Глава 10

Глава 10

Останній тиждень перед весіллям був дуже клопітним. Йшли останні приготування. Поліна робила остаточні примірки весільної сукні, Вадим з батьком займалися затвердженням замовлень та списку гостей в ресторані. Все повинно було виглядати вишукано та гідно статусу бізнес— еліти. 

Поліна дуже хвилювалась. Їй хотілось, щоб скоріше пройшла сама церемонія та весь цей весільний бум, і вони залишились з Вадимом наодинці, але в законному статусі подружжя. 

Молодій жінці здавалося, що це якось змінить їх стосунки в бік впевненості та стабільності. Це було необхідно їй, бо багато вагань та спогадів з минулого вибивали підгрунтя з під її ніг, сумніви бентежили, не давали спокою а ні вдень, а ні вночі. 

Вона так і не відповіла на останній лист Артема, вирішивши для себе, що обговорення цієї теми було завершено нею ще в попередньому її листі до нього. Його наміри, фантазії та сподівання щодо неї вже не мали ніякого сенсу. 

Було якесь важке відчуття недомовленості, але у форматі листів неможливо було нічого змінити, а про зустріч не могло бути й мови. Неможливо, бо неможливо, і все потому. Не треба ніяких пояснень. Є факт— її стосунки з Вадимом, та як наслідок— весілля з коханою людиною. І нема чого більше вагатись та обговорювати. 

Одного дня, за декілька днів до весілля, після відвідування кравчині, ноги якимось дивним чином привели Поліну до будинку Ніни Валентинівни. Вона довго стояла перед дверима квартири, не розуміючи, навіщо вона тут, але все ж таки натиснула кнопку дзвоника. 

Їй довго ніхто не відкривав. Вона вже підходила до ліфту, як двері відчинилися та на порозі з‘явилася мати Артема. 

Сказати, що вона змінилася, це не сказати нічого. Її не можна було впізнати. 
Колись красива підтягнута жінка перетворилася на звичайну тітоньку пенсійного віку. Але їй ще не було й 60-ти років. 

—Це ти Поліна? Не очікувала тебе вже тут побачити. Я занедужала, лежала, не змогла швидко тобі відкрити, вибач. Заходь, дівчинко, заходь.

Поліна зайшла в знайому до болі квартиру, де все їй нагадало старі часи— і щасливі зустрічі з Артемом, і часи горя та невизначеності, коли вони вдвох з Ніною Валентинівною марно чекали на нього кожен день. 

—Як Ви, Ніна Валентинівна?- тільки й змогла промовити Поліна та сльози почали котитися з її очей. 

—Нічого, все нормально. Не треба, доню, не треба. Ти все правильно робиш. — Жінка пригорнула до себе дівчину, та гладила її по волоссю. 

—Чому Ви не розповіли мені, що Артем живий, щойно дізналися про це? 

—А що б це змінило, Поліна? Ти вже була з Вадимом, та й Артем, мабуть, дуже змінився. Я навіть сама боюся зустрітися з ним, знаючи, що йому довелося витримати. Я більш ніж десять років тому відправляла в далекі краї ще доброго, чесного, не зіпсованого жорстокістю життя хлопчика, а зараз це вже недовірливий та жорсткий чоловік. Я навіть не знаю, про що з ним говорити, щоб не зробити йому ще болючіше, ніж він відчуває зараз. 

Тобі не потрібно все це, ти заслуговуєш бути щасливою. Думаю, Вадим, гідна партія для тебе. А мій син— це лише невеличка частинка твоєї юності, навіть дитинства. Тобі треба все забути та будувати своє життя, народжувати діточок. 

При цих словах Поліна відвела погляд. 

—Щось не так, Поліна?

—В нас не буде своїх дітей з Вадимом, Ніна Валентинівна. Це не через мене, це проблема у Вадима. Мабуть, це покарання для мене за те, що не довірилася своїй інтуіції та не дочекалася повернення Артема. Але це і справді все в минулому. А дитину можна й всиновити. 

—Я бажаю тобі щастя, доню! Ти назавжди залишишся для мене дочкою. Я ніколи не забуду, як ти вірила та своєю несамовитою впевненістю змушувала вірити і мене, що Артем живий. І тобі нічим  собі докоряти— ти зробила все, що було на той момент в твоїх силах і навіть більше. 
Дзвони мені іноді, якщо зможеш, або заходь— ми завжди з Віктором Івановичем будемо раді тобі. 

—Дякую, Ніна Валентинівна! Передавайте вітання Віктору Івановичу. І ще…— Поліна завагалася, але все ж таки наважилася:

— Якщо Ви будете говорити з Артемом, скажіть йому, що мені справді дуже шкода, що йому довелось витримати і що в мене вже не має образи на нього. Я хочу лише, щоб він був щасливий, а я буду згадувати його завжди, як краще, що могло зі мною статися, коли я ще була тією дівчиною, яку він пам‘ятає. І нехай він краще пам‘ ятає мене саме такою. 

Вони довго прощалися біля дверей квартири. Поліна ще хотіла щось сказати, але не стала та, коли за нею зачинилися двері, побігла вниз по сходинкам. 

Вона не зважала на дощ, що різкими ляпасами бив по її щоках. 
Дощ змивав все— сльози, її дівочі сподівання щастя удвох з Артемом, зневіру та біль з її душі. 
Дощ, змивши старі образи з їі серця, наповнював її очікуванням чогось нового та надихаючо— спокійного, яке можливо тільки коли багато чого позаду, але ти мав сили не загубити останню надію та зібрати своє серце по шматочках і продовжив вірити в любов. 
  
                                           ***

І ось день весілля настав. Довго думаючи, як вести себе, щоб не зіпсувати свято Вадиму та іншим, Поліна вирішила просто відсторонитися та дивитися на цю урочисту подію, немов би з боку запрошеної на весілля гості. 

Вона була неперевершена в сукні ніжно— блакитного кольору, білій фаті, від якої вона стійко відмовлялася, але їй не вдалося вмовити на це Вадима, в білих туфлях на високих підборах. Поліна тримала в руках букет, який доповнював її імідж нареченої успішної людини та невістки дуже впливового бізнесмена.