14

Післямова

         Рішення визріло після дзвінка. Коли хочеться померти і кричати в однаковій мірі, ніби провидіння зверху, тобі кидають не соломинку для спасіння, а кістку, яку затискаєш зубами і волочиш у потаємне місце.

Ангеліна хотіла віднайти таке місце. Або померти. Лягти з ним поруч. І він знову цілував би їй ноги холодними зимовими вечорами.

- Струтинська Ангеліна Володимирівна? – у слухавці лунав чоловічий голос. Вона пожалкувала, що відповіла. Бадьорий, сповнений надій тембр, різав по вухах, як серп соковиту гичку.

- Так, - вистогнала, вдивляючись у стелю.

- Мене звуть Олесь, я представник транспортної компанії «Європа плюс», чи зручно вам говорити?

Спочатку їй хотілося сказати, що ні – не зручно і не бажано, але поки тягнула думу, спритний Олесь продовжив.

- Ми в пошуках універсального працівника, який би зайнявся бізнес-аналітикою нашої компанії, а також вирішив ряд питань щодо програмного забезпечення.

Ангеліна випала в осад. При чому, буквально, почувши запити щодо очікувань компанії.

- Ви шукаєте універсального солдата? – вона покліпала, ніби таким чином думки пояснішають.

- Щось на кшталт цього.

- А де ви взяли мій номер?

- Вас нам порекомендував Окерешко Денис Сергійович…

- Хто це?

- Він сказав, що ви разом навчалися.

         Насупивши брови, напруживши пам'ять, вона намагалася втямити про кого йшлася мова. Хто цей Окерешко, з яким училася. Минали секунди, і еврика сяйнула, тільки для того знадобилася більше часу, аніж зазвичай. Згадала Дена, свого однокурсника, родом із Одеси.

- А де ваша компанія знаходиться?

- В Одесі. Якщо ви нам підійдете, ми гарантуємо соцпакет і підберемо житло на випробувальний термін.

- І скільки триває випробувальний термін?

- Місяць.

- А звідки ви знаєте Дениса?

- Він влаштувався до нас, але через сімейні обставини виїхав за кордон. Вас порекомендував як гарного спеціаліста.

- І коли треба приступити до роботи?

- Хоч завтра, але, оскільки ви проживаєте досить далеко, вам потрібен час, щоб зібратися і приїхати. Тому ми можемо назначити співбесіду через три дні. Вас влаштовує?

- Я ще не сказала так, - нахабство Олеся її шмагонуло, як батіг. Аж кров до щік прибула. Крім того, її взяли у штат іншої компанії, але та розташовувалася у Львові.

Проте, до міста Лева вона уже не тягнулася. Їй боліла сама думка, що поїде туди без Богдана, буде ходити вуличками, де вони гуляли удвох, дихатиме тим самим повітрям.

- Ви спитали, коли приступати до роботи, я це розцінив як згоду.

Її не вкусили ґедзі і дурощі підсрачника не дали – то був шанс покинути все, тому що він покинув її. Там не буде співчутливців, які дивитимуться на неї, неначе на хвору, не ставитимуть дурних питань, на кшталт «Як ти?», ніхто не скаже заїжджене «Мої співчуття» - Ангеліна хотіла скинути ці кайдани. І їй дали шанс.

- Я приїду через три дні, - вона піднялася з ліжка.

Проігнорувала запаморочення, підперла голову рукою, бо та останні дні здавалася занадто тяжкою, щоб триматися тіла.

- Я скину вам адресу повідомленням, а також дам посилання на гугл диск, щоб ви більш детально ознайомилися із об’ємом роботи. І уточню годину співбесіди. Чим ви плануєте приїхати, я вишлю людину, щоб зустріла вас?

- Не треба нікого. Я знайду вас.

- Добре. Отож, чекаю вас у вівторок у нас.

- До побачення, - може, то не відповідало правилам етикету й ввічливості, але після своїх слів, не дочекавшись чемності у відповідь, вона вибила слухавку.

Скочила на ноги. У неї три дні. Вона ще не була на могилі… НЕ могла. Залишилася сама. Ні тітка, ні мама Богдана, ні друзі… Ніхто не міг зарадити її біді. Розрадити. Вони не розуміли.

Їй не розірвало серця від болю, не витрясло душу… Це як померти. Але не тілом. Думками. Хоча, тіло також підвело. Не витримало. У неї забрали не тільки Богдана, а й його слід. Те, чого вона так злякалася, пішло разом з ним.

Дитини не буде… Бог дав. Бог забрав.

Вона тиждень пролежала в лікарні. Нервовий зрив, викидень… Мама Богдана весь час плакала, сидячи біля її ліжка.

Стерпіти і її біль було несила. Ангеліна ледве свій волочила.

Одеса стала соломинкою, за яку ухопилася, як потопельник за рятівний круг. Довго не розмірковуючи, вона зайшла на сайт укрзалізниці й купила квиток. Речі не збирала. Це, поки що, зайве. Свої плани нікому не озвучила. Це лишень її плани і її життя. Яке кому діло неї. Ну, поспівчувають, а далі знову жити своє життя. Та й ніхто не допоможе. І не хотіла вона цього. Уже все вирішила.

І волосся обрізала, щоб не залишилося й згадки. Познімала усі прикраси, які він дарував.

 Богдан любив дарувати золото. Для будь-якої нагоди чи свята лишень коштовні прикраси. Ангеліна обжилася сережками, ланцюжками, кулонами, браслетами… І нічого з цього не взяла.

Майже.

Золота цяцька, яка висіла у неї на зап’ястку, не підлягала вилученню. На браслеті буцався ангел. Два крила. Літера Б.

Не змогла лишити. Узяла з собою. Як оберіг.

Богдан буде дбати про неї навіть після смерті. Це як дихати. Людина знає, що без цього не житиме, от і кориться фізіології.