2

За сім років до того

с. Мшанець, Старосамбірський район, Львівська область.

     Під дверима сиділо двійко дітей. Хлопчик плакав. Маленький Михасик, якому виповнилося десять років. Принаймні, Ангеліна таким його вважала – малим ведмежатком. Старша на п’ять років, вона дуже часто була йому за няньку, а інколи й за маму з татом. А тепер замінить їх остаточно. Родичі не могли домовитися.

З усієї тієї купи, яка вважала, що думка дітей не важлива, та й що вони там розуміють – ті дітиська, найбільше Ангеліні імпонувала позиція тітки Олі. Це сестра матері, яка приїхала на похорон з Іспанії. Вона говорила розумні речі, тому що Ангеліну ніхто розумною не вважав – ані з позиції віку, ані з позиції особистості. Яка доля у дівчини? Та ще й в глухому селі?

Тільки вийти заміж за файного ґазду. Народити купу дітлахів, терпіти пиятику і побої чоловіка, а на людях вдавати, яка здала родина. Її мама так робила. Терпіла. От Ангеліна не стерпіла. Сказала… І дарма, що мало літ мала. Зі злості, втоми і вічної праці без просвітку випалила страшні слова. Вона не знала, що ті мають аж таку силу.

Її батьки тримали купу господарки: дві корови, коника, два бичка, з десяток баранців, кролі, гуси, курята… Незліченна кількість ротів, які просили їсти. На все  те добро треба було гарувати без відпочинку.

Якось матір захворіла. Дуже сильно. Підчепила грип у школі. Була там прибиральницею. Температура й безперервний кашель звалили нещасну з ніг. Заледве могла піднятися з ліжка. Батько зумів витримати «лежні» матері лишень день. Наступного став біля ліжка і сказав:

- Або вставай, або вмирай.

Ангеліна на власні вуха це чула, бо спала біля неї. Їй хотілося кинутися на батька і розірвати за ці слова, але не мовила ані слова. Мовчки ковтнула наругу.

Батька боялися всі.  І мама в тому числі. Тому, попри кашель і температуру, встала з ліжка. Важка рука чоловіка неодноразово опускалася на її безталанну голівоньку. Синці на обличчі давно стали невід’ємною частиною «щасливого» шлюбу. А діти заручниками людських забобонів. Бо що ж люди скажуть. Такий же здалий ґазда. Батько файний. Все до хати дбає.

І хіба когось турбувало, що діти та дружина не бачили просвітку від роботи, а файний ґазда дуже часто зазирав у чарчину, а тоді брався виховувати сімейство. Особливо, непорядку дружину.

Напередодні трагедії він знову прийшов додому налиґаний. Пів ночі дебоширив. Вони мусили ночувати у стодолі, на пахучому сіні. І там було краще, аніж з п’яним батечком, який хропів на цілу хату.

Ранком матір побігла доїти корів, готувати сніданок, а потім хутко до школи, на роботу. Там же ремонт. Після обіду до сіна, тому що батечко накосив. Шкода, як пропаде.

Чогось цього дня Ангеліну надто сильно вкурвило все те: і батьків дебош, і неньчина безпорадність, і власна немічність. Вона й викрикнула.

- Та бодай би вас грім побив! І те сіно, і тих корів, і того нашого батька. Кожного дня робота! Дівки  в місто їдуть, а я тут без просвітку.

Матір сумно подивилася на свою дитину. Взяла слова до серця. І не вилаяла як то часто бувало. Сіла на велосипед, прив’язала до рами гралі і поїхала впорядковувати сіно. За годину під’їхав чоловік, вони погрузили сіно на фіру й почалапали додому. Малий Михасик, який ледве навчився їздити на велосипеді, кумедно закинув ноженята попід раму й прикрутив додому швидше від батьків.

Мабуть, тим порятував своє життя. З-за гір, величавих та пихатих, налетіла чорна хмара. Вдарила громовицями. День перетворився на ніч. Життя стало синонімом смерті.

Батьків Ангеліни та Михасика забив грім. Кінь також не вижив. Про цю трагедію писали у всіх газетах країни. До них приїздило телебачення. Усім кортіло поспілкуватися з бідолашними дітьми, тільки ж нікого з них не турбувала доля малих сиріт.

Навіть родичі після похорону турбувалися господаркою, і аж ніяк не ними.

Родина у дітиськ була великою. Лишень з боку батька купа дядьків та тіток. З маминого - трохи менша, але найбільш адекватною з усіх Ангеліна вважала тітку Олю. Ця синьйора слів не добирала, коли давала характеристику усьому збіговиську.

- Йо, Василю, - говорила до батькового брата. – Курча твоїй матері, ти маєш купу своєї господарки, ще на братову око поклав. Най би тя шлях трафиф, а що буде дітям. То давайте продамо ту господарку, а гроші в банк. Коли діти підростуть, буде їм на навчання.

- Яке навчання?! – вискнула батькова сестра Ганя. – Де то таких мудрих набрала, щоб їх іще вчити. Та дівка зараз заміж вийде, а Михасику чи воно згодиться.

- А чого то Ангеліна має заміж йти? Бо ти в шістнадцять вискочила? По собі всіх не міряй. Наплодила собі, то і стережи. А діти вчитися будуть, - тітка Оля рубала правду так, що було страшно обзиватися.

І хоча позаочі її всі називали хвойдою, але насправді всі мріяли пожити як вона.

- І хто їх вчити буде?! – перечила своє Ганя.

- Нащо їх вчити? Самі вчитися будуть. Не безголові.

- А хто тут з ними буде? Мені нікуди їх забрати.

- А нащо їм ти зі своїм виплодком? Своїм раду давай. Хочеш вчи, а хочеш не вчи… Чого ти вчепилася, Ганю? Я дітей до Дрогобича заберу. Господарку продам, і буде їм на навчання….