11

Їй здавалося, що минулих вихідних прожила як мінімум пів життя. У понеділок Богдан довіз її до гуртожитку, а потім заніс усі торби до кімнати, оцінивши кожен закуток.

- Я не знаю чи зможу тебе забрати, - повідомив, коли наситив око оглядинами. – Буду на чергуванні.

- Я точно доїду сама, - Ангеліні кортіло усміхнутися.

- Та я в курсі.

На прощання ніжно поцілував, а вже увечері телефонував, звіряючись як її самопочуття. Дівчину напрочуд тішила його турбота. Власне, ще жоден з близьких та рідних не виявляв до неї подібного. Покійній матері було ніколи за роботою та господарством, батько не обтяжував себе подібними дурницями, у тітки було власне життя далеко звідси, а брат просто малий егоїст. Ну, в останньому крилася і її доля провини.

Кожного ранку Богдан їй писав. Той ритуал був непорушний, як і схід сонця. Увечері телефонував. Вони ніколи довго не розмовляли. У нього все просто і прямолінійно. «Їла? Змерзла? Втомилася? Я хочу тебе побачити».

Від останньої репліки її завжди шугало в жар. Згадувала ніч перед від’їздом, розуміючи, що по повернені чекає ще одна така ніч.

«А може не одна», - підкидало хмизу у вогонь дурнувате серце.

«Точно не одна», - констатувала істину поступлива свідомість.

Ангеліна чекала п’ятниці, затамувавши подих. Усі думки були віддані чоловікові, що увірвався в її життя, неначе шквал. Вона ходила на пари, попутно отримувала пропозиції зі створення сайтів, які, попри все, успішно доводила до пуття. Замовники були задоволеними.

У п’ятницю спозаранку їй написав не тільки Богдан, але й Назар. Нарешті дозрів до зустрічі. Просив і Лілю з собою взяти. Вони часто влаштовували посиденьки. Найчастіше хлопець закидав її торби до жигуля, а потім завозив додому. Тепер перед Ангеліною постала дилема, куди їх подіти. Найкращим варіантом було затягнути додому, тільки тоді їхати на здибанку.

Так і зробила.

Богдан написав, що не зможе її забрати, бо чергує, а коли звільниться не написав. Дівчині не хотілося нудити вечір в його очікувані, тому подалася на зустріч з друзями.

Торби закинула додому як і спланувала, повідомивши брата, що йде на піцу у «FOTEL», вона навмисно не помічала його спантеличеної мармизки. Напевно, він сподівався, що сестра стане до плити, але Ангеліна потребувала емоційної розрядки. До того ж, давно не бачила Назара. Певно, вже перегорів.

Друзі чекали її за столиком, вибравши їхній улюблений, біля вікна і з м’якими диванчиками. Поки очікували, замовили піцу і вино. Біле. Напівсухе. Ангеліна вважала, що може собі дозволити мізерну дозу трунку, позаяк тиждень був не з найлегших. Назар та Ліля спілкувалися між собою так, ніби не було нічого. Вони знову добрі друзяки, які планують чергову приключку.

Назар завше відрізнявся гарною вдачею. Товариський, доброзичливий, вірний друг. При чім, серед його друзів хлопців не було. Вони банально не розуміли його роду занять, адже стригти, малювати, колорувати може тільки кобіта, і аж ніяк не файний хлоп. Навіть рідня хлопця не схвалювала його захоплень. Для маленького, провінційного містечка на заході країни подібна професія чоловіка відносилася до неформальної, а відповідно наділяла його нетрадиційною орієнтацією. І ніхто не вірив, що цим можна нормально заробляти. У планах Назара була власна перукарня, але до тієї мети ще вартувало дошкандибати.

Ангеліна слухала балачки друзів, зрідка вставляючи репліку. Цього було досить, аби підтримувати жваву розмову за столом. Крім того, Ліля обожнювала бути в центрі уваги, любила, коли слухають винятково її. Надавши подрузі поле для роздолля, вона слухала оповідку про кавалера, з яким Ліля в чергове розбіглася.

 - Ви собі уявляєте, він мені сказав – в клепці вітер, в сраці дим.

- А ти шо? – захопливо глипнув Назар.

- Шоб не плів гівно дівці в коси. Пройшовся трошки, то вже ноги зі сраки по вихитувалися.

І тут Ангеліна втямила, що мова йшла про кавалера, який був з ними в жигулі. Тоді вона подалася вперед, і таки додибала до міста на своїх двох, бо як на зло жодна автівка суботнього вечора її не порятувала. Лілю та кавалера спіткала така сама зла доленька. Ось, напевно, хлопця й понесло. Витримати тайфун під назвою «Ліля» доволі складно. Ангеліні дуже сподобалася влучність його слів: в клепці вітер, в сраці дим – точно окреслювало натуру подруги.

- Добрий вечір, - зичний тембр офарбував їхні посиденьки несподіванкою, від якої перехоплювало дух.

Впізнавши цей голос, уся компанія вительбушила очі. Ангеліна ще й на ноги скочила, мало не перекинувши тарілку перед собою.

Не питаючи дозволу, просто біля Назара, всадовився Богдан. Поставив на стіл горня з кавою, поглядаючи на неї, як гепард перед стрибком на здобич. Риси його обличчя виглядали гострішими, аніж раніше. А можливо освітлення підвело. Проте, вона могла закластися, що його очі цієї миті нагадували бездонність чорноти, в яку її занурив.

- Ти чого? – спантеличено бренькнула Ліля, поглядаючи на неї.

- Коли тебе забрати додому? – раптом озвався Богдан, не відриваючи погляду.

Ангеліні здалося, що язик прилип до зубів, і відірвати можна хіба що з м’ясом.