4

- Добре, цьоць, - притримуючи телефон біля вуха, Ангеліна визирала сріблястий опель, котрий мав завести її в Дрогобич. – Михасик сьогодні на змагання… Так, на область йде. Нові черевики купили…

Дзвінки тітки лунали суворо за графіком, і так вже п’ять років. Вона телефонувала чотири рази на тиждень. Приїздила тричі на рік: на Різдво, на Великдень і влітку. Гроші пересилала один раз на місяць. Сума фіксована, однак, коли планувалися додаткові витрати, відповідно накидала зверху. Ніколи не контролювала, не повчала, лиш просила та радила. А ще постійно промовляла:

- Ти у мене розумна дитина. Чого я тебе можу навчити?

От і зараз, під час розмови, радше цікавилася, аніж давала суворі настанови. У Михасика складний підлітковий період – все не так і все не те. От заходився, аби його називали Міхаль, бо так у тренажерці кличуть. У свої п'ятнадцять її брат мав вигляд на усі двадцять: високий та кремезний завдяки штанзі, страшенно запальний. Зовсім як покійний батечко.

Поки що Ангеліна могла дати раду братовому бунтарству, але цілком усвідомлювала, що колись настане та мить, де її авторитет набуде невагомості пилюки, яка чіпляється на підошву черевиків. Він уже вимагав від неї опікунські гроші, наполягав, аби віддавала всі, проте усвідомлюючи під який вплив  може потрапити брат і куди приткнути ті гроші, Ангеліні вдавалося настановити його на путь істинний.

 В її розрахунках було все просто. Коли Михасик починав задиратися і базікати про рівність прав, вона починала озвучувати що скільки коштує і в яку копійчину їм з тіткою обходиться лишень прогодувати його. І навіть був такий місяць, коли насправді віддала всі гроші, але натомість, ані крихти їжі додому не приносила. Не готувала. Здерла за комунальні послуги, за побутову хімію для кухні, ванни та дому, змусила усе начисто тими засобами видраяти і …. Михасика попустило. Йому катастрофічно забракло коштів, щоб утримати самого себе. Прийшов до сестри в позички, бо знав, що більше ніхто не дасть. До тітки навіть боявся телефонувати і просити. Найбільш вірогідно, вона просто виперла б його у Мшанець, у батьків дім, де окрім мишей уже нічого не водилося.

Сьогодні у нього були обласні змагання. Він займався штангою. Привозив купу медалей, грамот та кубків. Досить добре навчався в школі, не закинув науку, тому що бачив, який зиск з обраної професії мала Ангеліна, а ще ж тільки на четвертому курсі політехніки.

З літа, цього року, вона почала повністю себе забезпечувати – починаючи від одягу і закінчуючи гаджетами, які були потрібні для навчання та роботи. Вирішила, що час помаленьку підзбирувати на власне житло, оскільки дім тітки, то не їхній дім. Поки що задовольнялася гуртожитком від університету, кожні вихідні їздила до Дрогобича. Благо, хтось вигадав «Бла-бла-кар», тому проблем з маршрутками ніколи не мала. І якщо останніми теліпатися півтори години, то автівкою лишень годинка.

Нині вона також чекала авто, яке мало забрати її під гуртожитком. Перемовившись з тіткою про буденне, таки дочекалася сріблястого опеля і гайнула додому. Брат однозначно приїде з перемогою, тому планувала сьогодні влаштувати святкову вечерю. Вони завжди святкували його перемоги. Маленькі радощі, аби відчути себе повноцінними дітьми.

До Мшанця їздили тільки раз на рік, в роковини загибелі батьків. Дім за цей час добряче вліз у землю, веранда перекособичилася, але ні вона, ні брат уже не уявляли свого життя тут. Усе здавалося чужим та непривітним. Хіба, тільки тітка Ганя любила зателефонувати і натиснути на болючий мозоль, мовляв, що ви за діти, якщо не відвідуєте батьківський дім.

Якось Ангеліна обмовилася про це тітці Олі і більше дзвінків від батькової сестри не було. Хоча, перший рік, після переїзду до Дрогобича вона кілька разів навідувала їх з Михасиком. Ангеліні здавалося, що насправді піклується, поки мова не зайшла за гроші. Тітку Ганю цікавило, чи  кошти від проданої господарки лежать в банку, а опікунські в Ангеліни на руках. Коли придертися не вийшло, бо нічого кримінального не знайшла, припинила їздити і телефонувати також. Усім від цього лиш полегшало. Ангеліні особливо. Вона недолюблювала тітку Ганю. Особливо дратувала її манера ставити безтактні питання, на які жодна нормальна людина не відповість чесно, бо вважатиме співрозмовник недолугим.

Цього разу компанію Ангеліні в опелі склав лишень водій – усміхнений дядечко, якого дочка навчила користуватися застосунком і таким чином шукати собі попутників. І весело, і бензин вдавалося відбити. Він без зупину говорив, чим відволікав Ангеліну від повідомлень, що надходили у месенджер. Уже два тижні їй писав якийсь Дан. Спочатку думала, що звичайний турок чи араб: любили вони українським дівчатам усілякі нісенітниці на вуха вішати, але цей писав напрочуд грамотно. Тому думка про іноземця відпала автоматично. Вона перевірила його профіль у фейсбуці, але там стриміла тільки світлина напівтіні, де він у кепці і обличчя майже не видно. Майнула думка про збоченця, бо ж профіль голий, як дупа немовляти, але так званий Дан писав цілком адекватні речі. Ба більше, виявився дуже цікавим співрозмовником.

Кожного ранку чемно вітався. Перші три дні не відповідала йому. Гадала, попише неборака, набридне йому, що вона німа та байдужа, та й подасться шукати більш говірких дівчат – але ж ні. Він писав далі. На п’ятий день Ангеліна відповіла. Її бентежне «Привіт» зародило цілу поему, яку хлопець не посоромився написати.

Твоє привіт –

Бальзам на душу.

Тому, цю мить,