9

Він пахнув бензином, сирістю і страхом. Боялася Ангеліна. Боялася себе. Безмовність лякала, як і осягнення, що перед нею чоловік, якого пустила не тільки до хати. Він уже десь глибше. Напевно, під шкірою. А може під серцем.

         Богдан зачинив за собою двері і зняв світловідбиваючий жилет, який акуратно повісив на вішак. Зняв черевики. Вирівнявшись, промовив:

- Рушник для мене виділиш?

Його голос в нічній безтямності нагадував злодія, який все таки поцупив дівочий спокій. Не зовсім розуміючи для чого йому рушник, Ангеліна прошепотіла:

- У ванні є рушники. Чисті…

- Дякую.

Двері ванної тихенько зачинилися за ним. Під стулкою пробилася смужка світла, що лягла на долівку і розгублену дівчину.

Ангеліна не рухалася. Сторопіло дивилася на двері. Дослухалася і умлівала. Млоїлася здибленими думками, які нещадно брали її на абордаж.

За якусь хвилю почула шум води.

Він мився.

Отак собі зайшов до чужої хати і вирішив, що треба бути чистим.

«Бути чистим для тебе», - підкинув кнедлика мозок. Вона задихнулася від цієї думки. І продовжувала стояти, не в змозі відвести погляд від смужки світла. Злякалася, що брат може почути нічні сентенції і вийти зі своєї кімнати. Але раптом шум води стих. Ангеліна не дихала. Вся перетворилася на слух. Хвилини тягнулися мукою, яка абстрагувалася у тихий клац вимикачем.

Більше не було смужки світла. Двері прочинилися, в коридор вийшов Богдан обмотаний рушником. Плечі голі. На них лягло місячне сяйво, яке злодійкувато билося у шибку.

Він узяв її за руку. Його долоня – велика та м’яка – ніжно перебирала пальчики Ангеліни.

- Веди, - прошепотів хрипло.

Від цієї миті вороття не було. Вона розуміла, що сьогодні все станеться, а за тим глибоко вдихнувши, так що й в грудях запекло, подалася вперед по коридору. Тримала його руку. Не відпускала.

Він сам зачинив двері її кімнати. Однак, приступати до якихось дій не поспішав, чим  вганяв у незрозумілий шал. І руки не відпускав. Вони стояли посеред кімнати, оповиті темрявою і власними гучними подихами. Богдан ніби чогось чекав. Запрошення чи дозволу: і Ангеліна не втерпіла неоднозначності.

- Чого ти хочеш?

- Хіба, це не очевидно, - він говорив загадками, на котрі не мала відповіді.

- То… - голос підвів. – Чого чекаєш?

- А ти хочеш?

- Я ж тебе пустила.

- Ти мене боїшся…

- Не тебе, - вона зірвалася на високий фальцет, який миттю вгамувала. – У мене… - залепетала тихо. – Я... Я ще не була з чоловіком.

- Я здогадався. І цілованою не була, - і то було не питання, а констатація факту.

- І що? Це так погано?

- Ні, - він потягнув її руку на себе. Ангеліна мусила зробити крок вперед. Долоня торкнулася його мокрої шкіри. – Мені також страшно, що твій перший раз тебе розчарує. Ти розчаруєшся в мені. А для чоловіка це згубно.

- Чому?

- Самооцінка потім шкутильгає.

- Її можна підперти милицями.

- Не всякий перелом зростається вдало, - він накрив її долоню своєю. – А я хочу, щоб у нас зрослося.

Узявши її другу руку, Богдан практично змусив дівчину лягти собі на груди. Поцілував долоні. Спочатку одну, потім іншу… Знайшов вустами чоло, вкрив дрібними цілунками, поки не дотягнувся до губ.

На ній була зодягнута тоненька піжама – перепона, з якою вартувало впоратися. Досвіду йому не бракувало, але от Ангеліні - так. Благо, одежина мала ґудзики, не довелося стягувати через голову. Вклавши її руки собі на плечі, він переклацав дрібні спотикачки й відкинув на долівку. Притис стан дівчини до себе, впиваючись оглушним дотиком її грудей до своїх. Ту звабу хотілося помацати руками. Та й не тільки. Він наказував собі не поспішати. Дарма, що ним трусило, а боязкі дотики Ангеліни зводили з розуму.

Вони все одно стануть коханцями цієї ночі. Він так вирішив, вона дала згоду.

Наступною перепоною, якої позбувся, стали її штанці і його рушник. Нагі й молоді. Первісні, як молодий пагін, що пробивається на весні. Богдан зробив усе, щоб вона в ньому не розчарувалася. Пестив дівоче тіло вустами, торкався зваби обережно й з витримкою, майже примусив її дослідити його тіло. Вона повинна була розуміти з чим матиме справу і на що здатне її тіло. Тільки от хтиве нутро благало гостроти, нестримності, нудилося стриманістю, і практично вимагало від нього взяти втіхи так, як хотілося.

Він намагався приборкати хіть. Майже зробив це, але апогей забави вніс свої корективи, надав жаданням різкості, швидкості, звитяжного стогону, який Богдан втопив в поцілунку.

Ангеліна затихла під ним. Тремтіла. Коли у вухах затих шал, а дихання вирівнялося, розімлілий коханець злякався, що переборщив. Він хутко скотився на бік, повернув дівчину до себе, осягаючи наскільки вона тендітна, маленька й беззахисна перед ним. Таку лишень плекати.

- Ангеліно, - прибравши пасма волосся її обличчя, поцілував у щоки, - я переборщив?