ГЛАВА IV „У НОВИЙ ЗАКОЛОТ”

Дарсія сумно збирала речі, які вчора тільки розібрала, до валізи. Дівчина була у кімнаті одна. Вона щиро не бажала виїжджати у місто, не дивлячись на існуючу загрозу, що гуляла садибою та  місцевим поселенням. Їй хотілося залишитися тут і бути в курсі усього розслідування. Але дівчина, разом із цим палким, амбітним бажанням, розуміла, що батько ні в якому разі не погодиться залишити її тут, а тим більше якось брати участь у цьому всьому. Вона й сама усвідомлювала, що ще не доросла до цього рівня, але її нестриманий крик серця не залишав розум у спокої, заставляючи його постійно думати про сьогоднішні події та намагатися скласти якусь картинку лише із того, що дівчина бачила. «Чому я так сьогодні перелякалась? - думала Дарсія, збираючи одяг, - я ж не боюся крові, чи ще чогось подібного. Читала описи таких видовищ у книгах, дивилася їхні екранізації... Можливо, від несподіванки? Я буквально прокинулася серед ночі, а через п'ять хвилин знайшла труп... А ще на мене круто тиснули поліцеські. Скоріш за все, тому я й не витримала. Тато і мама, напевно, перейнялися моїм станом більше, ніж самим вбивством(». 
Її потік думок перервав несподіваний скрип дверей. Дівчина кинула погляд на вхід і побачила маму, що увійшла до кімнати. Жінка, побачивши, що донька збирає речі, промовила: 
-Можеш не спішити, сьогодні ви нікуди не поїдете. 
-Чому? 
-Тато говорив із Майклом: найближчий рейс у місто буде аж завтра вранці. 
-Зрозуміло... 
-Як ти себе почуваєш? - підійшовши до доньки, запитала Кетрін. 
-Більш-менш. Я, чесно кажучи, не знаю, чому так злякалася сьогодні зранку. 
-Дарсія, це нормально. На твоєму місці і я, і тато, і будь-хто перелякався би(. 
Дівчина потиснула плечем та, відвівши погляд, запитала: 
-А тато вже повернувся? 
-Ще ні, але вони вже в дорозі. 
-І які новини? 
-Ах, ти справді хочеш все це знати? - зітхнувши, спитала мати. 
Дівчина лише впевнено кивнула у відповідь. 
-Вони разом з Майклом домовилися про співпрацю з поліцією, і тато уже спілкувався із патологоанатомом. 
-Ясно. 
«Не буду більше нічого розпитувати, - паралельно думала Дарсія, - якщо буду часто надокучати батькам питаннями, вони нічого розповідати не будуть». 
Раптом двері відчинилися: до кімнати заглянув задиханий Даніель, не гаючи часу промовляючи: 
-Кетрін, ходи сюди, є робота. 
Жінка мовчки підвелася та вийшла до нього в коридор. На доньку чоловік навіть не подивився. «І як мені це розцінювати? - подумала дівчина, - що він зараз просто зайнятий, чи мені чекати якогось підступу?» 
Кетрін зачинила за собою двері, очікувально дивлячись на чоловіка, та запитала: 
-Що? 
-Йдемо. Мені ще потрібен Алекс, Олівер і Домінік. Розповім все вам разом, а тоді будемо розпочинати роботу. Посвідчення при тобі? 
-Так. 
-Чудово. Пішли. 
Детективи зібралися у кімнаті Олівера. Атмосфера довкола була незрозуміла. Усі відчували якийсь і острах, і підозрілість. Настрій був розсіяний, щосекунди ставало все важче і важче налаштуватися на роботу. Даніель, дочекавшись, коли всі уже нарешті увімкнуть свою увагу, почав:
-Ми із Майклом були в місті і домовилися із поліцією про співпрацю. Тепер ми офіційно беремо участь у розслідуванні та маємо усі можливі повноваження. 
-Хоч якась нормальна новина за сьогодні, - пробурмотів Домінік. 
-Також я вже спілкувався із патологоанатомом, який оглянув тіло. Він розповів, що незадовго до смерті жертва вживала алкоголь, але це ми знаємо, і наднормову дозу чогось типу психоактивної речовини. 
-Психоактивної? - здивувався Олівер. 
-Так. Чи це було особисте рішення потерпілого, чи його хтось змусив або підштовхнув до цього - невідомо. Вбитий він був великим мисливським ножем. Судмедексперт поділився зі своїх особистих знань, що такі дуже рідкісні і їх нелегко дістати. Ніж засаджений у спину рівно. Ну як рівно, не настільки криво, що вбивця цілився куди потрапило. Також він був дуже глибоко, ніби вбивця робив це із великою агресією та ненавистю, бажаючи назавжди стерти цю людину із лиця Землі. 
Кілька хвилин після його разповіді ніхто не смів і слова сказати. Нарешті Алекс запитав:
-А що ми робимо далі? 
-Далі потрібно допитати односельців цього чоловіка, оглянути баню, його спальню та особисті речі. 
-Він жив не сам? - перепитав Олівер. 
-Так. А... Ти ж вчора не вечеряв, - згадав Даніель, - вчора увечері до ресторану, а саме до барної стійки, зайшла компанія нетверезих чоловіків. Вони взяли ще дві пляшки і пішли. Серед них, якраз, був вбитий чолов'яга. Судячи із того, що вони вчора були разом, і з того, що їх сьогодні ретельно допитувала поліція, і жили вони разом. 
-Ясно... - протягнув Олівер, відвівши погляд. 
-Значить план такий, - почав детектив, - зараз йдемо на допити. Наскільки я знаю, із ним жило троє людей. Поділимося та-а-ак... - оглядаючи всіх присутніх, задумано протягнув Даніель, - Кетрін... Йди з Алексом, а Олівер - з Домініком.  Я буду один. 
-Гаразд, - відповіла жінка, - а хто кого конкретно буде допитувати? 
-Я думаю, у цій ситуації це не принципово. У всіх посвідчення при собі? 
Кетрін проігнорувала це питання, адже уже давала на нього відповідь. Олівер кивнув, Алекс схвально мугикнув, а Домінік, помацавши себе по кишені, відповів:
-Є. 
-Добре. Тоді йдемо. Налаштуйтесь на роботу і будьте уважні. 
Хтось зітхнув, хтось протер очі, а дехто залишився сидіти непорушно. 
Даніель впевнено постукав у двері спальні. Невдовзі їм відчинив відносно молодий чоловік, прискіпливо оглядаючи кожного із детективів. Його зовнішній вигляд був жахливий. Мішки під очима та явна втома на обличчі, від того, що хтось вчора гарно погуляв. І неймовірний  душевний біль в очах, від нещодавної  втрати близької людини. Він, нахмуривши брови, непривітно дивився на них з-під лоба. 
-Чому ви знову прийшли? - запитав чоловік. 
-"Знову"? - пошепки перепитав Олівер, глянувши на Кетрін. 
-Потім, - коротко відповіла жінка. 
-Я детектив Даніель Бейкер, - демонструючи своє посвідчення, почав Даніель, - я беру участь у офіційному розслідуванні, щодо вбивства `Ендріана В`ільямсона. Мені потрібно, щоб ви та ваші односельці відповіли на декілька запитань. 
-Нас уже питали, - відповів чоловік, бажаючи зачинити двері. 
-Перепрошую, але вам доведеться поговорити ще з нами. Ми не займемо багато вашого часу, - ставши ближче, аби у його співрозмовника не було можливості зачинити двері, промовив детектив. 
Чоловік кілька секунд мовчки тримав свій пильний погляд на ньому, після чого коротко сказав: 
-Гаразд. 
Даніель та Дейл, чоловік, із яким він тільки що розмовляв, розмістилися в спальні чоловіка. Навколо був неймовірний безлад. Розкидані речі, якісь паперові упаковки, десь щось було розлите, десь валялися залишки їжі. У кімнаті стояв вкрай неприємний запах. Хотілося відчити всі вікна навстіж, аби впустити сюди максимальну кількість свіжого повітря. Вони сиділи один навпроти одного. Дейл не був належним чином налаштований на допит, як і Даніель на роботу. Але, взявши себе в руки, детектив почав:
-Для чого ви приїхали до цієї садиби? 
-На відпочинок, - коротко відповів Дейл. 
-Скільки уже тут проживаєте? 
-Тиждень. 
-Звідки ви родом? 
-Із сусіднього міста. 
Чоловік навіть не дивився на нього, холодно, машинально відповідаючи на його запитання. 
-Ким для вас був містер Вільямсон? 
-Друг і колега. 
-Ким ви працюєте? 
-Архітектором. 
-Чим ви займалися у вечір перед інцидентом? 
-Ми... Святкували День народження Едріана. 
«Його вбили у його ж День народження?» - із деяким розчаруванням та здивуванням подумав Даніель, промовивши:
-Можна детальніше? Розкажіть як пройшов увесь цей день. Про поведінку людей, можливо, якісь неточності та щось дивне. 
-Зранку ми пішли на екскурсію у гори. Із професійним екскурсоводом, гірськими автомобілями. На це пішла, практично, більша частина нашого дня. Нічого такого, як ви кажете, дивного, там не було. Потім ми прийшли назад до готелю і вирішили... - він затнувся, підбираючи слова, - гарно завершити день. 
«Так завуальовує, ніби то не я вчора намагався їх п'яних вгамувати, - подумав Даніель, - зовсім пам'ять відрубало». 
-Ви вживали алкоголь? - запитав детектив. 
-...Так. 
-Скільки? 
Тут він напрягся, незручно відводячи погляд. Даніель, можливо, із деякою зверхністю глянув на нього, чекаючи відповіді. 
-На чотирьох... Чотири пляшки на один з половиною літр. 
«Тепер я не дивуюся тому, що тут вчора відбувалося», - промайнуло у його голові. 
-Не помічали нічого незвичного у поведінці і стані здоров'я Едріана? - запитав детектив, згадавши, що за словами судмедексперта, перед смерю жертва вживала якийсь незрозумілий препарат. 
-Ні. Хоча... Пізно увечері, щось таке пригадую, Едріана боліла голова. Так точно, було таке. Він пішов до медсестри, і вона дала йому ліки. 
-Більше ніяких ліків, окрім цих, він не вживав? 
-Напевно, ні. 
«Значить це медсестра дала йому таку дозу снодійного? Навмисне?» - подумав Даніель. 
-Коли ви останній раз бачилися з ним? - запитав детектив. 
-Тоді увечері, а точніше вночі бачилися.
-Як? 
-Уже було дуже пізно. Всі ми майже позасинали, а він сказав, що йому кудись потрібно йти. Ми всі були нетверезі. Едріан чітко не сказав, куди іде, та й ми не розпитували і не спиняли. Випивші всі були, про що ми могли думати. А вже зранку прокинулися від звістки, що його вбили. 
-А він нічого не говорив перед цим? Що, можливо, збирається кудись ще вечером іти? 
-Ні. 
-Він ні з ким, окрім вас, близько не спілкувався? 
-Напевно ні. Принаймні я такого не знаю. Хоча... З покоївкою одною по кутках ховалися. Але я подробиць не знаю. 
-Нічого дивного більше не було? Поведінка людей, збіг обставин? 
-Дайте згадати... - він прикусив губу, відвівши погляд, - так... Коли ми зранку вийшли у хол, ну... Коли мали на екскурсію йти, адміністратор, озираючись, щось старанно робив за столом. Ніби щось ховав. Побачивши нас, він швиденько кинув своє заняття, ніби перелякавшись, що ми можемо побачити щось лишнє, а потім, як зазвичай натягнув посмішку та привітався. 
Даніель кілька секунд мовчав, аналізуючи цю ситуацію. 
-Зрозуміло... - невдовзі протягнув детектив, - це все? 
-Напевно. Більше нічого не згадаю. 
-Ясно. Дякую. Прохання, до кінця розслідування за межі поселення не виїжджати. 
Дейл обурено блиснув очима, але у відповідь лише кивнув головою. 
Кетрін і Алекс допитували Брюса, що був старшим братом Едріана. Він був не на жарт стривожений та занепокоєний смертю брата. Це настільки вдарило по ньому, що говорити з ним було неймовірно важко. Він часто йшов у свої думки, постійно відволікаючись. 
-Містер Вільямсон, все гаразд? - запитала Кетрін, не отримавши відповідь на своє попереднє запитання. 
-Я перепрошую, - сіпнувшись, відповів Брюс, - повторіть, будь ласка, ваше питання. 
«Він не налаштований на розмову(, - прикро подумала жінка, - але необхідно дізнатися всю інформацію від нього зараз». 
-Поведінка вашого брата перед смерю не викликала ніяких підозр? - повторила Кетрін. 
-Я подумаю... - він відвів погляд, щось напружено згадуючи, - так, щось таке було. Не знаю, чи це прямо щось дивне, чи надзвичайне. Але він дуже часто спілкувався із однією покоївкою. Молоденька така, із каштановим волоссям. Елізабет звати. 
-Ви не знаєте, з якою ціллю він спілкувався з нею? 
-Якщо не помиляюся, між ними була якась хімія... Тому зараз починаю розуміти, чому Едріан так хотів провести свій День народження саме в цьому готелі. 
-Через те, що тут працювала його кохана? - підійняла брову Кетрін. 
-Я не впевнений, але такі здогадки закрадаються. 
-Чи були до цього у вашого брата ще якісь стосунки? 
-Так, у нього була дівчина, теж місцева, але нещодавно вони розійшлися, після чого я чув у новинах, що вона покінчила життя самогубством. Чи це було через їхнє розставання, чи на те були якісь інші підстави, я не знаю. Запитував про це Едріана, але він тільки відмахувався. 
-Зрозуміло... 
-Ви бачити, як він увечері виходив зі спальні? - запитав Алекс. 
-Так. Ми всі тоді були... Кхм... Випивші, тому в голові від вчорашнього дня практично нічого не залишилось. Але я пам'ятаю такий фрагмент, як уже глибокої ночі ми всі майже позасинали, а Едріан подався до виходу. Я запитав, куди ти йдеш, на що він сказав, що його чекають. Я подумав, що це Елізабет, адже хто його може чекати вночі? Кому він у такому стані потрібен? 
Кетрін та Алекс переглянулися. 
-Це все? Ви більше нічого не можете нам розповісти? - спитала жінка. 
-На жаль, ні. 
-Зрозуміло. Дякую за надану інформацію. До завершення розслідування прохання не виїжджати за межі поселення. 
-Добре.
Кетрін та Алекс повставали з місць та, зосереджено аналізуючи все, що сказав їм Брюс, попрямували у коридор, де всі мали зустрітися після допитів. 
Вони повернулися останні: Даніель, Олівер та Домінік вже стояли там. Побачивши, що всі в зборі, Даніель промовив:
-Йдемо до нас. Думаю, кожному є що розказати. Не будемо обговорювати це тут в коридорі. 
-А може ще оглянемо їхні спальні, його речі і сауну, а тоді вже будемо все підсумовувати? - запропонував Домінік. 
-Ні, - відповів детектив, - коли ідеш на огляд, потрібно знати хоч якусь інформацію. 
Девіс промовчав, зітхнувши. 
Вони пройшли до кімнати Олівера, де збиралися раніше. Даніель, намагаючись доступно та зрозуміло сформувати свої наступні слова, запитав: 
-Всі знають, для чого ця компанія приїхала сюди, ким вони працюють, кому є один одному? 
Всі синхронно кивнули, чекаючи продовження. 
-Чудово. Значить, як мені розповів Брут, вдень вони пішли у гори на екскурсію. На стійці реєстрації, коли вони уже мали виходити із готелю, адміністратор дивно себе повів. Він щось таємно старанно робив на столі, а, побачивши компанію чоловіків, що вийшла в хол, різко залишив своє заняття, ніби боючись, що вони побачать те, що їм не варто знати. Компанія повернулася додому пізно і всі  вирішили, як мені сказав Брут, "гарно завершити день". 
На цьому моменті Домінік іронічно всміхнувся. Схоже, Девісам теж вчора добре не давали спокою. 
-Увечері, також, Едріана боліла голова, і він пішов за ліками до медсестри. Вночі, коли вже майже всі вони заснули, Едріан намірився кудись йти. Вони спочатку намагалися розпитати його, та він лише відмахувався, та й інші не стали продовжувати. 
-Він пішов, скоріше всього, до своєї коханої, - продовжила Кетрін. 
-Коханої? - глянувши на неї, перепитав Даніель. 
-Так. Чоловік, якого ми допитували, виявився старшим братом потерпілого. Він розказав, що Едріан зустрічався із однією молодою покоївкою. У нього до цього була ще одна дівчина, але вони із нею нещодавно розійшлися, після чого та покінчила життя самогубством. Брюс, його брат, теж говорив, що вночі Едріан кудись зібрався. На їхні запитання він просто відповів "мене чекають" і все. Вільямсон припустив, що його молодший брат йшов саме до Елізабет, покоївки, адже, за його словами: «Хто його може чекати вночі? І кому він у такому стані потрібен?»
Даніель відвів замислений погляд. Раптом йому згадалася вчорашня розповідь Дарсії: «Коли я йшла в хол, помітила, як одна покоївка миє підлогу у коридорі... Я помітила, що у неї в руках є щось типу ліків. Якісь маленькі скляні баночки, чи ампулки... І пігулки. Вона їх ніби ховала від когось...» Чоловік швидко провів паралель, думаючи: «Тобто змусити його випити препарат могла і покоївка? Вони були у близьких стосунках, і, вірогідно, саме до неї Едріан йшов вночі. Якщо, звісно, я зараз думаю про одну і ту саму дівчину». Помітивши, як змінюється міміка на його лиці, Алекс запитав: 
-Агов, Даніель, все гаразд? 
-Вчора, коли ми з Дарсією гуляли, - почав детектив, - вона мені розповіла, що бачила, як одна покоївка робить вигляд, що миє підлогу у коридорі. А насправді у неї в руках були якісь пігулки та ампулки, вона старано ховала їх від когось. 
-Тобто, - після кількасекундної тиші почав Олівер, - якщо це одна і та сама жінка, то Едріана могла отруїти снодійним покоївка? 
-Такий варіант теж виключати не треба, - відповів Даніель. 
-Спитай у неї, чи вона бачила, як звати ту покоївку, - мовив Алекс. 
Детектив кивнув і одразу, глянувши на Олівера та Домініка, запитав:
-Що у вас? 
-Нічого, - злегка невдовоено відповів Девіс, відвівши розчарований погляд, - він нічого не пам'ятає. 
-Ясно... Так... Тоді йдемо далі. Варто оглянути спальню і баню. 
-Мені здається, ті архітектори нас скоро пошлють на південь, - мовив Домінік. 
-Не пошлють, - відповів Даніель, - я попередив Брута, що ми за кілька хвилин повернемося, аби оглянути їхню спальню. 
-Зрозуміло. 
Обговоривши ще деякі організаційні моменти, детективи знову направились до сусіднього корпуса. 
Дарсія майже увесь день сиділа одна. Так, першу половину дня, поки батько був у місті разом із Майклом, дівчина була із мамою, але вони практично не спілкувалися між собою. Із друзями вона теж бачилася ще зранку. Після того, як дорослі поговорили про розслідування і  Дарсія пішла до себе, її так більше ніхто не писав, не телефонував та не заходив. Уже заглядав вечір, а дівчина досі нічого не їла. Вона й не хотіла, що здавалося їй дивним. 
Дівчина лежала на ліжку, просто дивлячись у стелю. Перегляд соціальних мереж, фільмів, чи гра у якусь гру на телефоні зовсім не йшли до рук. Речі вона вже зібрала, тому їй не залишалося нічого робити, як просто чекати поки прийдуть батьки. Розум був пустий, там не пролітало жодної думки. Емоції та якісь почуття теж покинули її. Від тиші, що гордо ходила довкола, дзвеніло у вухах і гуділо в голові. Секунди перетворювалися на хвилини, а хвилини здавалися годинами... Вона постійно дивилася на годинник, в надії, що час хоч трохи зрушиться, але щоразу це виявлялося не більше ніж п'ять-сім хвилин. 
У якийсь момент пролунав стук у двері. «Дивно... - одразу подумала Дарсія, - батьки не повернулися б так рано, знаючи масштаби їхньої сьогоднішньої роботи. Тоді хто це?» Вона в'яло підвелася з ліжка, тихо йдучи до дверей. Дівчина прислухалася, сподіваючись почути чийсь голос по інший бік стіни, аби зрозуміти, хто це, адже показувати невідомо кому, що вона є у кімнаті, запитуючи звичайне: "хто там", у зв'язку із останніми подіями, не хотілось. «Дарсія, це я, відчини, будь ласка», - мовив Хейдон, ще раз постукавши у двері. Почувши знайомий голос, дівчина, не вагаючись, відчинила. Хлопець пройшов до спальні, так само щільно  зачинивши за собою двері. Побачивши його, у неї на серці заграла деяка радість та розрада, яку її розум не міг пояснити. 
-Чому ти прийшов? - одразу запитала Дарсія. 
-Щоб ти не зійшла з розуму від самотності та нудьги. 
-А ти так цього боїшся? - хмикнула дівчина. 
-Якщо прийшов, значить боюся, - відповів юнак, відвіши злегка зніяковілий погляд. 
Вона хотіла йому щось відповісти, але, не знайшовши так швидко підходящої фрази, промовчала. 
-Може ми сядемо? - мовив хлопець, - чи отак і будемо стояти в проході? 
Дарсія мовчки сіла на ліжко, запрошуючи хлопця сісти поруч. Спочатку вони обоє мовчали. Першим завести діалог наважився Хейдон:
-Як ти себе почуваєш? 
-Добре. 
-А якщо серйозно? 
-Я ж тобі англійською мовою відповіла, що нормально. Мені повторити ще іспанською та італійською? 
-Я тебе нормально запитав, - ображено почав Хейдон, - чому не можна так ж само нормально відповіти, а обов'язково блазнювати? Я ж бачу, що не добре. 
Дарсія зітхнула, розуміючи, що справді повела себе грубо і різко. 
-Хейдон, все дійсно добре, правда, - м'якше почала дівчина, - просто я не можу перестати думати про це. У мене в голові постійно постає та сцена із бані, і зараз я не можу пояснити, чому так тоді перелякалась. 
-Серйозно?! - здивовано підійняв брови хлопець, - ти знайшла труп із ножем в спині та калюжею крові навколо, і дивуєшся, чому злякалась?! 
-Я маю на увазі, що це не стало сюрпризом для моєї уяви і знань, адже я бачила таке у фільмах і читала в книгах. 
-Дарсія, мені здається, це трохи різні речі. Одне побачити десь на екрані, у якомусь фільмі, де це може бути ще трохи завуальовано, а зовсім інше зустріти таке видовище у реальному житті. 
-Можливо й так... 
-Не переймайся, все буде гаразд. Наші батьки швидко розберуться із цим і нашому відпочинку нічого не заважатиме. Ти мені віриш? 
-Вірю, - невпевно відповіла дівчина. 
Вона відвела погляд вбік, про щось думаючи. Хейдон глянув на неї і, сильно вагаючись, нерішуче звів руку та, затамувавши подих, несміло обійняв її за плечі. Дівчина спокійно відреагувала на це та притулилась йому до плеча, заплющивши очі. Вона відчула, як серце у його грудях б'ється невластиво швидко, хоча дихання було спокійне. «Хвилюється?» - промайнуло у неї в голові. Хлопець трохи сміливіше обійняв її, притуляючи до себе. Його серцевий ритм поступово почав приходити в норму. Раптом Дарсії дещо згадалося, і вона мовила:
-Хейдон? 
-М? 
-Що ти мені вчора на прогулянці хотів сказати? 
Він кілька секунд мовчав, після чого незручно відповів:
-Забудь. 
-Ти казав це так впевнено і твердо. Невже це вже не так важливо? 
-Зараз не час говорити про це, - із деяким холодом в голосі відповів юнак, - просто забудь. 
Дарсія зітхнула. Почувши це, хлопець промовив:
-Ти ж не ображаєшся? 
-Ні, все нормально. 
Він замовчав, та в один момент, щось згадавши, запитав:
-Ти взагалі сьогодні щось їла? 
-М-м, - заперечливо похитала головою дівчина. 
-Ти що, жартуєш? - вражено перепитав юнак.  
-Ні, - спокійно відповіла та. 
-П'ята година вечора, тебе це не бентежить? 
Вона не відповіла. 
-Йдемо в ресторан, тобі потрібно пообідати. 
-Самі? 
-Дарсія, тут на кожному кроці повно персоналу та постояльців. Все нормально, чого ти боїшся? 
-Гаразд, йдемо, - відчуваючи, що справді голодна, відповіла дівчина. 
Детективи стояли у холі, чекаючи, коли Даніель дасть якусь команду. Чоловік ж поки що стояв мовчки, обдумуючи, як краще зараз зробити. Невдовзі він, сіпнувши очима, аби повернутися до реальності, промовив:
-Значить так... Нам першочергово потрібно оглянути баню і спальню разом із особистими речами Едріана. Давайте зробимо так... Олівер і Домінік, ви йдіть у сауну, а я, Кетрін і Алекс займемося особистим простором потерпілого. Є питання? 
У відповідь тишина. 
-Чудово. Тоді до роботи. 
Олівер і Домінік направились до сауни. По дорозі жоден не сказав і слова. Вони з горем навпіл обійшли опечатані двері, нарешті опинившись всередині. На підлозі досі були сліди від крові, пахло там теж так собі, адже запах крові ще не встиг вивітритись. Обличчя Домініка, коли той вдихнув цього неприємного повітря, перекосило від огиди. Олівер лише стиснув зуби, переборюючи своє неймовірне бажання зараз ж вийти із цього приміщення і більше не повертатись сюди. Але обов'язок заставляв коритися лихій долі, тому чоловіки, намагаючись якомога швидше завершити із цим, приступили до роботи. Вони, ніби без слів розуміючи один одного, прийнялися оглядати сауну. Декілька хвилин Олівер і Домінік пильно обдивлялися кожен мілімент підлоги, лавок, навіть стін. Та, на жаль, не знайшли нічого значущого. Девіс, зітхнувши, промовив:
-Може поліція вже всі уліки до нас знайшла? 
-Не знайшла, - відповів Браун. 
-Чому ти так в цьому впевнений? 
-Бо я від самого початку спостерігав за ними. Вони тут майже не затримувалися. Забрали тіло та опечатали двері, на цьому все й стало, - він на хвилю замовчав, а потім, замислено дивлячись в підлогу, протягнув: дивно це все якось... 
-Те, що тут немає ніяких улік? 
-Ні. Чому Едріан цілеспрямовано направився саме до сауни? 
-А з чого ти вирішив, що цілеспрямовано? - підійняв брову Домінік. 
-Його односельці ж казали, що він говорив, наче йому потрібно кудись йти і на нього хтось чекає. 
-Ну якщо розглядати версію, що це зробила його "кохана" покоївка... То все виглядає більш-менш правдиво. 
Олівер кинув на нього запитальний погляд, чекаючи продовження. 
-Обіцяла гарну ніч у сауні, із всіма зручностями, гарно це все прикрасила, до цього ще напхала його якимись таблетками, аби він швидко та міцно заснув а потім, досягши цього, просто засадила ніж в спину і забула. 
Браун відвів погляд, роздумуючи над версією друга. Невдовзі він промовив:
-Потрібно буде її обов'язково допитати. Причому найближчим часом. 
-До речі, у якому корпусі вона працює? 
-Даніель говорив, що Дарсія бачила її у нас. 
-Та ні, на кожен корпус виділено по дві покоївки, і я обидвох наших бачив. Це гарненькі літні жіночки, серед них точно немає молодої дівчини.
-Тоді запитаємо Майкла. Думаю, він знає, хто і де в нього прибирає. 
-Гаразд... Тоді, виходить, у нас все? 
-Напевно, так, - ще раз окинувши приміщення поглядом, відповів Домінік. 
Кетрін, Алекс і Даніель, приймаючи на себе незадоволені погляди чоловіків, що жили разом із Едріаном, пройшли до спальні. Там був такий ж невимовний безлад. Хоча з іншої сторони, можливо,  це і на краще. За словами Брюса, брата  вбитого чоловіка, у цій кімнаті проживав лише Едріан. Детективи прийнялися оглядати спальню. З самого початку ця справа не виглядала як обнадійливе джерело нової інформації, але було ще рано опускати руки. Вони вивчали, скоріше, не саме приміщення, а конкретно речі, що були недбало розкладені навколо. Одяг, гаджети, якісь засоби гігієни... Єдиним видимим промінчиком, що міг стати у нагоді, був ноутбук, що одразу після того, як вони переступили поріг, кинувся в очі. Його детективи відклали на потім. 
Протягом декількох хвилин вони вивчили всю кімнату та речі у ній з ніг до голови. Даніель раптом важко зітхнув, коротко запитавши:
-Все? 
-У мене так, - відповів Алекс, що оглядав шафу та все навколо неї. 
-Зараз, секунду... - відповіла Кетрін, обдивляючись невеличкий столик, на якому панував такий ж самий бардак. 
Судячи із її міміки, жінка щось цілеспрямовано шукала. Вона розсунула деякі дрібнички, якими був встелений майже увесь стіл, щось зосереджено видивляючись. Нарешті, з-поміж двох папок якихось особистих документів, висунулося те, що Кетрін так старано шукала майже протягом усього огляду - телефон Едріана. 
-Схоже він упав із верхньої полиці та засунувся між папок, - тихо пробурмотіла жінка, роздивляючись гаджет. 
-Що у тебе там? - запитав Даніель, не розуміючи, що знайшла його дружина, адже та стояла спиною до братів. 
-Його телефон, - відповіла Кетрін, підходячи до них. 
-Я, до речі, теж подумав про телефон, - промовив Алекс, - лише у одному месенджері може бути стільки компромату, що хоч до завтра вбивцю можна точно дізнатися. 
-Він засунувся між двох папок на столі, - пояснила жінка, - тому я не могла так довго його знайти. 
-Тоді зараз пробуємо підібрати паролі до гаджетів і перевіряємо їх? - запитав Даніель, перекидаючи свій погляд із дружини на брата. 
-Так, - відповів Алекс, - ми тут вже все дослідили. 
Даніель мовчки взяв ноутбук та сів на ліжко, обережно відсунувши речі, що стояли там. Він поклав його собі на коліна, починаючи вмикати. Як би детектив у глибині душі не сподівався, що, можливо, тут не буде стояти пароль, йому це не допомогло: пристрій, як тільки прокинувся після сну, почав вимагати ввести пароль. 
-Ясно... - тихо протягнув Алекс, що сів поруч, - давай сюди. 
Даніель мовчки віддав ноутбук братові. Той, спритно натискаючи клавіші та навіть не дивлячись на них, намагався якомога швидше обійти блокування. Кілька разів його міміка мінялась із зосередженої на роздратовану і дещо розчаровану. У якийсь момент Алекс сказав:
-Це займе трохи часу(... 
-Ми поступмли трохи нерозумно, - зітхнувши, мовила Кетрін, - потрібно було одразу глянути, чи тут встановлений пароль. Тоді, поки ми з Даніелем оглядали б кімнату, Алекс би займався ноутбуком. Таким чином ми могли зекономити час. 
Даніель промовчав, у глибині душі приймаючи цей дурний, елементарний промах. 
-Тільки не починайте обездолено зітхати, - помітивши переміни у їхньому настрої, почав Алекс, - я постараюся якомога швидше все зробити. Тут все зрозуміло, просто треба трохи погратися. 
-Скажеш, коли зробиш, - монотонно відповів Даніель. 
Програміст кивнув, продовжуючи поратись біля ноутбука. Даніель вперся ліктями в коліна та опустив голову, прикривши очі. Кетрін притулила голову йому до плеча, теж заплющивши очі. Багато пройшло часу, чи мало, та в один момент Алекс жваво промовив:
-Є. 
На його голос Даніель аж сіпнувся, моментально опинившись поруч. Кетрін також підсіла ближче. Програміст запитав:
-Що дивимось? Електронну пошту, месенджери, папки? 
-Давай спочатку месенджери, - почав Даніель, - на електронній пошті та у папках, на мою думку, наврядчи буде щось важливе. 
Алекс мовки почав переглядати, які месенджери та соціальні мережі взагалі встановлені на ноутбуці. Серед них виявився Telegram, Instagram, Facebook, WhatsApp. 
-Telegram? - запитав програміст. 
-Давай, - відповів Даніель. 
Він відкрив додаток та, полегшено зітхнувши, тихо протягнув:
-Добре хоч тут пароль не стоїть... Так... Дивимось чати. Брюс, Тато, Елізабет...
-Відкривай чат з нею, - перебив Даніель. 
Алекс мовчки виконав вказівку брата. Всі одразу глянули в екран, уважно починаючи вивчати переписку. 
-Востаннє вони переписувались вчора увечері... - мовив програміст. 
Алекс повернув нотбук так, щоб всім було добре видно, починаючи коментувати в голос, ніби частково розмовляючи сам з собою. 
-Він написав їй близько сьомої години вечора, запрошуючи до них у корпус, - він скривився від огиди, продовживши: ви самі бачите для чого... На що дівчина  розчаровано відповідає, що у неї сьогодні є важливі справи вдома і вона не зможе скласти йому компанію цього вечора. Тобто виходить, її не було тієї ночі в готелі? 
-Схоже на те... - протягнув Даніель, - виглядає, наче більш-менш стійке алібі. 
-Значить тепер, всі підозри падають на медсестру? - мовила Кетрін. 
-Це ще не факт, - невдовзі відповів Даніель, раптом змінивши свою думку, - ми не знаємо достовірність цих слів. Вона могла спеціально сказати йому, що її не буде в готелі. 
-А для чого? - підійняла брову жінка, - могла провести із ним вечір, потім так само закликати до сауни і там вчити свій темний поступок. 
-Ні, - відповів чоловік, - це би виглядало по-дурному з її сторони. Якщо увесь вечір вона провела із ним, потім вони пішли вдвох у невідомому напрямку, а зранку його знайшли мертвим, тоді на кого, опираючись на логіку, першим почнуть падати підозри? А так її, начебто, взагалі в готелі тоді не було, - Даніель глянув на Алекса, - є ще щось? 
-За цей день ні. Вони ще трохи поласкалися одне з одним і все. За попередні дні теж нічого такого немає. Переходимо до інших чатів? 
-Угу. 
-Так, хто тут ще є? Мама, Брут, телеграм-канал, робочий чат, Адель Харріс... 
-Хто така Адель? - знову перебив Даніель. 
-Зараз дізнаємося, - відповів Алекс, підійнявши брови, - це ще й заблокований контакт, - раптом він замовк, а потім промовив: це його колишня. 
-Колишня? - аж сіпнувся Даніель, - ану-но детальніше... 
-Остання переписка була два тижні тому. Він пише, що у нього з'явилася інша і між ними все завершено. 
-Підліткова мелодрама, - тихо хмикнула Кетрін. 
-Адель вмовляє його не покидати її, адже вона його кохає. Типовий сценарій. Едріан гримає на неї, ображає, облаює. На що та йому пише, що якщо вони розлучаться, то вона покінчить із собою, після чого той її кидає в чорний список. 
-Так он воно що... - протягнула жінка, згадавши те, що розказував Брюс, - вона скоїла самогубство через розлучення із коханим. Це може якось бути пов'язаним із вбивством Едріана? 
-Якщо дотримуватися теорії, що його вбила Елізабет, то ні, - відповів Даніель, - навіщо їй це? 
-Якось дивно все це виглядає, ніби чогось не вистачає, - мовив Алекс, зосереджено дивлячись в екран. 
-Звичайно не вистачає, - промовив детектив, - ми ще не маємо повної картини і не використали всі джерела інформації. 
-Гаразд, давайте далі, - зітхнув програміст, - WhatsApp?
Даніель промовчав, цим самим погоджуючись. Але, як виявилось, Едріан, напевно, майже не користувався цим додатком, адже востаннє він переписувався у ньому місяць тому. Далі вони передивилися Instagram та Facebook, проте там також практично нічого не було. Детективи також переглянули різні папки, документи. Та це теж не дало бажаного результату. Алекс уже намірився вимикати ноутбук, як Даніель раптом промовив:
-Зачекай. Перевір ще історію пошуку в Google.
-Навіщо? - підійняв брову чоловік. 
-Я хочу впевнитися, що ми нічого не упустили. 
Алекс зітхнув та відкрив Google, показуючи екран брату. 
-"Прогноз погоди", - почав бубоніти Даніель, - "новий iPhone ціна", "chatgpt"... 
На цьому моменті Алекс хмикнув, тихо засміявшись. 
-..."Що робити, якщо забули пароль від Facebook", - продовжував детектив, - "що подарувати дівчині на Різдво", "чому не діють ліки проти головного болю", - на цьому моменті він затнувся, повторивши повільніше, - чому не діють таблетки від головного болю... 
-На допиті сказали, що він пішов випити ліки до медсестри. Невже вона йому  дала щось не те? - тихо мовила Кетрін. 
-Спеціально? - сказав Алекс. 
-Може вона переплутала? 
-Звучить дивно... Переплутати пігулки від тошноти із знеболюючим. 
-Я маю на увазі, дозування, - поправила Кетрін. 
-Можливо... - невдовзі протягнув Алекс. 
-Гаразд, - зітхнув Даніель, - думаю, це все. Йдемо, мені здається, Олівер і Домінік вже давно справились. 
-А телефон? - запитав програміст.
-Між усіма месенджерам та соцмережами увімкнена синхронізація, тому я не думаю, що там буде щось нове. Але, якщо хочеш, можеш взяти і потім глянути. 
-Добре, - відповів Алекс, забираючи телефон. 
Вони, із десятками запитань та думок, покинули кімнату, прямуючи до чоловіків. 
Навколо стояла сонна, в'яла та вимучена атмосфера. Під тихий, спокійний, м'який голос Олівера очі стулялися до купи, благаючи не розплющувати їх назад. 
-...якщо підсумувати, то нічого значущого та важливого нам це не дало, - закінчив Браун, - що у вас? 
-У нас дещо цікавіше... - почав Даніель. 
Домінік та Олівер направили свої уважні погляди на нього, зосереджено слухаючи детектива. 
-Огляд самої кімнати нічого не приніс, але ми дізналися багато корисної інформації, обстеживши ноутбук Едріана. У вечір перед смертю він переписувався зі тією самою покоївкою, своєю дівчиною. Запрошував її до них, аби та склала їм компанію. Проте Елізабет відмовилася, виправдовуючи це тим, що її не буде увечері в готелі. Але чи вона набрехала на рахунок цього, чи сказала йому правду - невідомо. Далі. Пам'ятаєте, на допиті говорили, що у Едріана була ще одна дівчина, яка, чомусь, покінчила життя самогубством? Так от. Ми знайшли його переписку з нею, де хлопець пише, що у нього є інша і між ними все закінчено. Дівчина ж, Адель, вмовляє його не покидати її та, прийнявши на себе тону образливих та лайливих слів зі сторони коханого, написала, що, якщо вони розлучаться, вона покінчить із собою, після чого Едріан додав її контакт у чорний список. Як нам відомо, Адель зробила, що й "планувала". Також із допитів знаємо, що хлопця боліла голова, і він пішов до медсестри. Так ось, належної допомоги він не отримав, адже у його історії пошуку в Google ми знайшли цікавий запит. Едріан писав, чому не діють ліки проти головного болю. 
За завершенням його довгої розповіді у  кімнаті кілька хвилин висіло мовчання. Раптом Олівер запитав: 
-Тобто виходить, медсестра спеціально дала щось не те? Чи це сталося якось випадково? 
-От це нам і потрібно дізнатися найближчим часом, - зітхнув Даніель, - це грає велику роль. Якщо вона зробила це навмисне, тоді можна спробувати вважати, що вбивство якось пов'язане із романами Едріана. А якщо випадково, то для нас ця інформація просто стане пустою. 
-Тобто нам потрібно ще допитати покоївку та медсестру? - запитав Домінік. 
-Так, - відповів детектив, - і адмістратора. Також я запитаю, чи тут є відеоспостереження. Далі будемо дивитися по ситуації. Але цим всім займемося уже завтра. 
-Завтра? - збентежено перепитав Девіс. 
-Персонал уже втомлений та виснажений, - почав пояснювати детектив, - ці допити зараз всеодно не дадуть належного результату. І нам теж не завадить добре відпочити, адже завтрашній день не обіцяє бути легшим. Йдемо повечеряємо і по кімнатах. 
Усі єдиногололосно погодилися з Даніелем та, не підтримуючи між собою ніякого діалога, пішли до ресторану. 
Після вечері ніхто не затримувався і всі швидко розійшлися. Даніель та Алекс залишилися одні. Кожен із них був глибоко у своїх роздумах. Чи вони стосувалися розслідування, чи це просто були пусті міркування, які не несли особливого сесну, а, можливо, їх взагалі не було. Даніель раптом зітхнув, намірюючись йти. Та Алекс, помітивши це, спинив його: 
-Зачекай. 
-Що? - глянув на нього чоловік. 
-Ти пам'ятаєш, що сьогодні у мами День народження? 
-Пам'ятаю, - зітхнув той. 
-Ти її телефонував? 
-Коли я мав цим займатися? 
-Тоді саме, коли я... 
-Зараз зателефоную, скажу кілька слів, та й на тому стане, - байдуже мовив Даніель, - я не маю зараз бажання співати дефірамби. 
-Я, напевно, зроблю так само. А що дарувати будемо? 
-Я не знаю. Обговоримо пізніше. У мене голова більше не думає. 
-Слухай, - почав Алекс, - я, звичайно, розумію, що це вже пізня година і все таке. Але може відеоспостереження, якщо воно є, глянути сьогодні? 
-Ні, Алекс. Краще спокійно зайнятися цим завтра. Чому ти так хочеш зробити це сьогодні? 
-Та мені, впринципі, всеодно, але... Якесь передчуття нехороше. 
-В якому сенсі? 
-Ай, забудь, - махнув рукою чоловік, - ти вже йдеш? 
-Напевно. А ти ще ні? 
-Та ні, також йду. Що мені тут робити? 
У цей момент в Даніеля задзвонив телефон. Він глянув на екран та, встаючи, промовив: 
-Все, бувай. До завтра. 
-Добраніч. 
 Брати обмінялися посмішками на прощання, пісоя чого Даніель сховався за поворотом. Він відійшов трохи далі, зупинившись у коридорі свого корпусу та, на останніх секундах виклику підіймаючи слухавку, промовив:
-Ало? 
-Привіт, Даніель, - мовив Майкл по інший кінець дроту, - можеш, будь ласка, підійти до мене? Я стою біля чорного входу. Ти знаєш де він? 
-Ні. 
-В кінець загального коридору, ліві двері. 
-Це терміново? 
-Так. 
-Гаразд, - зітхнув детектив, - зараз буду. 
У слухавці почулися короткі гудки. Даніель, заховавши телефон у кишеню, розвернувся та попрямував у потрібному напрямку. «Коли ви всі вже залишите мене у спокої?» - вимучено подумав чоловік. 
Детектив швидкою ходою йшов коридором, бачучи біля чорного виходу Майкла. Другий явно нетерпеливо чекав, поки той підійде до нього. Схоже, це мала бути не звичайна розмова. Нарешті дочекавшись, поки чоловік підійде ближче, хазяїн почав: 
-Даніель, як у вас справи? 
-Більш-менш нормально.  
-Ви уже щось дізнатися? 
-Нічого такого, щоб можна було розповісти. Все поки що приблизно і розмито. 
-Ясно. Слухай, я тебе по якому приводу покликав... 
Він насторожено глянув по сторонах, чи нікого немає повз. Потім уважно потягся до сумки, що була у нього на плечі, даючи її відкритою Даніелю, аби той подивився, що там всередині. Детектив заглянув до сумки і, побачивши її вміст, у голові щось кольнуло. Всередині лежав пістолет разом із патронами. Він підійняв вражений погляд на Майкла, запитавши: 
-Звідки це у тебе? 
-Довга історія, не важливо. Бери, тобі може знадобитися. Потім повернеш. Тільки не розголошуй. 
«Чесне слово, - роздратовано подумав Даніель, - зараз піду та із плакатами всьому готелю розкажу». 
-Гаразд, - відповів детектив, - я... Дякую, звичайно. 
-Все нормально. Ну все, бувай. Ти, напевно, дуже втомився. Іди відпочивай, завтра зустрінемось. 
Хазяїн уже націлився йти, як Даніель гукнув його:
-Майкл, зачекай. 
Він обернувся на детектива, чекаючи, коли той продовжить. 
-Тут встановлено відеоспостереження? 
-Так. Але лише у холі, загальному коридорі та ресторані. 
-Де можна взяти до нього доступ? 
-У адміністратора запитаєте. 
-Гаразд, дякую. 
-Немає за що. До завтра. 
-До зустрічі. 
Вони, не затримуючись, розійшлися по домівках. 
Даніель повертався у спальню, налаштовуючись на делікатну розмову із Дарсією. Через неймовірну кількість подій, як відбулися за сьогодні, йому здавалося, що він не бачився із нею уже кілька днів. Батько знав, що його доньці зараз, напевно, найважче. Її потрібно було підтримати та хоча б якось втішити. 
Після обійду із Хейдоном Дарсія провела залишок дня так само одна. Вона трохи дрімала, трохи листала короткі відео у Instagram. Нещодавно до спальні повернулася Кетрін. Мати коротко розповіла про їхні досягнення, але настільки коротко, що дівчина не дізналася майже нічого нового для себе. Мама довго у кімнаті не затримувалась: схопила рушник і ще деякі дрібнички та одразу направилась у душ. Дарсія чекала, коли прийде тато. Кетрін сказала, що він ще доїдав і мав скоро прийти. Але батька не було уже п'ятнадцять хвилин. Дівчина знову взялася за телефон, байдуже листаючи соцмережі. 
У один момент двері відчинилися. Дарсія глянула на вхід і побачила втомленого батька, який нарешті повернувся. Вони не пересіклися поглядами та не промовили і слова.  Даніель залишив сумку під столом та підійшов до ліжка, сівши біля доньки. Дівчина глянула на нього, розуміючи, що телефон варто відкласти. Тато погладив її по плечі, тихим, спокійним голосом запитуючи:
-Як ти, доню? 
Дарсія потиснула плечем та відповіла:
-Більш-менш. 
-Ти сильно злякалась сьогодні зранку?( - прикро звівши брови разом, мовив Даніель. 
-Навіть не знаю, що відповісти... - зітхнула донька, - спочатку, напевно, так. Та зараз я не можу зрозуміти, чому так перелякалась. Я ж... Не боюся крові, читала таке у книгах, бачила фільми. 
Чоловік криво всміхнувся, кажучи:
-Дарсія, це зовсім не те. Всеодно, що почути звук вибуху із динаміків ноутбука, а що вловити це в реальному житті; що зустрітися із хижаком, але могти посміятися перед екраном йому в обличчя, а що відчувати, як його хижі очі дивляться на тебе, і він от-от накинеться. Так само й тут. 
-Можливо, ти й правий... 
-Я, чесно кажучи, пишаюся тобою, - лагідно подивившись на неї, м'яко промовив Даніель. 
-С-серйозно? - недовірливо перепитала вона. 
-Звичайно. Ти не розгубилася та змогла правильно зреагувати. На твоєму місці  навіть не кожен дорослий зумів би взяти себе в руки. 
-Але потім я піддалася емоціям... - розчаровано доповнила дівчина. 
-Дарсія, це нормально. У всіх живих людей є почуття. Так, у деяких ситуаціях вони дуже заважають та зрадницьки все псують, але саме завдяки цьому ми всі є людьми, - Даніель, відвівши злегка засоромлений погляд, на хвилю замовчав, прикусивши губу...  - я... Теж потрапляв у такі ситуації, де через надмірну кількість емоцій наробив купу помилок, які й до зараз мають непоправні наслідки. 
-...До зараз? - тихо запитала вона, не розуміючи, про що він говорить. 
Батько важко зітхнув та, не бажаючи зараз про це згадувати, сів ближче до доньки та почав: 
-Колись давно, коли я тільки познайомився із твоєю мамою, у Лондоні була одна дуже хитра шахрайка, яка незаконними шляхами будувала бізнес, йдучи по головах. Нам довелося розслідувати справу, що була пов'язана безпосередньо з її діяльністю, не занючи цього. Ми все розслідували, через кілька днів після чого мене раптово викрали із нашого ж двору. 
Дарсія уважно слухала, уже від зараз розуміючи, що батькова розповідь не завершиться щасливим кінцем. 
-...Як виявилось, це зробила та ж злодійка, - продовжував Даніель, - через те, що ми стали у заваді вчинення її наступної крупної афери. Там вона вчинила замах на моє життя, але, на щастя, мене вчасно врятували. Потім, трохи більше, ніж через пів року, коли ми із мамою вже зустрічалися, ми знову наступили на ті ж граблі. Спочатку, розслідуючи одне вбивство, я навіть не здогадувався, із чим насправді маю справу. Десь пізніше мені почала закрадатися ця думка, але я її заглушив деякими хибними фактами. І ось, у самий пік розслідування, зникає твоя мама. Ти не уявляєш, який це був удар для мене. Якби Олівер, Домінік та Джейн не прийнялись мене заспокоювати, я би  розгромив все, що було під руками. Але ми спільними зусиллями знайшли її та... - він старався тримати голос рівним, але з часом це ставало робити все важче й важче, - поїхали на її порятунок. Саме там, саме тоді, я ледь не втратив все найдорожче, що мав у своєму житті. Олівер потрапив до лікарні із важким пораненням, ледь викарабкавшись та ставши на ноги. Можливо ти чула у наших розмовах ім'я Алан Едеван. Це був наш з Олівером дуже добрий близький друг, з яким ми разом вчилися. Він тоді, Ох... загинув, рятуючи мене. Відтоді у мами і шрам через все обличчя. І все це сталося через те, що я, піддаючись емоціям, не зміг усе вдало спланувати та тримати себе в руках. 
Чоловік замовчав, дивлячись кудись вбік. Дарсія врежано тримала свій погляд на татові, розуміючи, скільки випробувань випало на його долю, і як він все це переніс. Як висновок чоловік сказав: 
-Емоції - дуже складна та підступна річ. Із ними варто бути обережною. Навчитися тримати свої почуття на замку дуже складно, але така здібність неймовірно цінна в детективній справі, - він помітив, що поведінка доньки трохи скута, тому додав: але що теж ні в якому разі не можна робити: довго тримати все у собі, не випускаючи назовні. Тому іноді можна побути татовою беззахисною дівчинкою, - розкривши руки для обіймів, закінчив Даніель. 
Дівчина, відчуваючи неймовірний прилив почуттів, кинулася у теплі обійми батька. Чоловік обійняв доньку обома руками, пригортаючи до себе. Вона обхопила його шию та, притуливши голову до грудей, справді відчула себе маленькою, переляканою дівчинкою, що ховається за татовою спиною, як за могутньою, кам'яною стіною, наче тремтячий заяць під кущем. Їй не вистачало цього увесь день. 
-Я люблю тебе, тату, - тихо промовила Дарсія. 
-Я теж тебе люблю, донечко, - лагідно відповів батько.