Глава 6

Три місяці пролетіли, немов один день. Поліна  вже і забула, що кожен день може бути настільки цікавим. Вир подій захоплював її повністю і дівчина з радістю прокидалася  вранці, щоб знову з головою зануритися в улюблену справу, в постійний перебіг нових вражень та відчуттів. 

Вона не могла надихатися цими новими відчуттями. Кожного ранку наповнювала груди повітрям, насиченим замість кисню любов’ю та щастям, немов би хотіла надолужити той час, який так нерозважливо змарнувала за ці десять років очікування та боротьби з собою. 

Поліна дбайливо оберігала ці нові для неї почуття— жити, не згадуючи минуле, розуміючи, що життя— найцінніший дар та що бути щасливою— твоє невід’ємне право та тільки твій вибір. 

Вадим насправді був ще тим революціонером. Він розгорнув бурхливу діяльність, своїм ентузіазмом та впевненістю в успіху свого нового проекту, легко переконав весь колектив, який без декількох людей, залишився в старому складі. 

Поліна з Вадимом цілими днями проводили в редакції, розробляючи дизайни обкладинок майбутнього видання, назви та наповнення контентом рубрик, їздили на зустрічі з інвесторами та постачальниками. 

Це було нове для Поліни— перемовини, складання бізнес— плану журналу, але все нове завжди приваблювало її. До того ж, поруч завжди був Вадим, який розказував, направляв, навчав. Він вже пару років як отримав другу економічну освіту, гарно розбирався в нових для того часу бізнес— процесах, та вчив всьому цьому Поліну. 

Зернятка знань падали на підготовлений та благодатний грунт та давали свої неймовірні сходи. Поліна навчалася дуже швидко і вже через 3 місяці вона легко складала бюджет журналу, контролювала та направляла фінансові потоки, вела переговори з постачальниками сировини та типографією. 

Також ніхто не звільняв її від прямих обов‘язків— написання статей в журнал. Це було в неї, як такий собі відпочинок. Її душа відпочивала, коли літера до літери, слово до слова народжувалася цікава історія, яка завжди знаходила відгук у читачів, даруючи їм відчуття, що їх проблеми важливі і гідні того, щоб їх почули та вирішили. 

Адже сила слова— дуже дієве знаряддя— воно може допомогти прислухатися до себе, побачити світ та свою проблему в ньому з іншого боку. І коли розум вгамовується, з тиші, з самого серця приходить рішення . 

А ввечері починалось саме цікаве. Вадим заходив за Поліною, вони сідали в машину та їхали вивчати своє улюблене місто. 

Вони залишали машину та довго ходили по старим вулицям міста, висловлювали своє бачення на ці вулички, на історію назв та подій, з якими вони були пов‘язані. Це був такий своєрідний квест— знайди своє улюблене місце в Києві та розкажи про нього так, щоб ця розповідь назавжди викарбовулася в пам‘яті своєю неперевершеністю. 

До того ж, в журналі була рубрика— мій незнайомий Київ. І більшість статей в цій рубриці були написані саме після таких прогулянок. 

Звісно, Поліна не залишила без уваги свою улюблену ще зі школи тему— життя та творчості Михайла Булгакова.

Одна зі статей в журналі, яка набрала найбільшу кількість відгуків вдячних читачів, була саме про зв‘язок імені Булгакова з Києвом.

Так, багатьом було відомо, що Булгаков жив у Києві, навчався у гімназії( жовтий корпус Університету) та закінчив медичний Факультет цього ж Університету.

Але було ще багато невідомих місць у Києві, так чи інакше пов‘язаних з автором славнозвісного Майстра та Маргарити. 
Про декілька таких історій і написала Поліна в своїй статті. 

На початку ХХ сторіччя в Києві діяло товариство лікарів-рятівників - Товариство швидкої допомоги. Лікарі виїзжали на виклики безкоштовно, а товариство існувало на пожертви. 

Для цієї організації в 1914 році архитектор Йосиф Зекцер збудував цілий квартал на вулиці Рейтарській, 22. Це були не тільки будівля лікарні, але й гаражі для карет швидкої допомоги, будинок для лікарів.
Головний корпус Зекцер створив в дусі флорентійського Ренесансу.

В часи Першої та Другої світових війн усіх поранених, яких доставляли з фронту в Київ, звозили в лікарню на Рейтарській.

В цій лікарні помер і сам її засновник— архитектор Зекцер. В 1933 році він випадково попав під трамвай. Є версія, що архітектор Зекцер й був прототипом бідолашного професора Берліозу в "Майстрі та Маргариті". Хоча сам  Булгаков в цей час жив у Москві.

А одним з прототипів самого Майстра став київський письменник Михайло Пантюхов. Після того, як його єдина книга зазнала жорстоких нападів критики, він в 1908 році добровільно заточив себе в божевільні на Фрунзе, 103.

Ось такі цікаві історії розповідали одне одному Вадим з Поліною, гуляючи  вуличками улюбленого міста. Втомлені, вони заходили в кафе та за вечерею продовжували свої розмови або розробляли плани на наступний день.

Вони ставали дедалі близькими одне одному та майже не розлучалися. З ранку до вечора вони разом займалися улюбленою справою-своїм журналом, який насправді, як і говорив Вадим в перший день їх знайомства, став їх сумісним проектом. Вже через місяць після їх знайомства Поліна переїхала до Вадима.

Вона повністю віддалася тому почуттю, яке спершу налякало її, бо вона не була впевнена, що кохає саме Вадима, а не дивно схожий на нього образ з минулого. 

Зріле почуття дорослої дівчини до дорослого чоловіка було зовсім не схоже на романтичне та шалене перше почуття зовсім юної дівчини до молодого хлопця з складним характером та надзвичайно вимогливого до себе та інших. Це почуття вже не нагадувало море в буревій. Воно було спокійне, виважене, дбайливе та комфортно-м‘яке. І це було саме так, як бажала її виснажена душа. 

Вже були готові документи на виїзд за кордон. Вадим узгоджував останні деталі їх подорожі до Парижу. 

Поліна в захваті очікувала цієї поїздки. Це була її перша подорож за кордон, та ще й в таке дивовижне місце— місто романтичного кохання, смачних круасанів та затишних кафе, місто, яке надихало великих митців Клода Моне та Пабло Пікассо, Жюля Верна, Камю та Мольєра.