ГЛАВА III „ТУМАН ТАЄМНИЦЬ”

Дарсія погано запам'ятала моменти, що відбувалися далі. До садиби викликали місцеву поліцію, її про щось розпитували. Та дівчина, все ще будучи під неприємними враженнями після побаченого, не могла сконцентруватися та взяти себе в руки, аби нормально відповідати на питання поліцейських. Дівчина була сама не своя. Її тіло досі кидало в тремтіння, у голові гуділо. Її досі тошнило, по спині, згадуючи, що їй довелося побачити годину тому, пробіглися мурашки. Поліцейські невдоволено зітхали, не бажаючи делікатно попрацювати із дівчиною, один з них навіть нагримав на неї. 
Навколо стояв шум та гам. На робоче місце прийшов адміністратор, Майкл, інший персонал. Власник садиби щось нервово випитував у поліцейських, що опечатували вхід у баню, але ті відповідали йому лише однотипними фразами. Недалеко ходив Даніель, Алекс та Олівер, що прокинулися від шуму, який здійнявся навколо, намагаючись щось дізнатися. Всі бліді та теж не на жарт перелякані. Особливо нажаханим був Даніель, усвідомлюючи, що довелося пережити його доньці. Він старався обережно підслухати, піддивитися, аби дізнатися хоч щось.
Даніель стояв недалеко від дверей, де поліцейські проводили допит, чекаючи, коли його доньку відпустять. Через хвилин п'ятнадцять двері відчинилися і звідти невпевненою ходою вийшла Дарсія. Вона окинула приміщення поглядом, сподіваючись, що тут є хтось із її знайомих. Помітивши у іншому кінці холу батька, дівчина швидкою ходою, майже що бігом, підбігла до нього, кинувшись йому на шию. Дарсія сама не помітила, як із її очей хлинули сльози. Вона не плакала в голос, лише тихо схлипувала. Даніель обійняв її плечі, м'яко поглядивши по спині. Він, не чекаючи, поки дівчина заспокоїться, взяв її на руки та поніс у спальню. 
Він повільно відчинив двері до кімнати. Кетрін, що теж була сама не своя, різко підійняла погляд на вхід. Побачивши розплакану дочку, вона поклала руку на груди, уявляючи, що та побачила та взагалі пережила за останню годину. Даніель сів з нею на ліжко. Кетрін одразу ж опинилася поруч, починаючи гладити її по голові, намагаючись заспокоїти. Нарешті Дарсія крізь сльози тремтячим голосом промовила:
-Т-тату, мам... Й-я... Бачила т-труп... Там було стільки крові... 
-Чш... Тихенько, сонечко, не плач... - мєяко почала заспокоювати її Кетрін, м'яко обійнявши за плечі. 
Даніель ж лише прикро перевернув брови, ще сильніше пригортаючи доньку до себе. 
Невдовзі Дарсія заспокоїлась. Вона сіла на ліжко між батьками, дивлячись сухими очима кудись в пустоту, але її погляд був тверезий. Кетрін торкнула Даніеля в плече, на що той запитально глянув на неї. 
-Ти не хочеш піти дізнатися щось? - запитала жінка. 
-Це лише марна трата часу, - відповів чоловік, - ті "поліцейські", схоже, нічого не знають та встановити не можуть, і при цьому нікого не випускають у хол і лише розводять шум та смуту серед жителів і працівників. Дипломи купили, - роздратовано скривився детектив. 
-Коли вони мене... Питали, - тихим голосом почала Дарсія, - на мене один з них нагрмимав, наче це я того чоловіка вбила, через те, що я була переялякана і не могла зосередитись. 
Даніель нахмурив брови та стиснув зуби, аби не сказати лайливого слова. У цей момент почувся нервовий стук у двері. Чоловік метнув свій погляд на вхід, кілька секунд підозріло дивлячись на нього. Наступної миті він підвівся та насторожено привідчинив вхідні двері. На порозі стояв Майкл. Він був блідий, його жести, міміка... Все вказувало на те, що чоловік вже не може тримати себе в руках. 
-Даніель, я... Мені треба з тобою терміново поговорити, - тремтячим голосом мовив чоловік. 
Детектив мовчки вийшов у коридор, зачинивши за собою двері. 
-Я... У мене зараз станеться серцевий напад, - нещасним тоном почав Майкл, - у мене в готелі знайшли труп... Я... Це ж... Ох... Що мені робити, Даніель? 
-Майкл, - рівним тоном почав чоловік, - по-перше, заспокойся та намагайся холодно мислити. Сюди приїхала поліція, слухайся їх, вони у всьому розберуться. 
-Ох... - він важко зітхнув, заперечливо хитаючи головою, - не розберуться... 
-Чому? 
-Вони нічого не знають і не вміють. Це видно неозброєним оком. Забрали кудись тіло, опечатали баню, допитали адміністатора, мене, прибиральниць, твою доньку. Вони лише нервово кричать та агресують на всіх, лякають людей... Я їм не довіряю. 
Детектив замовчав, пильно дивлячись на нього та чекаючи логічного завершення його репліки. 
-Даніель, я тебе благаю... Розслідуй це. 
-Що? - тихо перепитав чоловік, явно не очікуючи зараз це почути. 
-Будь ласка, прошу... Місцева поліція ні на що не здатна. Це вбивство! М-мені моторошно лише від того факту, що вбивця може зараз гуляти округом. Я тобі довіряю. Я знаю, що ти і твоя команда професіонали у своїй справі. Благаю, допоможи... 
Даніель промовчав, відвівши погляд. 
-Я організую вам усім повноваження, - продовжував Майкл, - увесь персонал буде вас слухатися, і з поліцією я постараюся щось зробити... 
-Мені потрібно подумати, - відповів детектив, - дай мені час до обіду. 
-Добре, добре. Мій номер у тебе є. Якщо не захочеш обговорювати таке по телефону - можемо зустрітися наживо. 
-Гаразд. До зустрічі, - мовив Даніель, відчиняючи двері до кімнати. 
-Бувай. Дуже сподіваюся на твою допомогу, - відповів Майкл, йдучи. 
Чоловік зайшов до спальні, над чимось напружено розмірковуючи. Кетрін одразу ж глянула на нього, чекаючи, поки він щось скаже. Але той непохитно сів на інший кінець ліжка спиною до дівчат, так само будучи у своїх думках. Жінка ледь помітно зітхнула, розуміючи, що ініціативу доведеться, як завжди, брати на себе:
-Куди ти ходив? 
-Майкл приходив, - коротко відповів Даніель. 
-Навіщо? - продовжувала Кетрін. 
-Він просить нас розслідувати це. 
-Що? - вражено перепитала жінка, сівши півбоком до нього. 
Дарсія теж повернула голову, слухаючи розмову батьків. 
-За його словами, - почав чоловік, - місцева поліція не здатна розслідувати щось подібне. Вони лише агресують, не намагаючись вирішити проблеми. Майкл дуже переживає і... Його хвилювання мають серйозні підстави. Вбивця ще може гуляти округом. Це небезпечно. Хто знає, з якою цілюю він чи вона це вчинив, і хто може стати наступною жертвою? 
Від татових слів Дарсії стало не по собі. Згадавши мертве тіло та калюжу крові навколо нього, по спині пробіглися мурашки. Тільки уявивши на його місці когось із її рідні, всередині все почало стискатися, а тіло знову кинуло в жар. 
-Ти будеш за це братися? - запитала жінка після кількасекундної тиші. 
-А ти проти? - вперше обернувся на неї Даніель. 
-Ні, не те що проти... Я хвилююся... - відвела погляд Кетрін. 
Він замовчав, повернувшись назад. Невдовзі чоловік промовив, підводячись:
-Потрібно терміново зібрати всіх і поговорити. Дарсія, тут зараз буде серйозна розмова, тобі варто вийти. Йди до Мішель і Ліама, побудь з ними. І заодно скажи, будь ласка, Алексу і Лаліт нехай прийдуть сюди. 
Дівчина мовчки встала та вийшла за двері. 
Ноги запліталися, не бажаючи слухатися. Вона в'яло пройшла коридором, все ще борячись із тошнотою, та дісталася до кімнати Бейкерів. Дарсія прислухалася: там точно була Лаліт та Мішель. Дівчина звела руку і постукала в двері. Вона передчувала, що звук вийде голосний і помітний, але стук пролунав тихо. Після її стуку голоси за дверима замовкли, і через кілька секунд звідти почулося чиєсь: «Увійдіть». Дарсія відчинила двері, заглядаючи до кімнати. На ліжку сиділи поруч одна з одною перелякані Мішель та Лаліт, про щось розмовляючи, трохи далі від них сидів непохитний Ліам, над чимось думаючи. Алекса не було. Дівчину моментально обдарували запитальними, занепокоїними поглядами, на що та промовила:
-Лаліт, тебе і Алекса кличе батько. Він хоче поговорити. 
Жінка, не ставлячи лишніх запитань і не дізнаючись подробиці, промовила:
-До вашої кімнати? 
-Так. 
-Добре, йду. 
Тітка підвелася та, взявши телефон, направилась до виходу, по дорозі приобійнявши племінницю за плечі та прошепотівши їй на вухо: «Не переймайся цим, крихітко. Все буде добре». Лаліт вийшла за двері, залишивши дітей одних. Кілька секунд між ними була тиша, ніхто навіть не рухався. Першою підметушилась Мішель, показуючи на місце біля себе:
-Дарсія, сідай, чому ти стоїш. 
Дівчина підійшла та сіла поруч. Ліам теж підсунувся ближче. Після ще одної недовгої мовчанки, сестра запитала:
-Я... Уявляю, що ти пережила(. Ти... Взагалі як?
-Нормально, - коротко відповіла дівчина. 
-Розкажи, як це було? - зацікавлено запитав Ліам, - якщо, звісно, ти можеш зараз це розказувати. 
Мішель невдоволено глянула на брата, мов: "думай, що робиш", але Дарсія спокійно почала:
-Я прокинулась і зрозуміла, що мені потрібно у вбиральню. Встала, пішла в інший кінець коридору. А вхідні двері до нашого корпусу були, чомусь, відчинені. Я підійшла, аби це виправити, і помітила, що баня, яка розташована рівно навпроти входу до нас, відчинена, і звідти виходить пара. Я здивувалася і, трохи повагавшись, вийшла подивитися, що то таке. І... Знайшла там тіло мертвого чоловіка. 
Після її розповіді між ними знову панувала тиша. Раптом почувся стук у двері. Усі одразу підійняли очі на вхід, перебираючи у голові варіанти, хто це може бути. Ліам раптом встав та підійшов до дверей, привідчиняючи їх. Наступної миті до кімнати увійшли Хейдон та Амала. Побачивши Дарсію, і згадавши, на якій не дуже приємній ноті вони вчора розійшлися, юнак трохи незручно відвів погляд. Вони мовчки сіли поруч із всіма. 
-Ви більше нічого не знаєте? - запитав Хейдон. 
-Дивлячись, що знаєте ви, - відповіла Мішель. 
-Те... - збентежено почав хлопець, - що Дарсія знайшла мертвого чоловіка, і зараз там щось безуспішно намагається зробити поліція. 
-Значить ми не знаємо нічого нового, - відповіла дівчина. 
-А як це взагалі вийшло? - тихо запитала Амала, великими очима дивлячись на Дарсію. 
Та зітхнула та почала заново:
-Я пішла вночі у вбиральню. Двері, що ведуть у хол, були привідчинені. Я вирішила зачинити їх, та помітила, що баня відчинена, а звідти виходить пара. Мені здалося це дивним, тому я пішла глянути, що там робиться. І... Побачила там труп. 
Амала привідкрила рот, відвівши погляд та обхопивши свої плечі руками. Мішель та Ліам, які вже чули цю історію, сиділи незворушно. Хейдон ж затримав свій вражений, нажаханий погляд на дівчині. Вона, хоч і поводила себе більш-менш спокійно, всеодно ще виглядала переляканою та стурбованою. Хлопець хотів би її якось розрадити, щось сказати, чи обійняти. Але емоції забрали усі слова, тим більше зараз він, чомусь, неймовірно соромився присутності інших. 
-А... Що ми будемо робити далі? - раптом запитала Амала. 
-Що батьки скажуть, - коротко кинула Дарсія. 
-Ну... Це зрозуміло. Я маю на увазі, що вони можуть вирішити? Ми залишимося тут, чи поїдемо кудись звідси? 
-Це скоро і дізнаємося, - відповіла Мішель. 
Далі розмова не продовжувалась. Усі тихо сиділи, глибоко занурившись у свої думки. 
-...тому він попросив нас... Ох, - завершив Даніель, - зайнятись цим. 
Після його розповіді ніхто нічого одразу не сказав. Кожен обдумував та аналізував все сказане. Перший почав Олівер: 
-Я думаю, варто втрутитися. Всі ми... Бачили поведінку поліції, вона не виглядає обнадійливо. Зараз під загрозою знаходяться життя всіх працівників та жителів готелю, це не можна залишати на відповільності таких людей. 
-А що там зараз відбувається? - запитала Джейн. 
-Вони залишили тут двоє своїх працівників, а решта забрали зібрані "уліки" разом з тілом та поїхали, - відповів Алекс. 
-А як ми будемо діяти? - спитав Домінік, - ну... Де будемо брати інформацію? Так ж, як у Єгипті? 
-Майкл обіцяв надати нам всі повноваження, - відповів Даніель, - принаймні, на скільки я зрозумів, увесь персонал буде нам покірний. А з поліцією він сказав, що щось придумає і якось домовиться, - він на хвилю затнувся, а потім запитав: ви ж всі взяли робочі документи? 
Він окинув всіх поглядом, зібравши кивання у відповідь. 
-Тобто всі за те, щоб брати розслідування на себе? - вирішальний раз спитав детектив. 
-Так, - впевнено відповів Олівер. 
-Іншого виходу немає... - зітхнула Кетрін. 
-Гаразд. Тоді я йду повідомлю Майкла. Чим раніше почнемо, тим більша вірогідність, що все закінчиться добре. Знайдіть свої посвідчення і інші потрібні документи. 
-Даніель, зачекай, - раптом мовила Лаліт. 
Всі обернуулися на неї, чекаючи її питання. 
-А... Діти? 
Він відвів погляд, напружено думаючи. 
-Лаліт має рацію, - підхопила Джейн, - дітям тут небезпечно залишатися. 
Даніель кілька хвилин подумав і відповів:
-Сьогодні збирайтеся ви, Лаліт і Джейн, берідь дітей і виїжджайте у місто, де ми зупинилтся в аеропорті. Коли це все завершиться, приїдите назад. Не думаю, що це займе усі наші чотирнадцять днів відпустки. Я розпитаю Майкла, де можна взяти квитки, аби звідси виїхати. 
-А хіба не можна так ж само взяти автомобіль в оренду, як ми робили, щоб дістатися сюди? - підійняв брову Алекс. 
-Тут з'явилися свої нюанси... - відповів детектив, відвіши погляд. 
-Ясно... 
-Данеіль, а як там Дарсія? - раптом запитав Олівер. 
Усі присутні, схвильовано чекаючи його відповіді, перекинули свої погляди на нього. Чоловік зітхнув, відповідаючи:
-Звичайно, спочатку їй було важко це сприйняти та пропустити через себе. Але зараз вона, ніби, трохи оговталась. Мені ще потрібно серйозно з нею поговорити. 
Почулося чиєсь зітхання, хтось похитав головою, а дехто і не поворушився. 
-Гаразд, ви поки що вільні, - почав Даніель, - я йду поговорю із Майклом. Якщо щось стане відомо - дам знати. Будьте на поготові. Лаліт, скажи дітям, аби зібрали необхідні речі. 
-Гаразд, - відповіла жінка. 
Усі, переконавшись, що дізналися потрібну інформацію, розійшлися по кімнатах, а Даніель, зателефонувавши Майклу та домовившись зустрітися із ним у нього вдома, що був розташований недалеко від садиби, пішов на зустріч. 
Дарсія, дізнавшись, що дорослі переговорили, хутенько пішла назад у свою спальню, адже бути поруч з іншими, чомусь, не хотіла. Дівчина швидкою ходою, майже що бігом, йшла коридором, стараючись якомога скоріше дістатися до спальні. Дарсія відчувала себе некомфортно, вона ніби чогось боялася. Серце забилося частіше, у голові почало гудіти. По спині пройшовся неприємний холодок. «Чого я так женуся?» - сама з себе дивуючись, подумала дівчина. Вона дійшла до потрібних дверей та судомно смикнула ручку. Наступної секунди Дарсія опинилася у себе в кімнаті, вгамовуючи нажахане серце. На ліжку, дивлячись важким поглядом у одну точку, сиділа мати. Батька не було. Кетрін, помітивши, що до кімнати хтось увійшов, підійняла погляд, та, дізнавшись, хто прийшов, повернула голову назад. Донька підійшла до матері, сіла поруч і запитала: 
-Що ви вирішили? 
Жінка зітхнула та, змінивши своє положення, промовила: 
-Ми будемо братися за розслідування. 
«Знаючи тата, іншого рішення він і не міг прийняти», - подумала дівчина. 
-Зрозуміло. 
-А ви, - продовжила Кетрін, - поїдете у місто разом із Лаліт і Джейн. 
Почувши це, Дарсія відчула, як всередині починає рости незрозуміле обурення. 
-Чому? - рівним тоном запитала донька. 
-Тому що тут небезпечно, - м'яко почала мати, - вбивця ще гуляє на свободі, а це несе велику загрозу всім, хто знаходиться у межах садиби та прилеглих дрібних поселень. Ми хвилюємося і хочемо бути впевненими, що ви будете у безпеці. 
Дарсія підібгала губи, подумавши: «З однієї сторони, вони праві, - вона невдоволено скривилась, - а з іншої, чому мене це так обурює?» 
Даніель та Майкл сиділи на кухні за столом. Другий, дізнавшись, що детектив зараз прийде до нього, зарання зробив трав'яного чаю, що користувався популярністю у місцевих жителів. Даніель розповів власнику садиби про їхнє рішення та певні нюанси, які можуть виникнути під час розслідування. Коли детектив замовк, Майкл тремтячим голосом промовив: 
-Я... Дуже вдячний тобі і твоїй команді. Я зараз же повідомлю персонал, аби слухалися вас і ваших вказівок. А... Із мсцевою поліцією можна спробувати домовитися, - він замовк над чимось роздумуючи, - або вкрайньому підкупити... 
-Гаразд. Ми сьогодні ж приступимо до роботи. Будь ласка, будь на зв'язку. 
-Обов'язково. Я ще раз кажу дякую. Ви просто рятуєте мене, людей і мою роботу. 
Він ледь помітно всміхнувся, після чого одразу запитав: 
-Майкл, ти не знаєш, як зараз можна виїхати з долини? 
-Навіщо тобі? 
-Дітей хочемо вивезти, аби впевнитися у їхнії безпеці. 
-Так... Можна. Тут щоранку ходить рейс у місто, а у вечері повертається назад. Але сьогодні він уже поїхав, тому вам доведеться чекати завтра. 
-Зрозуміло... А вартість проїзду? 
-Я не користуюся ним, ще й ціна нещодавно змінилася, тому не пам'ятаю. Але там, напеано, небагато. Запитаєтесь у водія, чи кондуктора. 
-Гаразд, дякую. 
-Добре, я тоді... Іду зараз з тобою. Проведу тебе, заодно повідомлю персонал і... Ще деяка робота є. 
-Слухай, а з цією поліцією можна спробувати співпрацювати? - раптом запитав Даніель. 
-Співпрацювати? 
-Так. Якщо ми підпишемо документи про співпрацю, так буде легше і нам, і їм. Ми зможемо офіціно брати участь у розслідуванні, без якихось закадрових домовленостей. Ми зможемо нормально працювати із патологоанатомом та допитувати місцевих жителів, якщо це буде потрібно. А практично вони участі, як такої, у розслідуванні можуть і не брати. Лише зайнятися документами, чи ще якось мізерною роботою. Бачучи їхнні сьогодні навички та настрій на роботу, думаю, вони погодяться на такий крок. 
-Я... Не знаю. Із ними потрібно говорити. 
-Якщо ти вже будеш намагатися щось робити і йти з ними на контакт, запитай про це. Так, на мою думку, всім буде краще.  
-Гаразд. Тоді ти будь на поготові, якщо вони погодяться підписувати документи про співпрацю. 
-Для цього потрібно їхати в місто? 
-Напевно. Але я організую це, не переживай. 
-Добре...
-У такому разі, якщо ти хочеш робити так, напевно, буде розумніше спочатку поговорити із поліцією. 
-Ти мав з'ясовувати це все по телефону? 
-Напевно. 
-Я гадаю, це не телефонна розмова, і тут варто говорити віч-на-віч. 
-Тобто що ти пропонуєш? 
-Поїхати нам з тобою зараз вдвох у місто і про все домовитись. Якщо ти, звісно, не проти. 
-Ні, ні, все як скажеш, - одразу відповів Майкл, показуючи, що він у даній ситуації повністю покірний Даніелю та довіряє його рішенням, - тоді їдемо вже? 
-Так, - впевнено відповів детектив, - тільки я буквально на хвилинку зайду до себе. Мені треба взяти потрібні документи. 
-Гаразд. Ти тоді йди, я теж зберуся і авто розігрію. 
Детектив кивнув та, вставши з-за столу, пішов до виходу. 
Дорога до міста, чомусь, здавалася неймовірно довгою. Складалося таке враження, ніби автомобіль не рухається з місця. Даніель увесь час не викидав з голови останні події, напружено все обдумуючи та перекручуючи багато разів у голові. Зараз він не відчував ніяких хвилювань. Взагалі. Емоції ніби відключились. Детектив цьому одночасно і дивувався, і пишався, адже йому вдавалося тримати свої почуття в кулаку. Поки що... 
Майкл зупинив автомобіль біля однієї не дуже великої будівлі. Чоловіки вийшли з машини та попрямували всередину. Даніель сліпо йшов за Майклом, що теж не знав дороги, постійно запитуючи про це працівників, яких вони зустрічали на коридорах. Нарешті, знайшовши потрібний кабінет, Брут невпевнено постукав. Звідти почулося хрипле: «Увійдіть», - що прозвучало із вираженим американським акцентом. Майкл повільно натиснув на ручку та відчинив двері, заглядаючи до кабінету. Невдовзі чоловіки пройшли всередину. Поліцейський, що сидів за столом, побачивши Майкла, пронизив його своїм поглядом, одразу запитавши:
-Добрий день. Це ви той? Із готелю? 
-Так, я, - відповів Брут, - добрий день. 
-Ну і чого ви сюди приїхали? 
«Спілкування із потерпілими на вищому рівні, - зневажливо глянувши на поліцейського, подумав Даніель, скривившись від деякої огиди, - таке враження, ніби він із товаришом спілкується». 
-Нам потрібно з вами поговорити, - відповів Майкл. 
-"Нам"? - хитнув головою чоловік. 
-Так, - кивнувши в сторону Даніеля, мовив Брут. 
-І про що ж? 
-Це мій добрий знайомий детектив Даніель Бейкер, - почав Майкл, - він зараз проживає у моєму готелі, і я хотів би, щоб він та його детективна команда допомогли вам у розслідуванні. 
Поліцейський мовчав. Довго мовчав. Невдовзі він облизав губи та відповів:
-По-перше, я не можу просто так допустити його до офіційного розслідування, а по-друге, я не знаю цієї людини і її навичок. Ідіть звідси. 
-Перепрошую, - підійшовши ближче, втрутився Даніель, розуміючи, що Майкл сам не вмовить міліціонера піти на компроміс, - я закінчив юридичний факультет одного із Лондонських університетів. У мене із собою є всі документи, можете упевнитися. За моєю спиною та моєї команди десятки успішно розкритих злочинів, серед яких викрадення, вбивства, пограбування та протизаконні афери крупних авторитетів. Ми із містером Брутом знайомі досить давно, і він мені довіряє, як нікому іншому, тому хоче, щоб моя команда долучилася до розслідування. Я й сам відчуваю деяку відповідальність на собі за це, адже цей випадок стався прямо у мене під носом. Я не можу просто сидіти, склавши руки, коли знатиму, що десь може знадобитися моя допомога. Я розумію, що згідно законів Сполучених Штатів Америки ви не маєте права повністю допустити нас до розслідування. Але ми можемо підписати документи про співпрацю. 
Поліцейський пильно дивився на детектива, що, гідно розправивши спину, впевнено говорив з ним. Коли Даніель замовк, міліціонер, після короткої тиші, відповів:
-І як ж буде виглядати наша співпраця? 
-Моя команда візьме на себе усю логічну частину розслідування. Ми можемо оглянути місце події, допитати можливих свідків, попрацювати із патологоанатомом, скласти логічний ланцюжок подій та довести все до істини. Від вас буде вимагатися  оформлення офіційних документів. 
Міліціонер відвів погляд та підібгав нижню губу, розмірковуючи над пропозицією британського детектива. Раптом він, із залишками деякої підозри, промовив:
-Покажіть ваші документи. 
-Будь ласка, - відповів Даніель, дістаючи невелику папку, - ось моє посвідчення, документи про існування детективного агенства, інші офіційні папери. 
Поліцейський уважно перечитував один документ за іншим. Його вираз обличчя робився все м'якшим і спокійнішим. Невдовзі він віддав усі папери Даніелю зі словами:
-Ну... Гаразд. Я можу прийняти вашу пропозицію. 
-Чудово. Ми можемо підписати договір про співпрацю? 
-Зараз це, напевно, буде складно зробити... 
-Пробачте, але ж ви розумієте, що з цим тягнути не варто? Потрібно якомога швидше приступити до розслідування, адже вбивця досі гуляє на волі. Хто знає, який наступний крок він, чи вона зробить? Чи ви хочете потім розслідувати ще одне вбивство? 
Чоловік суворо провів по ньому поглядом, злегка невдовоено відповідаючи:
-Гаразд, ідемо вже. Тільки я не гарантую, що все вийде швидко і гладко. 
«Ти ще більше порозказуй, тоді точно не вийде», - незадоволено подумав Даніель. Майкл кинув вдячний погляд на свого знайомого, розуміючи, що сам він би нічого не добився. Детектив вимушено коротко посміхнувся у відповідь. 
Не зважаючи на бурчання містера Свіфта, поліцейського, укладання договору не зайняло багато часу. Знаючи, що тепер ти офіційно береш участь у розслідуванні, впевненості прибавилось ще більше. Даніель вирішив вбити двох зайців одним пострілом, тому заодно, поки вони з Майклом були у місті, поїхати у лабораторію і поговорити з судмедекспертом. Він дізнався у містера Свіфта адресу лабораторії та взяв номер телефону патологоанатома та самого поліцейського. Так як лабораторія виявилась недалеко від поліцейського відділку, містер Свіфт і Даніель домовились про те, що той забере заключення у судмедексперта та привезе його у відділок. Міліціонер ж мав повідомити патологоанатома про те, що за заключенням до нього приїде інший чоловік. Розійшовшись на більш-менш хорошій ноті, чоловіки направились до лабораторії. 
Даніелю не довелося довго блукати будівлею, адже вона була, як і відділок, відносно невеликою, і кабінет патологоанатома знаходився майже біля входу. Детектив постукав, чекаючи відповіді, через кілька секунд після чого двері відчинилися, і до нього в коридор вийшов низенький, худий чоловічок у білому халаті та спеціальною медичною шапочкою на голові. Він провів Даніеля з ніг до голови оцінюючим поглядом та запитав:
-Ви від містера Свіфта? 
-Так. Даніель Бейкер, - простягнув руку чоловік. 
-Британець? - почувши британський акцент у мові, мовив судмедексперт, тиснучи руку детективові. 
-Це не стосується нашого розслідування. Ви можете розповісти, що було із тілом та як конкретно вбили потерпілого? 
-Так... Я оглянув тіло і зрозумів, що він був під дією чогось. 
-Поясніть. 
-Перед смертю він прийняв велику дозу якоїсь психоактивної речовини, чи чогось схожого на це. Не просто велику дозу, а наднормову. 
«Цікаво, він вчинив це сам, чи цьому якось посприяв вбивця?» - подумав Даніель. 
-Також чоловік, схоже, незадовго до смерті вживав алкоголь. 
«Це ми знаєм...» - промайнуло у його голові. 
-А саме вбивство? Як засадили ніж у спину? - запитав детектив. 
-Ніж великий, мисливський. Я колись цікавився для себе, такі непросто дістати. Я також перевірив його на відбитки пальців, але, на жаль, нічого не знайшов. Засаджений він більш-менш рівно. Людина не цілилась навмання. Також ніж був доволі глибоко. Вбивця, напевно, робив це із такою ненавистю та завзятістю, аби цей чолов'яга точно помер і більше не з'являвся у цьому світі. 
-Зрозуміло... Це все? 
-Так. Зараз віддам вам заключення, - певенувшись до кабінету, мовив судмедексперт. 
Не пройшло й хвилини, як патологоанатом повернувся із кількома папірцями в руках. 
-Ось. Тут всі потрібні документи. Ви маєте передати їх містеру Свіфту? 
-Так. 
-Гаразд. А... Я можу поцікавитися хто ви і чому задіяні у цьому розслідуванні? 
-Я детектив із Великої Британії. Зараз, поки я і моя команда знаходимося у Сполучених Штатах, ми будемо співпрацювати із місцевою поліцією і частково вести справу. 
-Тепер спати буде спокійніше... - тихо протягнув судмедексперт. 
«Схоже, місцева поліція справді не сильна», - подумав Даніель. 
-У такому разі, - продовжив патологоанатом, - можливо, вам знадобиться ще зв'язатися зі мною. Давайте обміняємося контактами. 
Чоловіки обмінялися номерами телефонів, після чого вони попрощалися, і детектив попрямував до автомобіля, думаючи: «Хоч судмедексперт тут достойний». 
Майкл та Даніель відвезли всі офіційні папірці до поліцейського відділку, потім ще заїхали до супермаркету і на пошту, після чого повернулися у садибу.