Глава 5

З поїздки до Дагестану Поліна повернулась зовсім іншою. Вона подорослішала в одну мить, коли надія на те, що Артем вижив, покинула її. Життя розділилось на до та після. Хоч та реальність, в якій їй треба було жити й не подобалася їй, але це все, що в неї залишалося. Треба було пристосовуватися до цього нового життя. Втративши надію, за яку вона трималася останній рік і яка пов’язувала Поліну з минулим, вона втратила і довіру до світу, до чоловіків взагалі. Бо неможливо вже вірити, коли найдорожча людина, яка присягалася бути поруч завжди та перетворити твоє життя на казку, в одну мить залишає тебе наодинці з нестерпним болем, з невимовним смутком. Загибель Артема вона не рахувала виправданням, бо, на її думку він навмисно йшов до цього.

Ніні Валентинівні вона не розповіла усіх подробиць. Сказала лише, що ніякої нової інформації їм знайти не вдалося. 

Вона не мала змоги більше знаходитись в квартирі Артема, тому, вибачившись перед Ніною Валентинівною, вона поїхала на квартиру, яку зняла недалеко від редакції газети, де вона працювала.

Життя покотилося далі. В ньому вже не було цікавих моментів, як раніше, кожен день не видавався таким вже незвичайним. 

Поліна приймала залицяння однолітків, але далі походів в кіно, театри чи кафе відносини не заходили. 

Вона помирилася з батьком, але повернутися додому не захотіла. Іноді вона відвідувала батьків, та ще рідше- Ніну Валентинівну. Все, що пов’язане було з Артемом, відгукувалося в її серці нестримним болем. Поліна навіть перевелася на заочне відділення, щоб якомога рідше з’являтись в Університеті, де все нагадувало про хлопця.

Віктор Іванович намагався відговорити Поліну від цього, але все марно. Він тільки сумно дивився на неї, коли вони зустрічалися в Університеті на сесіях заочників.

А ось на роботі Поліна розквітала. Її перевели в відділ новин. Основним завданням журналістів було висвітлення «горячих» та просто цікавих подій, які відбувалися, як в місті, так і в цілому по країні та за її межами. В газеті не було відділу, який би займався окремо питаннями новин в інших країнах, тому міжнародні новини теж були завданням Поліни та її колег.

Робота журналістом була пов’язана з мобільністю, бо велика кількість медіа-видань полювали за цікавими та незвичайними подіями, щоб першими поділитися ними з читачами зі сторінок свого видання.

Ще була цензура, але вона вже була відбірковою і не такою жорсткою та нав’язливою. 

Поліна повністю присвятила себе роботі. Книжку, в якій вона раніше описувала свої відчуття та свій погляд на життєві ситуації, вона більш не писала, бо це більше не цікавило її. 

Кінець 80-х років був дуже щедрим на різноманітні події. Це- і виведення в лютому 1989 року радянських військ з Афганістану, і початок перебудови країни, де кожна колишня республіка мріяла про самостійність, не зважаючи на те, що не тільки родинні зв’язки, але і ресурси, багаторічні економічні зв’язки були спільними, і що ламати, не будувати.

Перші так звані «кооперативні» кафе, приватні торгівці, карточки на цукор та частину інших продуктів, пусті прилавки магазинів, довгі черги за  «дефіцитом».  Інтелігенція Києва перебралась на ринки торгувати ввезеними з Турції та Польщі речами, сигаретами, продуктами. 

Спорту також не залишилось місця в новій системі перебудови. На Республіканському стадіоні вирував дух торгівлі. Речами торгували скрізь, навіть на землі перед стадіоном. Там, де колись тренувалась майбутня  гордість країни, проходили матчі за участі відомих футбольних команд, зараз не було вільного місця від розкладених, де тільки можливо, речей.

Залишені без нагляду тренерів вчорашні спортсмени та просто молодь, яка не знала, куди себе подіти в цих нестабільних умовах, пішли шукати щастя в рекет та ОЗУ-так звані організовані злочинні угруповання . Ті, хто був розумнішим та хитрішим, частіше за все-колишні партійні та комсомольські керівники, швидко зорієнтувавшись, почали займатися бізнесом. І перші знайшли себе у справі притиснення других. Всі були при справі.

                                                                     ***
Пройшло десять років. 

Розпад Союзу привів до змін в самій газеті, де працювала Поліна. На той момент вона вже закінчила Університет, отримала диплом журналіста та очолювала відділ новин.

У газети з’явився власник, вона стала приватною. Змінилися рубрики. Рубрика новин була поділена на місцеві новини та міжнародні. В рубриці міжнародних новин з часом планувалось виділити напрямок про подорожі.  Це дуже подобалось Поліні. Вона не забула свої дитячі мрії про мандрівки. Та й вона завжди любила зміни, стала система душила її творчі здібності.

Лише в особистому житті Поліни було без змін. За ці роки сталося багато змін в житті її знайомих, але не її.

Віктор Іванович зробив пропозицію Ніні Валентинівні та вона погодилась. Самотність дуже лякала її та стала нестерпною. Віктор Іванович дуже ніжно та витончено відносився до неї і з часом, вона знову розквітла, стала такою, як раніше. І лише спогади про загиблого чоловіка та невимовна туга за сином, якого вона так і не змогла вважати загиблим, затьмарювали її життя. Мабуть серце матері відчувало щось таке, чого не могла вже відчути Поліна.

Серце Поліни було порожнім. Всю свою пристрасть вона направляла на улюблену справу.

Безумовно, в її житті були чоловіки, деякі навіть затримувалися довше інших, але це було зумовлене лише спільними інтересами по роботі і нічим більше.

Образа на Артема вже стала не такою  яскраво вираженою, але довіра до чоловіків так і не з’явилася.