кілометрів вісімдесят звідси є діючий вулкан, - почав Даніель, - у наших планах було з'їздити туди на екскурсію. Але я вже не знаю, чи вона відбудеться. 
-Це і був той сюрприз, про який ти говорив позавчора? - розчаровано запитала Дарсія. 
-Так. Але ти не сумуй, я впевнений, ми якось втілимо твою мрію в реальність), - лагідно посміхнувшись доньці, мовив чоловік. 
-Щиро вірю в це... - зітхнула дівчина. 
-Будемо повертатися до садиби? - мовив Даніель, трохи призупинившись. 
-Ні, - нахнюпилась Дарсія, - давай до того пагорба ще підемо, а тоді до садиби. 
-Ви ж мені обіцяли, що "не довго і не далеко"? - мовив чоловік. 
-Та ми ще навіть хвилин двадцять не погуляли. 
-Сперечатися марно), - пошепки сказала Кетрін, всміхнувшись.
-Гаразд, - зітхнув батько, - до пагорба, а тоді точно у готель. 
Дівчина, добившись свого, задоволено посміхнулася, взявши тата за руку. 
Клара повернулася до капетрки. Там нікого не було. Вона, оглядаючись, підбігла до столу, кладучи баночку із пігулками Елізабет на місце. «Сподіваюся, вона не помітила пропажі, - подумала прибиральниця, важко дихаючи, - піду-но я краще звідси». Жінка направилась до виходу, як якраз у цей момент двері різко відчинилися, і до приміщення увійшла розгнівана, перелякана Елізабет. Дівчина кинула агресивний, нажаханий погляд на Клару, прошипівши:
-Де мої ліки?! 
-А чого ти мене питаєш? - почала прибиральниця, намірюючись продовжити свою репліку. 
-Знаєш! - крикнула дівчина, - ти їх вкрала, так?! 
Покоївка накинулась на свою колегу, жорстоко схопивши її за комір та штовхнувши її, притиснула до стіни. Очі Елізабет були, наче в тумані. Вони горіли страхом та злістю, наче дівчина боялася втратити свої пігулки, боялася позбавитися їх. Клара не встигла й слова сказати. Жінка перелякано скрикнула. Вона почала махати руками, намагаючись визволитися із хватки покоївки. Прибиральниця різко вщипнула  свою нападницю під ребрами. Елізабет крикнула та, рефлекторно відскочивши вбік, відпустила Клару. Жінка розгнівано випрямила спину, промовлюячи: 
-На столі твої пігулки стоять, де ти їх і залишила. Неадекватна якась, що це твориться, - виходячи за двері, аби вберегти себе від наступної можливої хватки дівчини, закінчила прибиральниця. 
Залишившись одна, Елізабет судомно підбігла до столу, забираючи звідти свій скарб. Вона нервово присіла на підлогу, забираючи із обличчя пасмо скуйовдженого волосся. Ритм її дихання був збитий, очі горіли нездоровим вогнем. Дівчина дратівливо відкоокувалс баночку, висипавши на долоню одну пігулку та, взявши зі столу раптову чашку із водою, запила таблетку, відчуваючи деяке полегшення.