Глава 2

Ранок почався з метушні. Поліна дивилася, як батько збирав речі, нервуючи, в нього все вивалювалось з рук.

— Давай я тобі допоможу, чого ти так розхвилювався. Ми ж тут не одні з Русіком залишаємося. Приїдуть  Валєра з Мариною, все буде добре.

— Добре? Залишити тебе наодинці з цим Артемом, це ти вважаєш добре? Я розумію, як ти радієш моєму незапланованому від‘їзду.

— А може поїхали зі мною?- з надією спитав батько. — Що тобі дадуть ті два тижні, що залишились? Краще підготуєшся до школи.

Останній клас як ніяк.

— Я вже казала, що не поїду і не треба мене вмовляти, я вже достатньо доросла, щоб приймати рішення самостійно. Ти правильно зауважив, що в мене останній клас і мені весь рік треба буде напружено вчитись, так дай мені, будь ласка, хоч зараз нормально відпочити.

— Ну роби, як вважаєш за потрібне, але зважай на наслідки.

Насправді, Поліна не могла повірити своєму щастю та ледь стримувала радість, яка переповнювала її.

Несподівана звістка, що батька терміново викликають на роботу, спочатку налякала її вчора ввечері. Вона боялася, що їй треба буде їхати разом з ним. Але все вирішилося на її користь.

Родичі, батьки Руслана, до яких приїхали Поліна з батьком і які взяли їм путівку на цю базу відпочинку, вирішили приїхати до сина та змінити Івана Михайловича на його посту. Поліна була в захваті від такого їх рішення.

В неї були дружні стосунки з двоюрідним братом Валерієм та його дружиною Мариною і вона сподівалась домовитися з ними про свій омріяний похід в гори з Артемом.

Все складалось якнайкраще.

Поліна не могла дочекатись автобуса, на якому повинні були приїхати родичі. На цьому ж автобусі батько поїде до міста і ввечері полетить до Києва.

Вже на автобусній зупинці вона побачила Артема. Він, як завжди, йшов до неї, впевнено і високо тримаючи голову, легко перестрибуючи через каміння та наспівуючи якусь веселу мелодію.

Вони привіталися. Батько незадоволено дивився, як вони про щось жваво розмовляли. Очі Артема сяяли від щастя, але він намагався стримувати свої емоції перед батьком Поліни, розуміючи, як не просто тому далось рішення залишити дочку тут практично саму.

Він хотів би запевнити Івана Михайловича , що поруч з ним Полінці ніщо не загрожує, але розумів, що це безнадійна справа.

Тому він мовчки допоміг батьку Поліни з багажем, чемно та стримано попрощався з ним.

Коли автобус зник за горизонтом, вони всі— родичі, Поліна та Артем, пішли в напрямку бази відпочинку.

— Валєра, ми з Артемом підемо на море, добре?

— І я з вами,- почав проситися Руслан.

— Ти що, синку, не скучив за батьками зовсім?

— Скучив, звичайно, але з Артемом так цікаво, він— класний!

Валерій з Мариною з цікавістю розглядали Артема. Їх схвальний погляд не залишився не поміченим Артемом та Поліною.

Артем, взявши за руки дівчину та хлопчика, немов би старший брат, повів їх в напрямку моря.

— Хочеш, я поговорю з твоїми родичами щодо походу в гори? Мені здалося, вони мені довіряють. До того ж, ти ще неповнолітня, мені потрібна згода дорослих на твою мандрівку.

— Ні, я спочатку сама з ними поговорю.

Якщо будуть труднощі, тоді вже попрошу тебе про допомогу. Але все буде гаразд— Валера доволі адекватна та розуміюча  людина, а Марині зовсім до цього справи не має.

— Ну добре, тобі видніше. Тоді я спланую наш похід, підемо з нашим керівником та ще візьмемо, напевно,трьох хлопців. Курпатова залишимо, не хвилюйся, нам достатньо буде тих зірок, що на небі— вони дуже яскраві там, в горах, в місті ти таких не побачиш.

                                              ***

Артем довго готувався до розмови з Віктором Івановичем. Він знав свого керівника з самого дитинства, той був найкращим другом його батька, а після того, як батько загинув, став опікуватися Артемом, як власним сином.

Це завдяки Віктору Івановичу Артема досі не вигнали з Університету за його неможливий бунтарський характер. Це він був першим читачем та наставником Артема в його письменницькій діяльності. Він відчував цього юнака, як самого себе.

Ось і зараз Віктор Іванович зрозумів, що Артем щось вагається йому розповісти.

— Ну кажи, вже, що тебе турбує?- звернувся він до хлопця.

— Я познайомився з надзвичайною дівчиною та хочу, щоб вона пішла з нами в похід у гори. Але є одна проблема.

— Не тягни гуму, щось на тебе це не схоже, кажи вже прямо, що ж це за проблема така.

— Їй шістнадцять років. Але вона дуже розумна і самостійна. Вона Вам сподобається. Я гарантую її безпеку.

— Ну ти даєш, Говоров. А що її батьки, згодні? Гарантує він. Всі Ви так кажете, але потім не стримуєтесь.

— Ми вирішили питання з батьками, -коротко сказав Артем, не вдаючись в подробиці.

— А моє слово вірне і Ви це знаєте напевно, -серйозно та впевнено відповів Артем.

Віктор Іванович довго дивився на хлопця та, зітхнувши, промовив:

— Завдаєш ти мені завдання, коли ти вже вгамуєшся?

— І стану як інші та не буду завдавати Вам клопоту?

— Я цього не казав та цього і не буде, бо ти дуже схожий на батька,- промовивши це він відвів погляд, щоб юнак не помітив того невимовного смутку, який завжди зрадницьки з‘являвся в його очах при спогадах друга.

— І ти вважаєш, що її вік — це найголовніша проблема? А як щодо того, що я не можу брати в похід сторонніх і що відповідальність за цю неповнолітню, хоч і дуже розумну дівчину, буде тільки на мені? Це гори і ти, як ніхто інший, знаєш, як це небезпечно.