ГЛАВА II „РАДІСТЬ, ЩО ХОВАЄТЬСЯ У СХИЛАХ ГІР”

*Минув один день* 
Дарсія виснажено притулила голову до скла, як то завжди робила Кетрін, невдоволено зітхнувши. Мама, що сиділа поруч, помітивши це, запитала:
-Втомилася? 
-Ми уже в дорозі кілька годин, ще з ночі. То літаком, тепер автомобілем. І зараз уже хвилин двадцять стоїмо на заправці. Звичайно втомилася. Зателефонуй татові і запитай скільки їм ще. 
-Він не підіймає слухавки. 
Дарсія глянула у вікно. Даніель разом із Олівером, Алексом і Домініком стояли трохи поосторонь, щось обговорюючи. Їхня міміка була не дуже веселою. Трохи далі від них стояли Ліам та Хейдон. На чистому небі простягалася світла світанкова смуга, що гармонійно поєднувалася із злегка туманним морозним повітрям. На обрії уже було видно схили Кордильєрів. До місця призначення залишалося близько вісімдесяти кілометрів. Зміна часових поясів добре відчувалася на виснаженому організмі. 
-Я вийду запитаю, що трапилось, - мовила дівчина, накидаючи куртку та виходячи із авто, - заодно розімнуся. Ти будеш у машині? 
-Напевно. Повідомиш мені результат, - лягши на заднє сидіння, де до цього сиділа дочка, відповіла Кетрін. 
Дарсія зачинила двері та попрямувала до компанії чоловіків. Даніель помітив дочку ще здалеку, проводячи її поглядом, допоки та не підійде до нього. Коли дівчина наблизилась на потрібну відстань, батько запитав: 
-Вийшла розім'ятись? 
-І так, і ні. Що сталося і чому ми тут стоїмо уже майже пів години? 
-Якийсь технічний збій, - зітхнув Даніель, - і плюс до цього всього велика черга. Найближчих тридцять-сорок хвилин ми звідси не від'їдемо. Якщо не більше. 
-Ясно...
У цей момент вона почула, як хтось її гукнув. Дарсія обернулася на Ліама та Хейдона, що стояли позаду неї. Хлопці, схоже, як зазвичай сміялися та валяли дурня. Дівчина підійшла до них, перекидаючи запитальний погляд із одного на іншого. Хейдон, чомусь, раптом став більш серйозніший, а Ліам, іронічно всміхнувшись, запитав:
-Хочеш загадку?)
Вона очікувально підійняла брову. 
-Йшло лісом два їжака. Один йшов направо, а інший був сірий. Скільки важить третина гарбуза, якщо вітер дує на Південь?)
-Це те, через що я йшла сюди? - рівним тоном запитала дівчина. 
Він задоволено розтягнув губи у єхидній посмішці. 
-Ти дотепний, як лопата... - байдуже протягнула Дарсія. 
Вона на секунду замовчала, а потім спитала:
-Де дівчата? 
-Амала спить, - відповів Хейдон. 
-А вона не спала у літаку, і поки ми їхали сюди? 
-Ні. Їй не давали заснути адреналін та тона емоцій. 
-Ясно. А Мішель? 
-Знімає естетичні сториз у Instagram, - кривляючи сестру, відповів Ліам. 
-Зрозуміло... - зітхнула дівчина. 
Хейдон глянув їй в обличчя і запитав:
-А ти спала? 
-Періодами, - трохи подумавши, відповіла вона. 
-Не хочеш випити кави? Я тобі замовлю. 
На цьому моменті Ліам повернув голову вбік, іронічно всміхнувшись. Дарсія помітила це боковим зором, залишивши цю деталь у своїй голові. 
-Я... Була б не проти. 
-Чудово. Зараз, я гаманець із авто візьму. 
-Добре. Я тоді піду мамі скажу, що ми ще звідси не скоро поїдемо. 
-Гаразд. Я тебе чекаю біля входу. 
Вона кивнула та попрямувала до автомобіля батьків. 
Дівчина відчинила дверку біля заднього сидіння, де сиділа мама. Кетрін дрімала та, почувши, що двері відчинилися, сіпнулась, різко розплюшивши очі. Вона знайшла поглядом доньку, запитуючи:
-Що? 
-Тато сказав, що якийсь технічний збій, і ми тут будемо стояти ще тридцять-сорок хвилин. 
Кетрін зітхнула, після чого мовила:
-А він не втомлений? 
-Я не запитувала, але виглядає бадьоро. 
-Добре. Ти йдеш? 
-Угу, - мугикнула донька. 
Кетрін кивнула, прикриваючи очі. Дарсія зачинила дверку та направилась до Хейдона. Хлопець уже стояв біля входу у кафе. Коли дівчина підійшла ближче, він вступився, пропускаючи її вперед. Тут їй згадалися здогадки Амали та Мішель:  «-Ну і що ви цим хочете сказати? - мовила Дарсія. 
-Що ти запала в душу моєму братові), - посміхнулася Амала. 
-Ой, я вас благаю, - аж сіпнулась дівчина, - я і Хейдон? Ви хоч чуєте, що кажете? 
-Ну чому ти так категорично? - спокійно промовила Мішель, - він веселий, харизматичний, ти серйозна і стримана. Я вважаю, це ідеально». Вона на хвилю спинила свій потік думок, а потім злегка роздратовано подумала: «Маячня». 
Всередині працювало оплення. Приємне тепле повітря торкнулося червоних, замерзлих щік, починаючи огортати все тіло. Дарсія сіла за столик, діставши телефон. Хейдон відійшов, аби зробити замовлення. Через кілька хвилин він повернувся із двома стаканчиками кави. Кладучи перед дівчиною один з них, хлопець сів навпроти неї. 
-Дякую, - промовила Дарсія, обхопивши гарячий стакан долонями та зробивши один ковток. 
-Немає за що), - посміхнувся Хейдон. 
Вона відвела погляд, глянувши у вікно. Хлопець підпер підборіддя руками, дивлячись на неї. Раптом дівчина відчула на собі його погляд та різко подивилася на нього. Хейдон трохи зніяковіло сіпнув верхніми повіками, припідійнявши кінчик губ у посмішці. 
-Чому ти дивишся на мене? - запитала Дарсія, теж глянувши йому в очі. 
-Задумався. А ти проти?) 
Вона продовжувала тримати свій погляд на ньому, так само як він свій на ній. 
-Ми граємо у дивоглядки?) - запитав Хейдон. 
Дівчина раптом хитро всміхнулась, починаючи ще пильніше дивитися юнаку у його яскраві, смарагдово-зелені очі. У цей момент відчулося щось незрозуміле. Щось таке, що раніше ні один з них не відчував. Раптом повіки Хейдона сіпнулись, після чого він всміхнувся та злегка розчаровано цмакнув язиком. А Дарсія продовжувала дивитися на нього. Уже пройшло біля десяти секунд після того, як хлопець програв, але її очі досі були широко розплющені. І нижні, і верхні повіки ніби застигли на місці. 
-У тебе очі ще не висохли?) - здивовано мовив юнак. 
Вона ще кілька секунд дивилася на нього, після чого навмисне зіжмурила очі. 
-Все. Більше не можу, - відповіла Дарсія. 
-Ти довго протрималася). 
Вона посміхнулася, допивши каву. 
-Ти все? 
-Угу. 
-Тоді може підемо на вулицю? Чи ти хочеш сидіти тут? 
-Мені всеодно. Якщо хочеш - йдемо на вулицю. 
Хлопець підвівся та, простягнувши руку, сказав:
-Давай сюди стаканчик, я викину. 
Дівчина віддала йому стакан, теж встаючи. Хейдон викинув паперові стаканчики від кави, і вони, взявшись за руки, вийшли на вулицю. Дарсія одразу здалеку помітила Амалу, Мішель та Ліама. Дівчина глянула на хлопця та кивнула в їхню сторону. Вони направились до друзів. 
Амала стояла обличчям до них, тому ще здалеку помітила, як Дарсія та Хейдон наближаються до них, незрозуміло всміхаючись. Ліам та Мішель, помітивши їх, теж неоднозначно посміхнулись. Підійшовши достатньо близько, Дарсія підійняла брову та запитала:
-Чому ви посміхаєтесь? 
-Про своє, - махнувши рукою, відповів Ліам. 
-Ти вже виспалась?) - глянувши на Амалу, запитав Хейдон. 
-Угу), - кивнула вона, пузіхнувши. 
-Ви не знаєте, ми ще довго будемо тут стояти? - запитала Мішель, байдуже дивлячись в телефон. 
-Тато говорив, що тридцять-сорок хвилин, - відповіла Дарсія. 
-Довго... - нахнюпившись, протягнула дівчина. 
-До речі, - раптом почала Амала, - мені було вночі нудно і я читала в інтернеті, що означають людські імена). 
-І?.. - протягнув Хейдон. 
-І прочитала про всі наші). Моє означає "наполеглива" і "творча". Ліам - "високий" та "величний". 
Ліам задоволено всміхнувся, мов: "хіба могло бути інакше", гордо підійнявши голову.
-Хейдон, - продовжувала Амала, - "той, що живе у долині сіна"... 
На цьому моменті Ліам голосно розсміявся, зробивши два кроки в бік. Мішель та Амала всміхнулися, Дарсія лише підійняла кінчик губ, відвіши погляд. Хейдон закотив очі, відповідаючи:
-Не смішно. 
-Мішель, - мовила Амала, - це "легка, іскриста світлом і любов’ю людина". А Дарсія означає "темна". 
-Темна? - підійняла брову дівчина. 
-Так писали всі сайти... - замислено відповіла Амала, потиснувши плечима, - та, на мою думку, тобі підходить... 
-Ага. Особливо, коли вона з-під лоба дивиться), - іронічно всміхнувся Ліам, перебивши дівчину. 
Дарсія перекинула на нього погляд, у якому заграло деяке обурення. 
-Дивися, щоб я з-під лоба не дивився, - зробивши пів крока вперед, раптом  відповів Хейдон. 
-Взагалі-то я мала на увазі, що значення її імені підкреслює її темне волосся, - мовила Амала, - так, все, перестаньте дутися. Це все переважно видумки людей і на наші характери ніяк не впливає. Не псуйте собі та іншим святковий настрій. 
У цей момент до них підійшов Домінік та, взявши сина та доньку, що стояли поруч, за плечі, сказав:
-Давайте, молодь, по машинах. Все вже вирішилося. Зараз заправляємося і їдемо далі. До нашої садиби залишилося ще біля сімдесяти кілометрів. 
Хейдон нехотя відпустив руку Дарсії та разом із Амалою направився до автомобіля батьків. Дарсія, Ліам та Мішель теж порозходились. 
Вони їхали ще біля години, можливо трохи довше. Все довкола було, наче у паралельній реальності. Погодні умови тут були зовсім не такі, як у зимовому Лондоні. Довкола стояли не слякоть і нулева температура повітря, а пухнастий мокрий сніг і непохитний мороз. Небо було ясне, без жодної хмаринки. Гілки дерев, що росли попри трасу, були білими, дорога - теж. Навіть повітря було інше. Воно було прозоро-кришталевим, свіжим, наче із потайбічного світу. Поступово почало відчуватися, як висота збільшується. На хвилю навіть заклало вуха. Там, на небокраї, уже виднілися  нерівні, гості, зім'яті складки землі - Кордильєри. Скелясті, засніжені верхівки гір, що ховалися в тумані, здавалося, торкалися неба. Круті схили, які по низу прикрашали хвойні, вічнозелені дерева, могутньо та грізно височіли над невинними, затишними долинами. Зараз втома та виснаженість майже не відчувалися. Їх почали глушити радість, піднесеність та неземне захоплення. Свідомість відмовлялася вірити тому, що бачать власні очі. Все виглядало, наче казка. Дарсія ніколи не бачила такої краси наживо, лише у фільмах. І не тільки вона. Краєм ока дівчина помічала, як батько, що був за кермом, і мама також зачаровано дивилися на мальовничі краєвиди, що супроводжували їх майже від самої заправки. Здавалося, ніщо не може перервати ці відчуття. 
Незабаром вони дісталися до садиби, що знаходилася у долині, яка була оточена кількома масивними гірськими схилами. Наступні моменти погано запам'ятовувалися та сприймалися. Заселитися у номери, розібрати речі... На усі ці довгі, ніким не бажані організаційні моменти не вистачало терпіння. Сама садиба виявилася неймовірно красивою та затишною. Усі будівлі були, в основному, дерев'яними, але, не дивлячись на це, всередині було дуже тепло. Інтер'єр був, можливо, дещо у вінтажному стилі, хоча технічне обладнання було на вищому рівні. Персонал був привітний та гостинний. У кожного працівника на грудях був бейджик із його ініціалами та посадою. Адміністратор на стійці реєстрації, покоївка та охоронець, яких компанія уже встигла зустріти, були усміхненими і ввічливими. Це додавало самому готелю та обстановці у ній своєї теплоти та затишку. Садиба була побудована цікавим планом. У ній був загальний ресторан, велика "парадна" зала, сауна та медпункт. А житлові номери були поділені на окремі корпуси: три маленьких, два середні і один, той, де поселилися друзі, великий. Один маленький налічував дві спальні, середній - три, а великий - чотири. Кожна кімната представляла собою сімейний номер, тобто там було по два двоспальних ліжка. Також у кожному корпусі була своя ванна кімната. 
Розібравшись із розселенням, всі домовилися годинку-дві відпочити від дороги, а далі складати подальший план дій. 
Дарсія втомлено впала на ліжко, дивлячись у стелю. Кетрін сіла поруч, посміхнувшись:
-Втомилася? 
Донька потиснула плечем. 
-Як тобі гори? - запитала мати. 
-Неймовірно... - протягнула дівчина, - навіть не віриться, що на Землі такі захоплюючі пейзажі є. Я в житті такої краси не бачила. 
-Ніхто з нас не бачив). 
-А що ми будемо сьогодні робити? 
-Не знаю. Нехай усі відпочинуть спочатку, а потім буле видно. А ти б куди найбільше хотіла? 
-Навіть не знаю... Ну сьогодні, напевно, було б достатньо просто погуляти і пороздивлятися місцевість. 
-Ти мислиш точно так, як твій тато. 
-Ти вважаєш це добрим, чи поганим? 
-Добрим, - засміялася Кетрін. 
У цей момент до кімнати увійшов Даніель із двома валізами. Він байдуже залишив їх біля входу та зачинив двері, підходячи до дівчат. Жінка одразу запитала:
-Ти все вирішив? 
-Угу, - кивнув той, сівши біля дружини, - повтомлювались? 
Дарсія знов потиснула плечем. Кетрін запитала:
-А ти? 
Даніель всміхнувся, кажучи:
-Тікаєш від мого запитання?)
-Ти теж). 
Чоловік коротко засміявся та запитав:
-Як вам садиба? 
-Гарна, - жваво відповіла Дарсія, захоплено блиснувши очима, - і персонал такий привітній. А пейзажі довкола... Ліси, сніги, гори, скелі... Я не уявляла що це настільки прекрасно! 
Даніель посміхнувся, будучи задоволеним, що доньці все подобається. 
-А тобі? - глянувши на Кетрін, запитав він. 
-Затишно. Особливо подобається стиль інтер'єру. 
-Так, я теж помітила, - погодилась дівчина, - наче ті естетичні картинки у соц-мережах. 
-Ти бачив Майкла? - раптом запитала жінка, глянувши на чоловіка. 
-Ні, - відповів той, - а він є тут? 
-Не знаю. Тому й запитую. 
-Майкл це власник цієї садиби? - запитала Дарсія. 
-Так, - відповів Даніель, - і для тебе містер  Брут.  
-А звідки ви знайомі? 
-Вчилися разом. Йому правоохоронна справа не пішла до рук, тому він виїхав у Америку "шукати кращої долі". Як бачиш - знайшов. 
-Тобто Олівер теж його знає? 
-Угу. Чому ти розпитуєш? 
-Просто, для себе. А куди заселились Девіси і Бейкери? 
-Девіси навпроти, Бейкери - сусідня спальня зліва, - відповів батько. 
Дівчина підійняла погляд на стелю, щось згадуючи, після чого кивнула. 
-Так, все, - почав Даніель, - не знаю як ви, а я ляжу півтора годинки подрімаю. Розбудите мене, якщо я буду довше спати. 
-Я теж, напевно, приляжу, - відповіла Кетрін, - Дарсія, ти будеш відпочивати, чи займатися чимось іншим? 
-Не знаю, - відповіла дівчина, - ляжу зараз з вами. Засну - значить засну. Ні - піду погуляю садибою, чи фільм подивлюся... О, до речі, тут є wi-fi? 
-Так, - відповів чоловік. 
-Дай пароль, будь ласка. 
-Візьмеш у мене в нотатках у телефоні глянеш. 
На цьому моменті почувся стук у двері. Даніель перекинув погляд на вхід та, перебираючи у голові, хто це може бути, підвівся, йдучи до виходу. Він відчинив двері та побачив перед собою свого старого знайомого Майкла. Детектив посміхнувся, не очікуючи, що він сам прийде до нього. 
-Привіт), - вражено мовив Даніель, виходячи до нього в коридор. 
-І тобі привіт, Бейкер), - відповів кремезний чоловік-афро-американець, - ви вже всі розселились? 
-Так, - відповів детектив, зачиняючи двері, - маю віддати належне: у тебе неймовірно гарна садиба). Мої всі в захваті). 
-Дякую). А твої особисті враження від природи, місцевості, місця проживання?
-Однозначно позитивні. Ми поки їхали сюди, я постійно намагався дивитися у лобове скло на дорогу, а не на краєвиди навколо). 
-Слухай, ти навіть не змінився, - раптом промовив Майкл, - такий ж, яким я тебе запам'ятав із студентських років. Тільки характером м'якший став. 
Даніель засміявся, відповідаючи:
-Сприйму це, як комплімент. 
-Гаразд, ти, напевно втомився з дороги. Іди відпочивай. Якщо - мій номер в тебе є). 
-Гаразд). Дякуємо за гостинність). 
-Немає за що дякуювати - так має бути). 
Даніель ще раз посміхнувся йому на прощання та, провівши знайомого поглядом, повернувся у спальню. 
День перекотився за полудень. Було вирішено збиратися на прогулянку в гори. Мішель і Лаліт не захотіли йти, адже були дуже втомлені. Решта заохочено збиралися. Хтось, як зазвичай, дратувався, хтось навіть встиг несильно пересваритися. Дарсія одягнулася найперша. Вона, попередивши батьків, пішла у загальний хол. 
Дівчина йшла коридорами, роздивляючись елементи декору на стінах. Навколо було тихо, чулося як лише десь у сусідньому корпусі грає музика. Її свідомість не була зайнята якимись важкими, зосередженими, конкретними думками. Там пролітали лише короткі скороминущі фрази. Настрій був хороший, піднесений. У них давно не було таких сімейних поїздок, лише два роки тому Дарсія, Кетрін та Даніель відвідали Італію. 
На своєму шляху дівчина нікого з персоналу, чи постояльців не зустріла. Вона вже майже дійшла до холу, як помітила одну покоївку. На перший погляд здалося, що працівниця миє підлогу. «Вона миє підлогу? - подумала Дарсія, - в коридорі? Тут ж є для цього окремі прибиральниці, в обов'язки покоївки це не входить...» Дівчина сповільнила свій крок, придивляючись до жіночки, що привернула її увагу. Вдивившись у руки працівниці, Дарсія зрозуміла, що та лише вдавала, що прибирає. У неї в руках була якась склянка, чи дві... Щось ще на подобу пігулок. «Дивно... - думала дівчина, - навіщо їй це все?» Її потік думок на хвилю спинився, після чого вона роздратовано скривилась: «Дарсія, не видумуй байки. Може людині погано стало, вирішила ліки випити. Чому ти одразу про якусь маячню думаєш?» 
У цей момент вона почула ніжний, веселий голос за спиною:
-Чого стоїш тут одна?)
Дівчина обернулася і побачила перед собою Амалу та Хейдона. 
-Я йшла в хол, - відповіла Дарсія. 
-А чому спинилася? 
-Задумалась... - відвівши погляд, мовила дівчина, - а де інші? 
-Ще збираються, - відповів Хейдон, - таке враження, ніби вони не на прогулянку, а на спец-операцію йдуть, чесне слово. 
-Може підемо далі? - промовила Амала, - чи так і будемо тут стояти? 
-Йдемо, - відповіла Дарсія. 
Друзі вийшли в хол. За стійкою реєстрації стояв той ж самий адміністратор, що їх прийняв. Це був молодий, чепурний чоловічина, що трохи куртував. Побачивши трьох молодих осіб у холі, він привітно посміхнувся, привітавшись. Від цих елементарних проявів увічливості та етикету, на душі ставало приємно. «Не марно кажуть - подумала Дарсія, всміхнувшись, - адміністратор - обличчя будь-якого готелю». 
Невдовзі із коридору в хол вийшов Даніель, Кетрін, Алекс і Ліам. Через кілька хвилин підійшли й Домінік, Джейн та Олівер. Вони, спілкуючись між собою та слухаючи іронічні жарти Домініка, Хейдона і Ліама, вирушили на прогулянку. 
Сонце світило ясним промінням, яке, щоправда, взагалі не гріло, але добре освітлювало все довкола. Сніг виблискував та сяяв на світлі, наче мільйони дрібненьких діамантів. Міцний мороз щіпав щоки та ніс, із рота великими білими клубами йшла тепла пара. Круті схили гір височіли над землею, гордо ховаючи свої неосяжні верхівки у густому тумані. Їхні рубані, скелясті узгір'я чітко виділялися на фоні ясного, світло-блакиного неба. Схоже, увечері буде снігопад - на небокраї почали збиратися хмарки. 
Друзі направилися у невеличкий лісок, що вкривав частину гори, біля підніжжя якої була розташована садиба. Усі дерева в ньому були, ніби розроблені штучним інтелектом, адже не мали у собі ніякого пороку, кожна ялиночка була ідеальна. Стежка починала підійматися угору. Ліам, Хейдон, Домінік, Алекс і Олівер відірвалися вперед; Кетрін, Джейн та Амала йшли позаду; а Дарсія і Даніель в центрі. 
Спочатку тато і дочка йшли мовчки, насолоджуючись фантастичними краєвидами. У один момент донька взяла батька за руку, адже помітила, що за кілька метрів їм доведеться подолати крутий схил. Її руки, незважаючи на те, що вона постійно тримала їх у кишенях, були неймовірно холодні. Даніель, відчувши, що долоня доньки крижана, трохи збентежено глянув на неї, запитавши:
-Ти змерзла? 
-Тільки в руки. 
Чоловік повністю обхопив її маленьку долоню своєю, зігріваючи. Раптом Дарсія згадала про дивну покоївку, яку бачила у коридорі за незрозумілим заняттям. «Чи варто це розказати татові? - думала дівчина, - а якщо мені все здалося, і це переважно робота моєї фантазії?» 
-Тату? 
-М? 
-Коли ви нещодавно йшли коридором, там не було такої молодої покоївки із каштановим волоссям? 
-Ні, - відповів Даніель, підійнявши брову, - чому ти питаєш? 
-Просто... - вона відвела погляд, - коли я йшла в хол, помітила, як одна покоївка миє підлогу у коридорі. Мені одразу на розум спала думка: для прибирання коридорів та загальних приміщень у цьому готелі є окремі прибиральниці, в обов'язки покоївки це не входить. Я зупинилася, аби придивитися, щоб зрозуміти, навіщо вона це робить, і що буде діяти далі. Я помітила, що у неї в руках є щось типу ліків. Якісь маленькі скляні баночки, чи ампулки... І пігулки. Вона їх ніби ховала від когось. Можливо, я чогось не зрозуміла, або накрутила себе, але мені це здалось дивним. 
Коли Дарсія замовкла, Даніель перших кілька секунд мовчав, нахмуривши брови та дивлячись у підлогу. Невдовзі він відповів: 
-Так, її поведінка викликає деякі питання, проте я не думаю, що це щось надзвичайно насторожуюче. Але ти молодець, уважна). 
Дівчина задоволено та злегка зніяковіло  посміхнулася, не очікуючи зараз почути похвалу від батька. «Я ж би теж спинився, аби піддивитися за тою покоївкою... - раптом подумав Даніель, глянувши на дочку та всміхнувшись, - копія)...» 
-Як ж тут гарно... - несподівано протягнула Дарсія, - точно так, як описувалося у останній книзі, яку я читала. 
-А ти яку останню читала? 
-"Вбивство у гірському лісі". Ти її читав? 
-Угу. 
-І як тобі? 
-Описи місцевості гарні, а от детективний сюжет страждає. 
-Чому? Як на мене, не дуже й погано... 
-Деякі моменти не продумані... Потім нагадаєш, я тобі поясню чому. Ти її вже дочитала? 
-Так. У мене вже немає нічого нового. 
-Тут ти всеодно наврядчи знайдеш час читати. Як повернемося додому, підемо у книгарню і виберемо щось новеньке. А краєвиди тут дійсно захоплюючі... Чого, чого, а такого я ще не бачив. 
-Чим ми будемо займатися, коли прийдемо додому? 
-Повечеряємо, а потім спати. 
-Так рано? - підійняла брови дівчина. 
-У нас на завтрашній ранок є грандіозні плани, тому варто виспатися. 
-Які? - заохочено запитала Дарсія. 
-Сюрприз). 
Вона злегка закотила очі, ледь чутно прицмакнувши язиком. Раптово у неї, а точніше практично їй в обличчя, прилетіла масивна сніжка. Дівчина спочатку не зрозуміла, що це робиться, потім спинилася та, обтрушуючи себе від снігу, обурено глянула вперед. За кілька метрів від неї стояв задиханий  задоволений Ліам, який, судячи із його здоровенних, вражених очей, сам не очікував, що попаде сестрі в обличчя, та трохи невдоволений та можливо навіть засоромлений Хейдон, які відстали від старших чоловіків. Даніель суворо глянув на парубків, мов: "майте тямку в голові", а Дарсії урвався терпець, і вона роздратовано рванула до них, дивлячись під ноги, чи немає там ніяких перешкод, та бажаючи зараз закопати Ліама з головою в сніг. Юнак, почав зніяковіло відходити назад, кажучи:
-Дарсія, воно саме, я хотів в плече тобі попасти, ти голову різко повернула. 
-Ще раз у мене прилетить подібний об'єкт, - спинившись за метр від нього, мовила дівчина, невдовоено скривившись, - я тебе тут під деревом у сніг закопаю. 
«Я би й зараз тебе закопала, - додумувала вона, - якби ззаду тато не йшов». 
-Сильний аргумент. Більше не буду). 
Хейдон підійшов до Дарсії та м'яко взяв її за руку, кажучи:
-Йдемо далі, бо відстанемо від всіх. 
Вони почали повільно йти далі, адже дорога вже простягалася під добрим нахилом. 
-Ви тут собі йдіть... - раптом почав Ліам, - а я старших дожену. 
Юнак неоднозначно всміхнувся Хейдону, після чого набрав маху та, роблячи широкі кроки, пришвидшив ходу. Дарсія, не відпускаючи руку хлопця, невимушено йшла поруч із ним, роздивляючись краєвиди. Спочатку між ними панувала незручна тиша, або вона такою здавалася лише Хейдону. Раптом він запитав:
-Ти не втомилася? 
-М-м, - заперечливо похитала головою дівчина. 
Її погляд впіймав садибу, де вони проживали, біля підніжжя гори. Її було видно, як на долоні, хоча компанія підійнялася не дуже високо. 
-Глянь, - мовила Дарсія, вказавши рукою на дерев'яні будівлі внизу. 
-Це наша садиба? - запитав Хейдон. 
-Угу. Правда класно виглядає? 
-Ага... І гора навпроти така... Незвичайна. 
-Можеш мене тут сфотографувати, будь ласка? 
-Я? 
-А тут є хтось ще? - цмакнувши язиком, мовила дівчина. 
-Ну... Давай. 
Вона дістала телефон з кишені, нашвидкоруч ввівши пароль, та дала його хлопцеві. Дарсія відійшла на два метри, ставши біля крутого схилу. 
-Не впади звідти, - рівним тоном промовив юнак. 
-Хейдон, мені не п'ять років, - підбираючи позу, відповіла дівчина. 
-П'ятнадцяти теж достатньо, щоб зкотитись вниз. 
Вона проігнорувала цей коментар, гарно розправивши густе чорне волосся, що виглядало з-під капюшона. Тим часом хмари, що, коли вони тільки вирушали на прогулянку, були на горизонті, уже заполонили половину неба, гарно підсвічуючись сонцем, що скоро мало сідати за обрій. Хейдон направив на неї камеру телефону, багато разів під ряд натискаючи на кнопку. Дарсія кілька разів змінила позу, після чого підійшла до юнака зі словами:
-Давай сюди, я гляну. 
Хлопець мовчки віддав їй телефон, схиляючись разом з дівчиною над екраном. Вона прогорнула кілька знімків, і десь на шостому юнак тихо протягнув:
-Чарівна... 
Дарсія підійняла на нього погляд, кілька секунд незрозуміло дивлячись з-під лоба. Але не так, як, до прикладу, на Ліама, а якось по-іншому. По-особливому. 
-Що?) - посміхнулася дівчина, не очікуючи зараз це почути. 
-Чарівна, - впевненіше відповів Хейдон. 
-Справді?) 
-Угу. 
Дарсія ще раз всміхнулася, відвівши погляд. «Непоганий момент...» - подумав хлопець, починаючи швидко обдумувати свої наступні дії. Невдовзі вона заховала телефон, кажучи:
-Йдемо далі? 
-Зачекай, - раптом мовив Хейдон. 
Дівчина запитально глянула на нього, чекаючи, коли той пояснить. Він підійшов ближче, взявши її за руку. Юнак незручно відвів погляд, намагаючись сформулювати слова. «Що це зараз має бути?» - подумала Дарсія, відчуваючи, як всередині наростає незрозуміле, ніколи незнане відчуття. Вона помітила, як він прикусив щоку, що дуже часто робив, коли хвилювався. 
-Я... Хочу тобі дещо сказати, - протягнув хлопець. 
-Я слухаю, - відповіла дівчина, уважно спостерігаючи за його діями. 
У цей момент Дарсія відчула, як все тіло раптово кинуло в жар, а віски почали пульсувати. Вона помітила, як її нижня губа ледь помітно нервово сіпнулась. «Невже це?..» - промайнуло у її голові. Тільки-но Хейдон наважився продовжити свою репліку, як за їхніми спинами почувся голос Даніеля:
-Дарсія, Хейдон ми повертаємося назад, погодна погіршується. Скажіть іншим. 
Хлопець незручно відвів погляд, відпустивши її руку. У його очах заграло деяке розчарування і незадоволення. 
-Добре, - відповіла дівчина батькові, після чого повернулася назад до юнака: ну то що ти хотів сказати? 
-Нічого... Забудь. Йдемо, доженемо інших і підемо. 
Він обійшов її та швидкою ходою почав наздоганяти Алекса, Домініка, Олівера та Ліама, що відірвалися вперед. Дарсія відчувала себе неоднозначно. Її трохи образила холодна відповідь та різка зміна настрою Хейдона. Вона невдоволено перевернула брови, подумавши: «От сам тепер за ними і бігай, а я до тата піду», - і швиденько перебираючи ногами, спустилась вниз, доганяючи батька. 
Їм знадобилося ще біля сорока хвилин, аби повернутися в садибу. Вони позмерзали та втомилися, але враження були неперевершені. Усі домовилися зустрітися через двадцять хвилин у ресторані, аби разом повечеряти. 
Зала ресторану була досить простора. Там було багато столиків, кожен з яких був розрахований на четверо людей. Вечеряти пішли всі, окрім Олівера, адже він пообідав перед прогулянкою. Меню ресторану було багате. Там були страви американської, італійської, японської кухонь. Різні види салатів, супів, напоїв, десертів. Очі розбігалися, намагаючись зрозуміти, чого зараз хочеться скуштувати найбільше. 
Дарсія зробила замовлення, віддавши меню офіціанту. Вона вперлася у спинку стільця, склавши руки на грудях. 
-Ти втомилась? - запитала Кетрін, глянувши на неї. 
-Угу. Але це було того варте. 
-Сподобалося?) - посміхнувся Даніель. 
-Безумовно. Все було таке... Заворожуюче... 
-Мені говорив Майкл, - почав Даніель, - що це все лише п'ять відсотків від того, що нам ще належить побачити. 
-А ти коли вже з ним говорив? - здивувалася Кетрін. 
-Зустрів його біля входу, коли ми поверталися. 
-Він тут живе? 
-Не далеко звідси у приватному будинку разом із дружиною та сином. 
-Зрозуміло. 
-Цікаво, як це, постійно жити в горах? - замислено протягнула Дарсія. 
-Звичайним буденним життям, - відповів Даніель, - це для нас гори - щось неймовірне. Люди, які тут постійно живуть і бачать це щодня, вже не вбачають у цьому нічого незвичайного і неймовірного. Так само як для нас, лондонців, не є чимось особливим Біг-Бен, чи Тауерський міст. 
Дівчина зітхнула, погоджуючись зі словами батька. Краєм ока вона помітила, як із сусіднього стола за нею спостерігає Хейдон. «Ну і чого ти дивишся на мене?» - злегка роздратовано подумала вона. Раптом Даніель запитав:
-Дарсія, а про що ви із Хейдоном говорили, коли я вас гукнув? 
«Не буду говорити свої здогадки, що хотів зробити Хейдон, - одразу подумала Дарсія, - по-перше, я сама в цьому не впевнена, по-друге, не знаю, як мама і тато відреагують». 
-Я попросила його сфотографувати мене, і ми передивлялися фотографії, - впевнено відповіла дівчина. 
-Справді? Мені здається, я не бачив у вас телефона. 
-Бо я його вже встигла заховати. 
Даніель недовірливо провів по ній поглядом, нахмуривши брови. Він замовчав, мов: "добре, вірю". У один момент Дарсія помітила, як до ресторану увійшла компанія шумних чоловіків. Вона одразу зрозуміла, що ті були нетверезі. Але, не дивлячись на це, вони намагалися вести себе культурно. Один із них сильно виділявся на фоні своїх друзів, адже був значно вищий за них. Також його відмінною рисою слугувало його довге чорне волосся. Компанія чоловіків пройшла до барної стійки, що була у іншому кінці зали, схоже, беручи ще алкоголю. Дарсія, уважно спостерігала за ними, адже не довіряла п'яним людям, проте ті, не вчинивши ніякого переполоху, забрали дві пляшки якогось міцного напою та покинули залу. 
Невдовзі принесли замовлення. Далі за столом не лунало ніяких розмов. Усі були неймовірно голодні, тому ніхто не хотів відволікатися на діалог. 
Після вечері всі розійшлися по спальнях. Дарсія хотіла прийняти душ і якомога скоріше лягти спати, адже дуже втомилася. Скільки відбулося за сьогоднішній день... Переліт літаком, зміна часових поясів, дорога автомобілем, заселення в готель, довга прогулянка гірським лісом, купа вражень та позитивних емоцій. Годинник показував пів на десяту вечора. Довкола було тихо, усі жителі або лягли спати, або просто тихо займалися чимось своїм. Лише у одному із сусідніх корпусів грала голосна, поп-музика, напевно, там само, де дівчина чула її вдень. Звідти й чулися чоловічі голоси та сміх. Склавши картинку в голові, стало зрозуміло, що це ті самі чоловіки, що брали алкоголь у ресторані. 
Дарсія прийняла душ, насолодилась гарячою водою, помила голову, одягнулася в теплу, м'яку піжаму та повернулася у кімнату. Кетрін розбирала речі, а Даніель лежав на ліжку, листаючи соц-мережі. Дівчина розстелила ліжко, що визначили її, збиваючи подушку та розправляючи ковдру. Постільна білизна була чистенька та свіжа, приємно пахнула гелем для прання. Батько перекинув на неї погляд, запитуючи:
-Ти вже лягаєш спати? 
-Буду намагатися... - зітхнула Дарсія, кивнувши в бік корпусу, в якому відпочивали п'яні чоловіки, - може вони скоро заспокоються. 
-Не заспокоються, - крізь зуби промовив Даніель, встаючи з ліжка. 
-Ти куди? - запитала Кетрін. 
-Зараз повернусь, - відповів він, вийшовши за двері. 
Дарсія провела його поглядом, після чого лягла в ліжко, майже з головою накрившись ковдрою. Її моментально огорнуло таке тепло, затишок та приємне усвідомлення того, що вона нарешті лягла у ліжко, що вона повільно видихнула, сіпнувши плечима. Через кілька хвилин шум і гамір, що долинав з-за стін стих, після чого повернувся Даніель. Кетрін одразу обернулася на нього, запитавши:
-Ти ходив до них? 
-Угу. Вони на диво, спокійно відреагували, - він на хвилю затнувся, підбираючи слова, - але гуляють добре... 
Чоловік підійшов до доньки та, присівши перед нею навшпиньки, промовив:
-Тепер твоєму сну нічого не заважає. 
-Дякую, тату), - посміхнулася вона. 
-Спи). Солодких снів, - поцілувавши її в голову, лагідно промовив тато. 
Дарсія ще раз всміхнулася, відчуваючи, як батькова любов огорнула її серце. Дівчина заплющила очі і майже одразу поринула у солодкий сон.