ГЛАВА I „ЖИЛИ-БУЛИ”

*Минуло п'ятнадцять років*

-Дарсія, - почулося за її спиною. 
Дівчина закотила очі, проігнорувавши. 
-Дарсія, - повторив Хейдон, штурхнувши її в спину. 
Вона підійняла погляд на викладача та, переконавшись, що вчителька не дивиться, обернулася. 
-Що ти хочеш? - невдоволено прошепотіла дівчина. 
-Яка у тебе відповідь у третьому рівнянні? 
-Натуральне число, - кинула Дарсія. 
-Дякую за допомогу, - невдоволено відповів Хейдон. 
-Шістнадцять, - крізь зуби відповіла вона. 
-Бейкер, Девіс, що у вас там за розмови? - раптом суворим голосом мовила вчителька. 
«Я знову на це повелася», - роздратовано подумала дівчина. 
-Нічого, місіс Г'юітт), - почав виправдовуватися Хейдон, - я у Дарсії олівець попросив). 
Жінка кинула ще один суворий погляд на них, після чого повернулася до своєї роботи. 
Після уроку, коли Дарсія збирала свої речі, до неї підійшов Хейдон, кажучи:
-Дякую, що допомогла). 
-Знаєш, Девіс, мені хотілося тобі парту на голову вдіти, - невдоволено мовила дівчина, складаючи олівці та ручки в пенал. 
-А чому так грубо?) 
-Бо нам уже так третій раз викладач зауваження робила. Ще трохи - і про це моєму батькові донесуть, - склавши зошити в одну стопку та поклавши їх у рюкзак, відповіла вона. 
-Не донесуть, розслабся), - впершись в парту, байдуже мовив хлопець, - до речі, куди ти збираєшся? 
-Який ти уважний), - всміхнулася Дарсія. 
-В якому сенсі? - не розумів Хейдон. 
-Нас відпустили із двох останніх уроків. 
-Що серйозно?! 
-Так. Місіс Г'юітт говорила про це в кінці уроку. Ти чим слухав? 
-Рівняння уважно розв'язував). 
-Дуже смішно. 
-Це в честь чого нам такий подарунок? 
-В честь прийдешніх зимових свят та канікул, - відповіла дівчина, одягаючи куртку, - давай бігом одягайся. Глянемо чи у Амали та Ліама і Мішель закінчились уроки. 
-А потім? Почекаємо їх і разом додому підемо? 
-П'ять кілометрів? 
-Ну... Не згущуй фарби. Там не п'ять, а чотири кілометри і вісімсот метрів. 
Вона глянула на нього з-під лоба, підійнявши одну брову. 
-Іди одягайся, бо я сама додому піду. 
-От не треба тут починати. "Сама піду", "Сама піду". Одягаюся я вже. 
Дівчина всміхнулася, закотивши очі. 
Уже через декілька хвилин вони всі стояли в шкільному коридорі. Як виявилось, із останніх уроків відпустили всю школу. 
-...я до останнього була впевнена, що випускний клас не відпустять), - посміхнулася Амала. 
-Так і мало бути), - відповіла Мішель, - але ми впали нашому вчителю на вуха). 
-І він не зміг протистояти двом десяткам здорових юнаків), - додав Ліам. 
-А чому ми, до речі, ще не йдемо? - запитала Амала. 
-Ми чекаємо твого старшого брата, - відповіла Дарсія, закотивши очі та склавши руки на грудях, - який умудрився забути телефон в аудиторії. 
-Зараз буде дуже весело, якщо його хтось вкрав, - мовила Мішель. 
-Хейдона?) - іронічно всміхнувся Ліам. 
-Телефон, - цмакнувши язиком, відповіла дівчина. 
-А, ну ти уточняй, бо мало що хто подумає. 
-Ти взагалі не мудруй. Сьогодні на уроці іспанської граматичні основи сплутав. Я думала, що містер Вайлд почне битися головою об стіну. 
-Подумаєш, разок там якісь слова поплутав... Всі люди помиляються. А, точно, окрім тебе. Ти у нас ідеальна. 
Мішель хотіла було щось заперечити, але з-за рогу вибіг Хейдон із телефоном в руках. Він підбіг до друзів, задихано промовляючи:
-Знайшов. 
-Там де залишив? - запитала Амала. 
-Угу. 
-Все, всі в зборі? - запитала Дарсія. 
-Всі. Нарешті, - відповіла Мішель. 
-Ну то йдемо. Я додому хочу. 
-Пішли. Тільки не дуйся), - мовив Хейдон, скуйовдживши її чорне волосся. 
-Я тобі скільки говорила не чіпати моє волосся? - невдоволено промовила дівчина. 
-Це був останній раз), - відчиняючи перед нею двері, відповів хлопець. 
Друзі, ділячись останніми новинами, під іронічні та іноді недоречні і, можливо,  навіть трохи безглузді жарти Хейдона та Ліама дружньо пішли додому. 
Час швидко йшов вперед. Ніхто не встиг і оглянутися, як діти повиростали. Ліаму та Мішель було уже по сімнадцять років. Вони в цьому році закінчували школу. Мішель, щоправда, була набагато краща у навчанні, ніж її лінивий та байдужий брат. Вони часто сварилися та вступали у короткі словесні перепалки одне з одним. Мішель постійно упрікала Ліама в тому, що він байдикує, закопуючи своє майбутнє в землю, а той лише неважливо огризався у відповідь. Вони обоє були більше схожі на Алекса, але очима та у очах та обличчі проглядалися деякі риси Лаліт. Характером Мішель була точно, як Алекс: впевнена у собі, амбітна, працьовита, наполеглива. А, спостерігаючи поведінку Ліама, батьки не могли зрозуміти, на кого він видався. 
Хейдону було шістнадцять років. Він успадкував всі риси Домініка, як зовнішньо, так і своїм характером. У його поведінці постійно проскакували нотки іронії, деколи навіть недоречні. Він мав таке саме світле волосся та зелені очі; був такий ж невисокий: із Дарсією вони були однакового зросту. 
Амала була молодшою донькою Джейн і Домініка. Вона, на відміну від старшого брата, була копією своєї матері. Із довгим рудим волоссям, коричневими, майже чорними очима, невисокого зросту. З м'яким, дружелюбним, теплим та щирим характером. Дівчинці було тринадцять років, але вона дуже розумно та в деякі моменти навіть мудро мислила, як для свого віку. 
Детективне агенство продовжувало процвітати. За ці роки вони розслідували десятки різних, заплутаних справ, завжди завершуючи все успіхом. Дарсія неймовірно захоплювалися цим. Вона була в курсі останніх розслідувань, завжди розпитувала про це батька. Дівчина мріяла стати детективом, як батьки. Мріяла поступити до університету, де вчився Даніель, і стати таким ж славетним правоохоронцем. 
Алекс та Лаліт, зваживши на всі "за" та "проти", декілька років тому залишили свою квартиру та перебралися в будівлю до інших. Їм зробили ремонт у гостьових кімнатах, де вони до зараз живуть. Жінка декілька років тому стала працювати по спеціальності і стала графічним дизайнером. Незважаючи на велику конкуренцію у цій сфері, їй вдалося ствердитись та знайти клієнтів. Вона здебільшого працювала з дому. 
Джейн теж знайшла варіант заробітку для себе. Вона останні роки все менше і менше була задіяна у розслідуваннях. Жінка стала кондитером і уже кілька років пекла торти на замовлення. 
Даніель сидів у кімнаті, розбираючи пістолет. Він, іноді невдоволено хмурячи брови, колупався у дрібних деталях, намагаючись нічого не загубити. Хоч чоловікові уже було біля сорока років, його зовнішній вигляд майже не змінився. Це був той ж самий Даніель. У тих самих сорочках із галстуками, із тим самим шрамом над оком, тим самим блідим обличчям, блакитними очима та чорним, наче кам'яне вугілля, волоссям, яке навіть не вкрила сивина. 
У якийсь момент двері відчинилися і на  порозі з'явилася ще зовсім юна дівчина п'ятнадцяти років. По її світлих, майже що білих фарфорових плечах, спадали густі пасма довгого, чорного волосся, прикриваючи струнку спину та витончену, тонку талію. На таке ж саме бліде, обличчя спадала чолка. Великі, глибокі, сяючі очі яскраво-синього кольору із довгими, густими віями дивилися на цей світ гордо, гідно та іноді навіть трохи презирливо, ховаючи за цією гранітною стіною тепло та любов до рідних людей. Ніс був із гостим кінчиком та деякою характерною горбинкою. Обличчя мало витончені жіночі риси, у яких проглядалася деяка гострість. 
Від батьків вона успадкувала все найкраще: мамину прямолінійність, гордість, впертість та впевненість у собі, і татову серйозність, розум, уважність, можливо деяку різкість та вольовий характер. Із близькими людьми вона була м'якою та щирою, а до чужих ставилася максимально підозріло та обережно, рідко відкривала їм свої справжні почуття, що робило її постать ще більш загадковою та темною для оточуючих. Було дуже важко вибороти її довіру та увійти у коло близьких людей. 
Даніель підійняв на неї погляд, запитавши:
-Привіт, доню. Ти вже є? 
-Як бачиш). Привіт, тату. 
Вона підійшла до нього та поцілувала батька в лоб. Чоловік глянув на годинник, промовляючи:
-Ти сьогодні раніше, ніж зазвичай. 
-Угу. Нас відпустили із остнніх уроків). 
-Як справи в школі? 
-Нормально. 
-Тест з математики? 
-Написала. Результатів ще, звичайно, немає, але я впевнена у правильності всіх завдань). 
-Ти ж моя розумничка). 
Дарсія задоволено посміхнулася та  зацікалено сіла біля тата, спостерігаючи за його роботою. 
-Ти розбираєш пістолет? - запитала дівчина. 
-Вже збираю.  
-А для чого розбирав? 
-Почистити потрібно було. 
Дівчина замовчала, заворожено та захоплено слідкуючи за його руками. Раптом вона хитро всміхнулася та протягнула:
-Та-а-ату, а навчи мене стріляти із пістолета). 
Він завмер, щось обдумуючи. Батько перекинув свій погляд на дочку, після чого ледь помітно всміхнувся. 
Вони вийшли на задній двір. Даніель став біля доньки, запитуючи:
-Що найважливіше у поводжені зі зброєю? 
-Мати голову на плечах. 
-Просто мати голову мало: треба вміти думати нею. Потрібно добре володіти технікою і вміти оцінювати ситуацію. Знаючи фільми, які ти дивишся, так книги, які читаєш, ти могла багато спостерігати безграмотного використання зброї. Хтось прикладає її до своєї голови, хтось тримає однією рукою, або взагалі боком, наче афро-гангстер. Звичайно, якщо ти поранена, чи знаходишся у надекстримальних умовах, знаю по собі, що ти, можливо, не будеш спроможна дотримуватися всіх "правил" та "вимог", що є дуже погано. І навіть те, що ти знатимеш, як тримати зброю і як нею користуватися, не означає, що ти знаєш коли потрібно, а коли не потрібно її використовувати. Ніколи не погрожуй людям зброєю, її функція - не залякування. Нею потрібно користуватися лише тоді, коли цього вимагає ситуація. 
Дарсія мовчки слухала батькові настанови, нетерпеливо чекаючи, коли він перейде до практики. 
-Зрозуміла? - запитав Даніель. 
-Угу, - кивнула дівчина. 
-Поводься зі зброєю так, ніби вона постійно заряджена, навіть якщо із неї витягли магазин. Направляй її ствол тільки у безпечному напрямку. Завжди намагайся стріляти з пістолета, тримаючи його обома руками, - він підійшов ближче до неї, починаючи показувати, - візьми його правою рукою, охопи руків’я трьома пальцями, а вказівний поклади на бік рамки пістолета. Великий палець повинен обхопити рамку з іншого боку. Тримати його потрібно міцно, але без фанатизму. 
Вона уважно слухала тата, намагаючись запам'ятати все, що він каже, до найменших подробиць. 
-Другою рукою обхопи руків’я так, щоб на ній не залишилося видимого порожнього місця, - продовжував Даніель, - великий палець повинен знаходиться під аналогічним пальцем правої руки і виступати вперед, - він затнувся, щось обдумуючи, - ти ж правша? 
-А ти не знаєш? 
-Дарсія, - суворим тоном мовив Даніель. 
-Правша. 
-Іншими пальцями, - продовжив чоловік, - обхопи пістолет зі сторони спускової скоби і знизу руків’я. Такий хват спершу може здатися тобі неприроднім, але ти звикнеш. Якщо поглянути зверху, то положення твоїх рук буде майже дзеркальним. Бачиш? 
Вона глянула на руки батька згори, відповідаючи:
-Бачу... 
-Ноги потрібно поставити на ширині плечей, коліна трохи зігнути, - показуючи все на собі, пояснював Даніель, - зброю тримай так, як я тільки що пояснив. Тримай пістолет біля тулуба, у напрямку до "мішені". Тепер потрібно визначитися з провідним оком. Не думай, що воно, як і твоя ведуча рука, буде правим. Витягни руку і вкажи пальцем трохи нижче якого-небудь об'єкта перед собою, а потім закрий одне око. 
Дарсія витягнула руку та вказала на дерево, що було за кілька метрів від неї, заплющивши праве око. 
-Об'єкт змістився? 
-Угу... 
-Якщо об'єкт перемістився з того місця, де він перебував, коли ти дивилася на нього обома очима - значить ти дивишся не провідним оком. Тепер протягни руки перед собою і приготуйся цілитися провідним оком. У твоєму випадку, як я зрозумів, це буде праве. Трохи зігни руки в ліктях і стій рівно, не повертайся в сторону. Прицілься. Зведи мушку з правим оком так, щоб вона знаходилася посередині цілика. 
Точне стріляння і виконання повторного пострілу вимагає відмінної роботи зі спускним гачком. Центр першої фаланги вказівного пальця повинен покривати весь спускний гачок. Інша частина пальця повинна бути паралельна рамці пістолета, наскільки це можливо. Якщо фаланга знаходиться не по центру спускного гачка - пістолет буде заносити вліво або вправо. Натискати на спускний гачок потрібно плавно, без ривків... 
Він затримав дихання, прицілився і вистрілив у паркан. Повітря прорізав голосний, дзвінкий звук, від якого на хвилю заклало вуха. Даніель опустив зброю, промовляючи:
-Все зрозуміла? 
-Начебто... - протягнула Дарсія. 
-Тепер твоя черга. 
Він став позаду неї, продовжуючи:
-Витягни руки. 
Дівчина витягнула руки вперед. Батько почав обережно "вкладати" в них пістолет, м'яко розташовуючи пальці доньки, як тільки що пояснював, повторюючи:
-Руків'я обхопи трьома пальцями, а вказівний на бік рамки пістолета. Великий палець повинен обхопити рамку з іншого боку... Пістолет охопи зі сторони спускової скоби і знизу руків’я... Згори все виглядає дзеркально? 
-Угу... - глянувши на свої руки зверху, мугикнула вона. 
-Ноги на ширині плечей, коліна зігни. Вказівний палець правильно розташований?
Вона глянула на вказівний палець, що стояв на спусковому гачку, запитуючи:
-Він має бути по центру, так? 
-Так. Інакше зброю буде заносити в бік. Тепер прицілься. 
Дарсія заплющила ліве око, та раптом на секунду зупинилася, запитуючи:
-А куди мені цілитись? 
-В паркан. 
-А хто його потім буде лагодити? 
-Ти хочеш навчитися стріляти? 
-Хочу. 
-Тоді роби, що кажу. 
Дівчина знову заплющила око, прицілюючись. Даніель трохи нахилився до неї, тихо прошепотівши:
-А тепер плавно, без ривків, натискай на спусковий гачок.
«Хоч би все вийшло...» - промайнуло у її голові. Вона плавно, як пояснював тато, натиснула на спусковий гачок, і у цей ж момент почувся такий ж голосний постріл. Дарсія кілька перших секунд була у деякому незрозумілому збентеженні та потім, помітивши татову посмішку, зрозуміла, що зробила все правильно, теж починаючи задоволено посміхатися. Батько дивився на неї очима, повними захоплення та любові. Він, продовжуючи балувати дочку своїм лагідним поглядом, промовив:
-Як для першого разу, дуже навіть непогано). Сподобалось?)
-Дуже), - піднесено відповіла донька. 
-З тебе вийде чудовий детектив), - мовив Даніель, забираючи зброю із її рук. 
Він на хвилю замислився, після чого промовив серйознішим тоном: 
-Тільки мамі бажано нічого не говорити. 
Дарсія засміялась, уявляючи зніяковілу матір, яка почне читати моралі як її, так і татові. 
-Не буду). Якщо вона нічого не чула). 
-Я скажу, що то я перевіряв, чи пістолет справний. 
-Люблю тебе, тату). 
-Я тебе теж, доцю). 
Вона обхопила батькову шию, поцілувавши його в щоку. 
Дарсія та Даніель повернулися до кімнати. Тепер там була Кетрін. За усі ці роки на її обличчі з'явилося лише дві складки зморшків на чолі. А її волосся, фігура, стиль в одязі та зовнішність були такими ж, як і п'ятнадцять років тому. Вона, почувши скрип дверей, обернулася, глянувши на чоловіка та доньку. 
-Ви де були, що слухавки ніхто не підіймав? 
-На вулиці, - відповів Даніель, - а телефони в будинку залишили. 
-М... - протягнула жінка, - а що то за два постріли були? 
-Я розбирав та чистив пістолет, - сівши поруч із нею на ліжко, мовив чоловік, - перевіряв, чи все працює.
-Зрозуміло, - вона глянула на годинник, запитавши: доню, ви сьогодні повернулися раніше? 
-Ага, - відповіла Дарсія, теж сідаючи на ліжко поруч з батьками, - всіх відпустили із останніх уроків. 
-Це в честь канікул? 
-Напевно. Схоже, викладачам вже теж це все набридло), - притуляючись до татового плеча, мовила дівчина. 
-Будете відпочивати два тижні), - мовила Кетрін, посміхнувшись. 
-А із нашого класу, до речі, майже всі цього року їдуть із сім'ями на зимовий відпочинок, - дивлячись на свої нігті, мовила Дарсія, на щось натякаючи. 
-Радий за них, - відмахнувся Даніель. 
-Ну та-а-ату(... - протягнула донька, - ти ж говорив, що ми всі теж на зимові канікули полетимо у гори в Америку(. 
Він промовчав. 
-Буде класно, - лягши йому на коліна та дивлячись на нього знизу вгору, почала дівчина, благально заглядаючи йому в очі, - всі відпочинуть, розвантажаться. Тільки уяви. Гори, сніг, морозець, ліхтарі, дерев'яні будиночки, гарячі напої. У нас навіть може бути шанс побачити північне сяйво, уявляєш? Це ж так класно. 
Даніель відвів погляд, згадуючи, як колись дуже давно Кетрін точно так ж вмовляла його поїхати в Єгипет. Та із солодких спогадів його знову висмикнув благальний голос дочки: 
-Ну тату... 
-Мені ще треба подумати. 
-Та коли тут думати... З завтрашнього дня вже канікули починаються. 
-Не мороч мені голову, - відмахнувся чоловік. 
Вона ще хотіла було щось сказати, але почувся, як у когось задзвонив телефон. Даніель машинально помацав себе по кишені, Кетрін глянула на тумбочку. 
-Це, напевно, мій, - мовила Дарсія, встаючи з місця. 
Вона підійшла до рюкзака, що залишила тут, ще коли тільки прийшла зі школи, починаючи шукати гаджет. Діставши телефон, вона підійняла слухавку та приклала його до вуха. 
-Ало? 
-Дарсія, ти йдеш? - почувся голос Мішель. 
-Куди? - не зрозуміла дівчина. 
-Ну ми ж мали сьогодні фільм новий дивитися. Ти що забула? 
«Точно, - подумала вона, - пам'ять як в рибки». 
-Вибач, із голови вилетіло. 
-Ходи бігом, ми з Амалою тебе чекаємо. 
 «З Амалою? А як же хлопці?»
-Іду, - відповіла Дарсія, кладучи слухавку. 
-Куди ти вже? - одразу запитала Кетрін. 
-Фільм з дівчатами хотіли подивитися, - йдучи до дверей, мовила донька. 
-А, ну йди, - відповіла мати, провівши її поглядом. 
Дарсія посміхнулася батькам та вийшла в коридор. Вона прямувала коридором, досі дивуючись з себе, як могла забути. Зазвичай дівчина пам'ятала все до найменших дрібниць. Дарсія підійшла до дверей кімнати Мішель та Ліама та, не стукаючи, зайшла всередину. На ліжку напівлежачи перед ноутбуком, тримаючи поруч із собою тарілку печива, сиділи Амала і Мішель. Побачивши сестру, друга промовила:
-Ну ходи бігом, зачекалися тебе. 
-А де хлопці? - одразу запитала Дарсія. 
-Пішли кудись із нашим татом. 
-Зрозуміло. Звідки печиво взяли? 
-Моя мама спекла), - посміхнулася Амала, - пригощайся, це щось неймовірне. 
-Так, досить балачок, - мовила Мішель, - ми фільм мали дивитися, чи як? 
-Вмикай, - відповіла Дарсія, сідаючи поруч із сестрою. 
Дівчата подививлися перші двадцять хвилин фільму. Поки що сюжет був не дуже захоплюючий, можливо навіть банальний. Але і казати що фільм був взагалі нудний та нецікавий теж не можна було. Раптом двері без стуку голосно відчинилися, і до кімнати увійшли Ліам та Хейдон. На цей звук Амала сіпнулась від несподіванки, Мішель закотила очі, а Дарсія лише підійняла брову.
-Ну і чого ви прийшли? - невдоволено мовила Мішель. 
-Якщо ти забула, ми теж мали дивитися з вами фільм, - відповів Ліам, - а як я бачу, нас просто проігнорували, - кивнувши на ноутбук та печиво, мовив хлопець. 
-Ви пішли допомагати татові, ми звідки знали, скільки це буде тривати? А якби ми вас годину чекали? 
-Давайте не будемо сваритися, - промовила Амала, - якщо будете дивитися фільм - сідайте. 
-А ні - не морочте голову, - додала Мішель. 
Хлопці мовчки сіли поруч із дівчатами. Ліам присів поруч із Амалою, Хейдон хотів спочатку сісти поруч із ним. Та раптом він незрозуміло спинився, кілька секунд над чимось думаючи, після чого обійшов ліжко і сів з іншого боку поруч із Дарсією. Дівчина косо глянула на нього та не надала цьому особливого значення.
Алекс, Олівер та Домінік були у залі. Вони наводили порядок у шафі із документами. Чоловіки уже давно збиралися зайнятися цим, але руки дійшли аж через кілька тижнів.
Алекс вигрібав папки кількарічної давності із поличок. Він зовнішньо, як і Даніель, майже не змінився. Брати досі були однакові, як дві краплі води. Останнім часом навіть їхній стиль в одязі став трохи схожим. 
Олівер перебирав документи, які ще потрібні, а які можна здати на макулатуру. Він досі не мав дружини, але це ніяк не впливало на нього. Своїх похресників: Дарсію та Хейдона, любив і ставився до них, наче до рідних дітей. 
Домінік складав потрібні папери, що відкладав Олівер, у файли та папки. Вік взагалі не вплинув на його трохи дитячий характер, у якому постійно прозирала гостра іронія. Це був той ж язикатий, прямолінійний Домінік. 
Під час роботи чоловіки періодично спілкуваоися між собою, обговорюючи останні новини. Раптом Девіс трохи виснажено запитав:
-Алекс, там ще багато? 
-Ні. Остання папка, - відповів той. 
-Ми тут уже пів дня сидимо, - невдоволено пробурмотів Домінік. 
-Зате порядок навели, - монотонно відповів Олівер, - Даніель буде задоволений. 
-Ага, - ще більш незадоволено скривився Девіс, - він всім вуха продзижчав зі своєю шафою. А як дійшло до діла,  документи розбирати не прийшов. 
Алекс, не обертаючись, коротко засміявся. Раптом Олівер, що у швидкому темпі переглядав папери, затримав свій погляд на одному документі. Він сумно всміхнувся, повернувшись до Домініка:
-Глянь сюди, - мовив Браун, вказавши пальцем на одну стрічку. 
Чоловік взяв документ до рук, вчитуючись в нього. 
-Підпис... Алан Едеван... А... - зрозумів він, а потім затнувся, - звідки у нас документ із підписом Алана, якщо він у нас ніколи не працював? 
-Це тоді, коли ми разом падіння люстри у театрі розслідували. Пам'ятаєш? 
-Угу, - кивнув Домінік, бережно вкладаючи аркуш паперу у файл, - значить це ми викидати не будемо... 
Олівер знову посумніло посміхнувся, відвівши розчарований погляд. Раптом почувся скрип нижньої сходинки, за яким одразу почулося: 
-Ого... Порядки наводите? 
Домінік обернувся на Даніеля та, демонстративно згортаючи папку, відповів:
-Угу. На відміну від декого. 
-По-перше, я не знав, що ви прибирали. По-друге, я теж не маянею займався. 
-М... І чим ж? 
-Пістолет свій почистив. Давно не використовував, потрібно було подивитися до нього, - підходячи ближче до них, мовив чоловік, - ви вже завершуєте? 
-Угу, - кивнув Олівер. 
-До речі, ти подумав про нашу подорож до Америки? - запитав Алекс. 
Даніель зітхнув, передбачаючи, що хтось із них зараз поставить йому це запитання. 
-Ще ні. 
-Скільки можна тягнути кота за хвіст? - невдоволено мовив Домінік, - невже ти сам не хочеш вирватися на відпочинок? 
-Хочу. Але це виважен... 
-Ми це все вже чули, - перебив Девіс, - ти майже два тижні намагаєшся прийняти це "виважене рішення". Всі за, вирішальне слово за тобою. 
-Дайте мені час. Я увечері скажу. 
-Домовилися. 
Даніель підійшов до Домініка, дивлячись на документи, які вони відклали. Він нахмурив брови, запитавши: 
-Це що, всі потрібні документи? 
-Так. Є проблеми? - підійняв брову Девіс. 
-Чомусь їх дуже мало... Ви точно нічого не сплутали? 
-Ні, - впевнено відповів Олівер, - тут просто було багато непотрібних ксерокопій, протоколів і всілякої іншої маячні. Із реально важливих паперів лише ті три папки, що ти бачиш. 
-Скільки там буде вільного місця... - протягнув детектив. 
-Угу. Щоб ще найближчих п'ятнадцять років там можна було не прибирати), - всміхнувся Алекс. 
Даніель теж посміхнувся, взявши до рук одну папку та гортаючи її. У цей момент почувся якісь незрозумілі крики. Це були чоловічі голоси. Верніше, хлопчачі, які уже звучали, наче у дорослих тридцятирічних чолов'ягів. Даніель, почувши крики нахмурився, продовжуючи розглядати документи. Алекс та Олівер не надали цьому значення, а Домінік підійняв голову, заглядаючи на сходи. Наступної миті звідти вибіг задоволений Ліам із єхидним виразом обличчя, а за ним роздратований Хейдон. Вони перегукувались між собою короткими іронічними та обуреними фразами.
-Що ти скоїв, дурню?! - мовив Хейдон. 
-Я не розумію, чому ти так злісно реагуєш), - всміхнувся Ліам. 
Вони вибігли в коридор, та раптом Даніель ще суворіше звів брови докупи, промовляючи:
-Ліам, Хейдон, сюди повернулись! 
Після цієї фрази на кілька секунд запала тиша. Почулася лише якась тихенька невдоволена фраза, після чого хлопці повернулися в залу, стараючись не дивитися на Даніеля. 
-Чого ви ганяєте?! Заспокойтесь вже. По сімнадцять років одному й іншому, майте  хоч трошки серйозності! Як дитячий садочок! 
Хейдон перевів дратівливий погляд на Ліама, що дивився кудись в стелю. Другому, схоже, взагалі було байдуже на зауваження свого дядька. 
-Пробачте, дядечку Даніель, - мовив Ліам, підіймаючись нагору. 
Але у цей момент спрацювала "ланцюгова реакція", і сина гукнув Алекс: 
-Так, ану-но стій. Що з навчанням? 
-О-о-о... - тихо протягнув Хейдон, коротко всміхнувшись. 
-Нормально все, - кинув Ліам. 
-Буде краще, якщо я дізнаюся правду від тебе, а не від Мішель. Що з навчанням? 
-Ну. Там є одне-єдине "незадовільно"... - винувато відвівши погляд, протягнув Ліам. 
-Ліам, ну чесне слово, - почав Алекс, - вісімнадцятий рік пішов, ну невже ти не можеш слідкувати за навчанням? Ти ж у цьому році випускні екзамени будеш здавати. Бери приклад з Мішель. 
-О, ну давай. Почни знову мене порівнювати із нею. 
Олівер лише тихо сидів на своєму місці, усміхнено спостерігаючи за всіма цими розбираннями. 
-Я не порівнюю. Просто кажу, щоб ти брав із неї приклад. Якщо не розумієш щось, нехай пояснить тобі. 
-Зате я першим сказав своє перше слово! - мовив хлопець. 
На цьому моменті Олівер, Даніель та Домінік засміялися. 
-Це твоє єдине виправдовування? - підійняв брову Алекс. 
У цей момент Домінік помітив, як Хейдон намагається тихо, непомітно піти звідси. Чоловік гукнув:
-Так, а ти, математику, куди? 
-Нікуди. 
-Що з твоїм тестом? 
Хлопцям ще кілька хвилин читали нотації, мов, вони вже здорові парубки, а розуму досі не набралися. Всі ці слова, що Хейдон, що Ліам, в одне вухо впустили, а з іншого випустили. 
Дівчата знову були у кімнаті одні. Після перегляду фільму хлопці пішли у кімнату до Хейдона, але, схоже, не дійшли... Амала лежала на спині, Дарсія - підперши голову лівою рукою, а Мішель вперлася у спинку ліжка. Вони невимушено спілкувалися між собою. 
-...і ось так він мені сказав, - завершила Мішель. 
-Я говорила, що він тебе не вартий, - байдуже кинула Дарсія. 
-Добре, що у нас стосунки далі не зайшли, - відвела погляд дівчина, - інакше цей скандал був би в рази потужнішим.
-Шкода, що у вас із ним нічого не вийшло... - протягнула Амала. 
Мішель раптом неоднозначно глянула на сестру, незрозуміло всміхнувшись. 
-У мене не вийшло, а у Дарсії може і вийде). 
Дівчина підійняла на неї збентежений погляд, запитуючи:
-До чого ти хилиш? 
-А ти хіба не розумієш? - підійняла брову Мішель. 
-У мене у родині не було провісників, - цмакнула язиком Дарсія. 
-Ти взагалі бачила, як на тебе Хейдон дивиться? - почала пояснювати дівчина. 
-Ага! - підхопила Амала. 
-Ось, скажи, - глянувши на неї, підтакнула Мішель. 
Дарсія відвела зніяковілий погляд, аналізуючи їхні слова. 
-І двері тобі сьогодні притримав, - почала перечислювати старша сестра, - і зачіпає тебе, і сів тільки що біля тебе. Ти ж бачила, він хотів спочатку сісти біля Ліама, та потім різко передумав. 
-Ну і що ви цим хочете сказати? - мовила Дарсія. 
-Що ти запала в душу моєму братові), - посміхнулася Амала. 
-Ой, я вас благаю, - аж сіпнулась дівчина, - я і Хейдон? Ви хоч чуєте, що кажете? 
-Ну чому ти так категорично? - спокійно промовила Мішель, - він веселий, харизматичний, ти серйозна і стримана. Я вважаю, це ідеально. 
-А я ні, - коротко відповіла дівчина. 
-Ти ще десять разів зміниш свою думку), - всміхнулась кузена. 
Дарсія хотіла було щось відповісти, але вирішила утриматись. Після кількасекундної тиші Амала запитала: 
-Дарсія, а твій тато уже вирішив, чи ми поїдемо у гори? 
-Я його сьогодні запитувала. Він сказав, щоб я "не морочила голову". 
-Чому він так довго ялозить те все? - невдоволено пробурмотіла Мішель. 
-Йому важко прийняти таке виважене рішення, - почала захищати батька Дарсія, - він, як не як, керує агенством і відчуває на собі відповідальність за це. 
-Я все розумію... - протягнула Мішель, - але все ж... 
-Я скажу вам, якщо буду щось знати. 
-Ви не уявляєте, як я хочу цієї поїздки... - замріяно почала Амала, - гори, сніг, підйомники, ліси. М-м-м... 
-І я зможу одягнути сніжний ком Ліаму на голову... - доповнила Мішель. 
Дівчата засміялися. 
-У будь-якому випадку ці канікули мають видатися класними, - мовила Амала, - навіть якщо ми не поїдемо у Кордильєри, думаю, придумаємо, як класно провести час. 
-Не намовляй, - відповіда Мішель. 
Амала промовчала, потиснувши плечима. 
Даніель стояв біля вікна, замислено дивлячись на снігопад, який чітко було видно на світлі вуличного ліхтаря. Його мозок був зайняий великою кількістю роздумів. Чи хороша ідея поїхати у зимову подорож? Сьогодні потрібно було визначитись, адже більше не було куди тягнути. Багато хто говорив, що тут немає над чим думати, на це було багато часу. Але ніхто не розумів, який неймовірний тягар відповідальності відчуває на собі Даніель. Як важко зважити на всі "за" та "проти", прийняти правильне рішення, подарувати команді радість, або застерегти її від чогось. Чоловік важко зітхнув, все ще спостерігаючи за плавним танком тендітних сніжинок, що за вітром кружляли на вулиці. За цю зиму це був другий сніг. До цього він ще випадав три тижні тому, на початку грудня, але через два дні розтанув. 
Раптом почулося, що десь дзвонить телефон. Даніель обернувся, оглядаючи кімнату та очима шукаючи пристрій. Телефонували Кетрін. Він підійшов до тумбочки і глянув на екран - це була мама жінки. Чоловік, не довго думаючи, підійняв слухавку, кажучи: 
-Buonasera signora Taylor-Agosti). (Доброго вечора, сеньйора Тейлор-Агості).)
-Buonasera), sei tu Daniele? (Доброго вечора), це ти, Даніель?)
-COSÌ. (Так.)
-E dov'è Caterina? (А де Кетрін?)
-Non lo so.  È uscita, ha lasciato il telefono in camera da letto.  Dovrei andare a cercarla? (Не знаю. Вийшла кудись, телефон у спальні залишила. Мені піти її знайти?) 
-No, no, non dovresti, caro.  La chiamerò più tardi. (Ні, ні, не варто, любий. Я тоді потім її зателефоную.)
У цей момент, як по замовленню, до спальні увійшла Кетрін. 
-Ecco, è già tornata (Ось, вона вже повернулась), - мовив Даніель, віддаючи дружині телефон. 
Вона збентежено глянула на нього, запитавши: 
-Хто це? 
-Твоя мама. 
-Ciao mamma? (Ало, мам?) 
-Sì, figlia, ciao.  Dove sei stato? (Так, доню, привіт. Де ти була?) 
-Se in poche parole... (Якщо в двох словах...) - почала вона, вийшовши у коридор. 
Даніель провів її поглядом та назад став до вікна. 
Через кілька хвилин Кетрін повернулася до кімнати. Даніель ніяк не відреагував на це. Жінка кілька секунд стояла на місці, просто дивлячись на нього, а потім підійшла ближче, ставши поруч. Вона глянула у вікно та, побачивши снігопад, посміхнулася, тихо кажучи: 
-Сніг випав)... Яка краса. Сподіваюся, наступні дні будуть морозними. 
Чоловік промовчав, тримаючи напружений погляд у вікні. Кетрін глянула на нього, читаючи вагання у його очах. 
-Ти думаєш над поїздкою? - запитала жінка. 
-Ах, так, - зітхнувши, нарешті відповів Даніель. 
-Ну і чому так важко зітхаєш? 
-Бо це складне рішення, Кетрін.
-Ти занадто критично мислиш, - почала жінка, поправляючи комір на його сорочці, - все буде гаразд. Це тиха долина у Кордильєрах. Тим більше, її власник - твій знайомий. Природа, затишні дерев'яні садиби. Чудовий шанс відпочити, подивитися світ та оздоровитися. 
Він промовчав, над чимось роздумуючи. 
-І, до речі, - додала вона, - я сьогодні заходила на сайт тієї садиби: там залишився вільний лише один житловий корпус. Якраз на нас всіх. 
-Ти маєш рацію, - раптом відповів Даніель, - ах... Гаразд. Йдемо скажемо всім і бронюй місця, поки хтось інший нас не випередив.