13

Майже два роки по тому, автошлях Т1416/Т1416

         У автівці чудово літнього ранку скніли два патрульних. Сонечко щиро зазирало до автіки, ніби хотіло побавитися, однак два серйозні вуйка зовсім не були схильні до веселощів. Один побивався, бо скочив у звичну життєву халепу, а інший мусив вислухати, хоча у самого назбиралося повно непередбачуваностей, які потребували детального аналізу.

         Найперше, він подав заяву про переведення. Його Ангел успішно закінчив політехніку й отримав пропозицію від міжнародної компанії, яка мала представництво у Львові. Підрізати їй крила було б злочином. Нині вони перебували у пошуках квартири, але щоб не за всі гроші світу. Львів – дороге місто. Туристичне. Орендувати пристойне житло за пристойні гроші ледь-ледь не квест для виживання.

         І, якби то сильно не било по самолюбству, Богдан усвідомлював, що за рівнем заробітку Ангеліна давно його обігнала. Вкладатися в рівних частинах у сімейний бюджет у них не вийде, а тому почав замислюватися про зміну професії. Він сумнівався, що у Львові йому запропонують щось краще аніж в Дрогобичі, а з штанців патрульного давно виріс. Тримався тут, бо тут була Ангеліна. Тепер вони кардинально змінювали своє життя. А за тим, маючи зв’язки з перекупами вживаних автівок з Європи та США замислився пристати до їхніх лав.

Бізнес був хороший. Доволі прибутковий. Крім того, Ангеліна сказала, що без проблем розкрутить його в соцмережах. Ідея була гарною, однак не до кінця продуманою. Богдан уже пробував пригнати кілька автівок для продажу, і доволі успішно. Йому це подобалося. І виходило.

Вперше він це зробив для Назара. Пригнав тойоту з Нідерландів. Потім допоміг з поновленням водійського посвідчення, перед тим попередивши, що забере їх знову, якщо побачить п’яним за кермом. Уже рік хлопчина водив авто і пам’ятав засторогу – при Богданові навіть краплі в рот не брав. А зустрічалися вони доволі часто. Влаштовували пікніки або просто виходили на піцу. Друзі Ангеліни стали його друзями. Може, тому, що були насправді щирими та відданими. Навіть вітряна Ліля.

А от з Міхалем не склалося. Він намагався не втручатися у стосунки брата і сестри, але це не завжди вдавалося зробити. Мабуть, хлопчина не розраховував, що у них настільки далеко все зайде, а тому почав відверто висловлювати все, що думав. Одного разу Богдан не стримався і заїхав малому переростку в пику. Того б не сталося, якби зачіпали тільки його, але хлопець мав нахабство назвати Ангеліну шльондрою, яка тепер пере труси «мєнту» продажному.

Богдан не стерпів образи, і не тому, що Ангеліна не прала його труси, а тому, що вже настав час Міхалю дорослішати. Того дня вона віддала йому картку з опікунськими, тітку Олю попередила, щоб та зав’язувала з пересиланням євриків, бо їхнього вкладу Михасик не оцінив. Вважав, що всі йому винні, бо він маленький сирота.

Богдан віддав належне цьоці Олі, уже через кілька днів вона прилетіла до України, аби розібратися, що сталося. Тоді вони познайомилися. Надворі квітував травень. Ангеліна попросила поїхати до Києва, аби забрати родичку з аеропорту. Коли гаряча українка, яка пустила коріння на чужині, побачила Богдана, то слів від захвату не добирала. Рубала, як воно є.

- Божечку! Святі та грішні! Та чого ж ти мені його раніше не показала.

Вона облишила валізу й в назирці почала крутитися довкола Богдана. Роздивлялася, охкала і не соромилася мацати.

- Ох і хлоп! Ох і файний. Хоч з лиця воду пий.

Одначе, дорогою додому тітка заспівала зовсім іншої пісні. Вона попросила Ангеліну сісти з нею ззаду і тихенько зашепотіла:

- Дитино, ти в мене розумна, але ж він здоровецький.

- І що? – Ангеліна справді не розуміла, куди хилить тітка.

- У вас вже все було?

- Що було?

- Як що? – дратувалася цьоця. – Що може бути між чоловіком і жінкою?

Ангеліна закотила очі доверху, мов благала небо утихомирити тітку, але ж чудово знала, що це марна справа.

- У цьому плані у нас все перша кляса. Ми одне одного цілком влаштовуємо.

- А у всьому іншому?

- А у всьому іншому бездоганно.

- Ой, зніми рожеві окуляри, - скептично форкнула племінниці.

- Ти ж сама постійно кажеш, що я розумна дитина. Невже думаєш, що я їх ношу?

- Михась думає, що носиш.

- Михась борзоти набрався. Сраку об пень боїться вибити. Сама приїдеш і побачиш. Я не можу його няньчити вічно.

Тітка дивилася на неї як зачарована, а потім усміхнулася.

- Раніше ти так не думала. Це він усе змінив? – кивнула на Богдана, який навмисно зробив музику в магнітолі голоснішою, щоб дозволити їм пошептатися.

- Змінив. Він змінив мене, - вона визнавала це і раділа цим змінам.

- Змінив під себе. Це небезпечно, дитино. Не можна змінюватися задля чоловіка. Вони цього не вартують.

З вуст дівчини зірвався смішок. Майже істеричний. Вона стільки років була зручною для всіх, що тепер, коли зробила щось для себе, це викликало ярий спротив у рідні. Тоді, як Назар та Ліля були у захваті від Богдана. Особливо Ліля. Вона без зупину повторювала, щоб Ангеліна трималася за цього чоловіка, бо таких один на мільйон.

 І вона трималася.

Вперше зрозуміла, що таке турбота. Він цілував їй ноги холодними зимовими вечорами. Просив не різати волосся натомість. Ангеліна не різала. Тільки кінчики рівняла. Більше ніколи не носила тяжкі торби і не користувалася послугами маршрутки чи бла-бла-кар. Не стояла на вихідних біля плити. Точніше, стояла, але не сама. З ним. Він завжди був на підхваті. Намагався залучати до спільної справи Михася, але нічого не виходило.