Заборонений плід завжди найсолодший. Ще з тих Прадавніх часів коли Первісний Змій спокусив Єву, а та в свою чергу підмовила Адама скуштувати райського яблучка. Відтоді абсолютно нічого не змінилося й найбажанішим надалі залишається те що недозволено, і про що взагалі не варто було б думати. В цій багатовіковій мудрості я наочно переконався минулого року коли мимоволі та не на жарт захопився Ганною.
В той час я тільки-но влаштувався працювати вантажником на невеличку меблеву фабрику у нашому райцентрі. Робота була не надто складною, колектив виявився не чисельним, нерідко випадала хвилинка-друга вільного від праці часу. В таких умовах всі меблярі прекрасно знали один одного, а між деякими з них навіть склалися доволі дружні відносини.
Не став винятком з цього правила і я. Не минуло й тижня роботи, як я непомітно заприятелював з Андрієм. Веселим, товариським й приязним чоловіком середнього зросту з густою чорною шевелюрою на голові. Ми були практично однолітками, тож тем для дружніх бесід вистачало. Спершу говорили про всяку буденну всячину. Потім почали відверто розказувати про себе, своє минуле життя та непросте сьогодення. Відверто ділилися планами й сподіваннями на майбутнє.
З тих розповідей я дізнався, що Андрій родом з віддаленого хутірця нашого району. Ось вже більше десяти років живе в зятях разом дружиною Ганною, двома маленькими дітьми, та старенькими тестем й тещею. Раніше, щоб заробити на кусень хліба, чоловік був змушений батракувати закордоном на заробітках. Та блукання чужиною йому вже добряче набридло, тож новоспечений приятель тепер принципово сидить вдома підробляючи де і як тільки доведеться в райцентрі, або навколишніх селах.
Про те з ким і як живеться другові я незабаром зміг побачити наочно. Доброзичливий та щирий за своєю натурою Андрій не став довго баритися, а вже через місяць приятелювання запросив мене до себе в гості. У його старшої доньки за кілька днів мала відсвяткувати свої іменини, тож друг не придумав нічого оригінальнішого, як на цій родинній урочистості і познайомити мене зі своєю сім’єю.
Звісно ж я спробував було відмовитися від цього запрошення. Та приятель виявився доволі наполегливим, тож мені не залишалося нічого іншого, як врешті-решт погодитися. В найближчу неділю я з подарунком, під пахвою, для іменинниці опинився в домівці друга, де з поміж інших домочадців та гостів святкової забави познайомився і з дружиною Андрія Ганною.
Зізнаюсь відверто, спершу жінка не справила на мене якогось надто особливого враження. Вона була невисокою, худорлявою й не по жіночому коренистою. Мала чоловічу будову обличчя, просту і водночас ефектну. Такий собі перевернутий трикутник. Госте підборіддя, що переходило в сильну щелепу. Кутики вуст загнуті вверх. Потім ішов загострений кінчик прямого римського носу, круті вилиці, карі очі з кошачим розрізом і на кінець темний пік кучерявого волосся на високому лобі.
В спілкуванні Ганна, на відміну від свого балакучого чоловіка, виявилася не надто говіркою. За все торжество я не почув від неї й десятка фраз. Жінка зустрічала новоприбулих гостей приязними усмішками, моторно підносила з кухні тарілки зі смачнючими наїдками, мовчки сиділа за столом прислухаючись до розмов, що точилися між нами. А коли щось і казала, то робила це приємною мелодійною вимовою, чимось схожою на муркотіння маленького кошеняти.
Оцей м’який тембр жіночого голосу чомусь міцно “засів” у моїй пам’яті. Самовільно поселився в свідомості в’їдливим черв’ячком, щоб час від часу нагадувати про себе дивним неспокоєм та незрозумілим хвилюванням. Під їх впливом я почав мимоволі все частіше й частіше згадувати про Ганну. Уява нав’язливо малювала її образ. І кожен такий спомин викликав незнаний раніше дражливий щем у серці.
Розгублений і спантеличений я довгенько ламав собі голову над причиною такого душевного сум’яття. До тих пір поки приятель знову не запросив мене до себе до дому. На цей раз товаришеві була потрібна моя поміч. Андрій, як всякий добрий ґазда, мав велику ділянка отави, яку не встигав вчасно скосити. Тож друг і попрохав мене приїхати й допомогти йому. Я, звісно ж, з радістю відповів йому своєю згодою.
Півдня косовиці пролетіло як одна мить. Світанкова прохолода, дзвінкий посвист стального леза, аромат свіжоскошеної коси сплелися в єдину в’язанку неймовірних вражень гідно оцінити які може лише той хто народився й виріс в селі. Колюча роса під на босих ногах, бадьоре ранкове сонечко та приємна втома в м’язах лише доповнювали цю неповторну картину.
Коли більша частина роботи була вже зроблена й стало доволі спекотньо Андрій закинув косу на плече і промовив до мене:
– На сьогодні досить. Решту я завтра сам докошу. А зараз вертаємось в село, час попоїсти.
Вдома, у Андрія, на нас вже очікував щедрий і смачний обід. За стіл, окрім нас двох, сіла й Ганна. Як годиться, після важкої виснажливої роботи, господар витяг могорич, пляшку міцного самогону. Ми випили по чарці, потім ще по одній, і ще… За кожним разом я виголошував вітіюваті здравиці такому роботящому ґазді, вправній ґаздині, та їхньому заможному ґаздівству.
Приятель на мої багатослівні побажання відповідав подяками, а його дружина помітно зашарілася. Проте чи то під впливом мого красномовства, чи завдяки випитому алкоголю, та жінка стала значно говіркішою. Вона почала невимушено розмовляти з нами, весело сміятися з моїх анекдотів й приповідок, ба, наприкінці обіду, навіть задала мені кілька запитань доволі-таки особистого характеру. Я радо на них відповів, відчуваючи як хмілію від невгамовного хвилювання й нестримного збудження.
#10995 в Любовні романи
#2703 в Короткий любовний роман
#4298 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 24.03.2020