Епілог

Травень 2003 року в Будві видався дуже спекотним. Артем стояв на березі моря і дивився вдалечінь. Раптом він почув неподалік від себе плескіт води та повернув голову на звук. Він побачив маленького хлопчика, який вже майже забіг в море. Артем, ні хвилини не роздумуючи, підскочив до малюка та підхопив його на руки. 

–Тато?–малюк обійняв чоловіка своїми маленькими пухкими рученятами та притиснувся до нього ближче.

Артем придивився до хлопчика та не повірив своїм очам–цей хлопчик був дивно схожий на нього самого в дитинстві. Він одразу все зрозумів, поцілував малого та почав роздивлятися навкруги.

До нього вже бігли якась перелякана незнайома жінка та Вадим, який щось виговорював їй по дорозі. 

Побачивши, що син в безпеці, на руках у Артема, Вадим дещо заспокоївся та підійшов до друга. 

– Дякую тобі, друже, ми з Поліною перед тобою в долгу. – Він повернувся до жінки та промовив:
– А Вас звільнено, ввечері я з Вами розрахуюся. Ви ж професійна няня, як можна  загубити дитину на пляжі?

Знову звертаючись до Артема, він продовжив:

– Ми з Поліною чекаємо на другу дитину, їй важко самій з малим, він в нас гіперактивний, а мені доводиться й тут працювати, тож довелося взяти няню. Добре, що ти був поряд, адже вона замість того, щоб шукати дитину, почала шукати мене. І добре, що Поліна про це не знає та, сподіваюсь, не дізнається. 

Знову звернувшись до няні, яка все ще стояла в сторонці та не уходила, він сказав:
– Ви ж розумієте, що після всього, що сталося, я маю на Вас поскаржитися куди слід? Але для мене понад усе важливий спокій моєї дружини, тому розійдемося тихо, я з Вами розрахуюсь, а Поліні скажу, що сам буду займатися сином. Робота зачекає. 

Няня пішла. Вадим повернувся до Артема та 
з вдячністю та надією подивився на нього:

– Я дійсно дуже вдячний тобі, Артем. Та сподіваюсь цей випадок залишиться між нами? І ввечері ми чекаємо на тебе в нас на віллі. Приходь обов‘язково. Ми шукали тебе, ти знову зник, Поліна навіть не хотіла хрестити малого без тебе, бо хоче, щоб саме ти був хрещеним батьком нашого сина. 

Артем посміхнувся у відповідь, кивнув головою, та передаючи малюка Вадиму, сказав:

– Ось твій тато, малюк, а я завжди тільки й мріяв про це, але не з моєю вдачею. В тебе найкращі батьки у світі, хлопче. До речі, як тебе звуть, герою?

– Агтемка,–промовив хлопчик та знов притиснувся до Артема ближче. 

Суворий на вигляд чоловік, передавши хлопчика Вадиму, відвернувся. Його очі були сповнені сліз та невимовної подяки та любові до тієї жінки, яка завжди була сенсом його життя і навіть зараз вона кохала його, але вже через цього дивно схожого на нього хлопчика, його тезку.