8

Він поводився  у них вдома, як господар. Ангеліна зауважувала кожен впевнений порух, хоча досі палала, немов смолоскип. Брат поглядав на неї спідлоба, власне, як і на Богдана. Мабуть, відчував невпевненість поряд зі старшим та сильнішим чоловіком, але поки що волів мовчати. Спостерігав. Його дивувала розшарпаність сестри, яка ніби не у власному тілі перебувала, і самовпевненість гостя, котрий діставав з пакунка їжу. То виявилися суші. А їх Міхаль любив.

- Ти таке їси? – однак звертався гість винятково до Ангеліни, показуючи пластиковий прозорий контейнер, де лежали роли.

- Їм, - чогось стрепенулася дівчина.

Їй взагалі здавалося дивиною, що навкруги лунають слова, тоді як в її голові стояв нестримний шум крові. Кожна нервова клітина стугоніла. Руки терпли, а ноги, наче після чималої дози алкоголю – відмовлялися служити. Тому вона також сиділа і спостерігала. То надзвичайна дивина – чужий чоловік на їхній кухні.

- Добре, - усміхнувся Богдан, а вона невідривно слідкувала за його передпліччями, на яких вигравали м’язи. Він зняв светра і козиряв перед ними у звичайній білій футболці. – Дай виделки, - звернувся до Міхаля.

Хлопчина підірвався з місця. Видав столовий прибор і вже б сів, але Богдан далі продовжував роздавати команди.

- Дай тарілки… І склянки. Я сік приніс.

- А чогось міцнішого? – кинув жартика хлопець.

- Кому? – насупився Богдан.

- Нам.

- Ти ще неповнолітній. Почнеш рано пити – дуже швидко складеш латси купкою і загримиш на цвинтар.

- Чого це я маю загриміти на цвинтар?! – настовбурчився Міхаль.

- Бо всі моцно ділові там опиняються.

- А ти не моцно діловий тут командувати?

Ангеліна вирячилася на брата. Руки зачухалися в нестримному пориві врізати добрячого запотиличника, щоб клепки стали на місце.

- Я прийшов до твоєї сестри, якщо тобі щось не подобається в мені – можеш вийти. Я не заперечую.

Богдан вирівнявся. Статечний та високий, він розправив плечі і зробився схожий на справжнього богатиря з давніх переказів.

Малий Михасик досі був таким, хоча й намагався вдавати дорослого та самостійного. Коли перед ним відкрито виступив значно сильніший суперник, він спасував. І катма, що всіляко уникав це показати.

- А я не вийду. Це моя сестра. І я не знаю, чи справді вона впала, чи це ти зробив, - він підібрався і набрав повні легені повітря, ніби готуючись до атаки.

- Ти здурів! – вискнула Ангеліна, скочивши на ноги. – Перепроси!

- Не треба, - спокійно зауважив Богдан. – Добре, що хвилюється. Добре, що захищає. Значить любить тебе.

Спокій, з яким Богдан говорив про такі прості й зрозумілі речі, увігнали брата та сестру в  сторопіння. Найбільше підкосило Михасика, який зачудовано дивився на гостя, не відаючи чи доречно відкривати рота, а чи краще замовкнути навіки.

         Хлопець вирішив, що найліпшим з усіх варіантів стане видати столове приладдя. На кухні вгніздилася вражена тиша, яка відбивалася в блакитних очах Ангеліни воістину якнгольськими ликами. Богдан зиркнув на неї з лукавством й осміхнувся. Поставив на стіл суші й шепнув їй на вухо, обпаливши гарячим подихом шкіру.

- Виросте чоловіком. Не гарячкуй, - слова запечатав ледь відчутним цілунком до шиї.

Дівчині перехопило подих. Ще слід млості від шаленства у ванні не охолов, а він знову жбурляв у неї нові багнета.  Від сум’яття й розпуки, Ангеліна безсило тьопнулася на стілець. Поглядала на брата, переймаючись чи помітив він щось і як зреагував. Одначе, Міхаль спокійнесенько розставляв тарілки на стіл, не звертаючи на них жодної уваги.

Ніяковіючи й далі, отак вони взялися до принесених смаколиків. Ангеліна заледве відчувала їжу в роті. Щось жувала, комляла, муляла, але навіть гостре васабі не осідало на язиці вибухом яскравості, вся увага була заточена під Богдана.

Вона вивчала його.

Роздивлялася профіль, милуючись прямим носом і чіткою лінією підборіддя. Розчинялася в плавних рухах, настільки виважених, що здавалося, ніби він народився вже дорослим, а вся дитячість простувала поряд, спостерігаючи за здалим хлопчиною. Усе в ньому цікавило її. Інтригувало. Хотілося вивчати, дивитися, ще раз поцілувати.

Власні думки зродили на щоках полум’яне вогнище. Ангеліна опустила очі, боячись бути застуканою. Розмова не клеїлася, та здавалося, що Богдан через це зовсім не комплексував. Жував собі, та й годі. Щось мугикав під ніс. Час від часу нахвалював котрийсь рол. Запивав все те добро соком, а наситившись, відкинувся на спинку стільця і мовив:

- Я йду.

- Куди? – у Ангеліни від несподіванки рол з паличок випав.

Помітивши її подив, гість усміхнувся.

- Додому. Завтра знову заступаю на чергування. Я напишу, коли приїду, - він піднявся на ноги, Ангеліна, як зачарована, за ним.

- Я їду на навчання, -  видала нащось.

- Я знаю. Тому писатиму. Проведеш мене? – зблиснув очицями.

Кивок став апогеєм неоднозначності, куди дівчину шугонули його слова. Вона подалася за ним на вихід, мовчки спостерігаючи, як він одягав светра через голову, при цім м’язи на тілі рельєфно перелилися, як взувся і напнув куртку. Прийшла думка про спорт. Він однозначно ним займався, зважаючи на фізичну форму.