Глава 12

Наступного ранку Вадим пішов підписувати угоду про співпрацю з Антоніо Феретті, власником журналу та туристичної фірми, з яким напередодні мав перемовини. Він не дуже добре почувався після вчорашнього, але час їх подорожі до Італії спливав і відкладати зустріч не було можливості, треба було повертатися додому.

Він залишив Поліну в номері та попросив її домовитися з Ніком про зустріч ввечері. 

Поліна залишилась сама зі своїми думками. Вона сиділа і думала, що більше вже неможливо та не потрібно занурюватися в минуле. Треба якось вчитися жити тут і зараз. Так краще буде для всіх, перш за все для неї та Вадима. Він не заслуговує тих нервувань, які йому доводиться виносити з-за її спогадів з минулого. 

Але слова Ніка про те, що Артем не має змоги повернутися на Батьківщину, тому що йому бракує необхідних документів, засіли в її голові. 
Вона вирішила попросити Ніка допомогти з цим питанням з свого боку, та по прибутті до Києва планувала залучити до цієї справи й Віктора Івановича. В неї не було й думки, щоб зустрічатися з Артемом в Києві, але їй дуже хотілося, щоб Ніна Валентинівна нарешті зустрілася з сином. 

Її роздуми перервав дзвінок телефону. Це телефонував Нік.

–Поліна, доброго дня. Вибачте, що турбую, але я дуже хвилювався, як у Вас все пройшло з Вадимом? Вдалося Вам помиритися? Я не міг спати вночі, нервував, що став причиною непорозуміння між вами. І чекав на Ваш дзвінок, але не дочекався. Ось вирішив сам Вас набрати. Ми можемо з Вами зустрітися та поговорити десь у кафе?

–Доброго дня, Ніку! Дуже добре, що Ви зателефонували. Я й сама збиралася Вас набирати. Вадим попросив мене домовитися з Вами про зустріч ввечері. Але зараз його немає, мабуть, він буде через декілька годин. 

–То ж Ви не передумали зі мною співпрацювати? Це дуже добре, я радий! А про зустріч зараз, то я би хотів якраз запросити Вас одну, якщо це можливо. Якщо ні, я зрозумію. Але, запевняю, я не маю ніяких намірів щодо залицянь до Вас, просто хочу поговорити наодинці. І в мене є для Вас дарунок. 

–Добре, Нік. В мене теж є до Вас розмова наодинці, я маю прохання щодо Артема. 

–Тоді зустрінемося десь через півгодини біля пам‘ятника Леонардо? Ви знаєте, де це?

– Так, звичайно, знаю. Мені дуже подобається місце поряд. Та ми навіть були в театрі Ла Скала, Вадим якимось дивом зміг дістати квитки.

–Заздрю Вам. Я за весь час життя в Мілані був в театрі лише декілька разів. Отже, через півгодини буду чекати Вас там. До зустрічі.

Поліна швидко зібралась, залишила ключі від номеру на ресепшені та пішла в напрямку площі де ла Скала, де навпроти театру Ла Скала знаходився пам’ятник Леонардо да Вінчі. Цей пам‘ятник видатному митцю в центрі міста був встановлений не випадково, адже саме в Мілані Леонардо прожив 30 років, а в Італії завжди пишалися своїм геніальним співвітчизником. Автор скульптури був Пьєтро Маньї, відомий італійський скульптор.

Поліна ще раз перенеслася думками до образу Леонардо да Вінчі, homo universalis( універсальної людини), як його називали. Людина, яка, на її погляд,  випередила свій час, людина з майбутнього, яка якимсь дивом опинилась в минулому та зробила його набагато кращим.

На постаменті в центрі стоїть постать Леонардо, а нижче постаменту по периметру знаходяться постаті чотирьох його учнів та послідовників - Марко д'Оджоно, Чезаре де Сесто, Джоантоніо Больтраффіо та Андреа Салаїно. Поліна згадувала деякі цікаві факти з життя Леонардо, пов’язані з Міланом, про які їй розповідав Вадим. Приїхавши в Мілан майже в 30 років, Леонардо подарував правителю Мілану Людовико Моро дивовижний музичний інструмент, ліру, на якій, крім нього, ніхто не вмів грати. Саме в Мілані залишились креслення ніколи не реалізованих проектів, наприклад, тибуріума (башти) міланського собору та системи шлюзів міланських каналів. Деякі картини Леонардо, зокрема «Мадонна в гроті» та «Дама з горностаєм» були завершені  саме тут, але потім були продані та залишили місто.

Міланці дбайливо зберігали багато творів Майстра. Це, зокрема, «Тайна вечеря», яку Поліні пощастило побачити, «Портрет музики» й «Атлантичний кодекс», які зберігаються в Амброзіанській бібліотеці, розписані зали замку Сфорця, призначені для весілля Джан Галеаццо Сфорця та Ізабели Арагонської, й велетенський бронзовий кінь навпроти іподрому, якого за шістнадцять років Леонардо не встиг закінчити та якого було дороблено лише через п‘ять століть американським філантропом.

Занурена в ці думки, Поліна й не помітила, як опинилась на місці. Нік вже був там, але побачивши її задумливість, не став зразу кликати, а дочекався доки вона сама не побачить його. Нарешті це трапилося і збентежена Поліна вибачилась перед чоловіком за своє запізнення. 

–Ви довго на мене чекаєте, Нік? Бо я замислилась та втратила відлік часу. 

–Ні, не переймайтесь. Мені дуже сподобалось за Вами споглядати, давно не доводилося бачити таке поєднання краси та розуму на обличчі жінки. Ви чарівно виглядаєте, Поліна. Ваш Вадим, безумовно, щасливчик. 

Нік підійшов ближче до Поліни та поцілував їй руку. Це знов збентежило її, як і в перший день їх знайомства. 

–Ну що ж, підемо ось в те кафе, там готують дуже гарний кофе. Нік взяв Поліну попід руку та повів в напрямку кафе. 

–Ви так і не відповіли мені, Вам вдалось помиритися з чоловіком? 

–Так, ми помирилися, хоч Вадим і був дуже засмучений та забагато випив. Взагалі то він майже не п‘є, я й бачила таким його всього декілька разів, і це було пов‘язане саме з спогадами про Артема. Тож я не хочу більше турбувати його жодними проханнями щодо долі Артема.