1

Передмова

м. Дрогобич

         У брудному дзеркалі відображалася дівчина, а над нею дещо спантеличений хлопчина. Він перебирав довгі, темні пасма та не йняв віри, що його попросили зробити «це».

- Блюзнірство! – вигукнув Назар. – Я не можу. Не хочу. Як можна відрізати?! Ти здуріла.

Дівчина слухала спокійно. Просто чекала, коли емоції незгоди зійдуть нанівець. Хіба, він зрозуміє, як може боліти душа, якщо цих пасом більше не торкнеться той, кого любила більше від життя.

- Не відріжеш ти, я піду в іншу перукарню, - Ангеліна виставила ультиматум жорстко. Ґедзі хлопчини її злили.

Раніше вона сприймала їх за милі особливості, які зробили Назара ледь не найкращим майстром в містечку, нині її ж підбішували ці заскоки. Більше панібратських взаємин між ними не буде. Вона інша. Вона змінилася. Але він не помітив, хоча знав бозна скільки років. Вперше її сюди привела тітка. Назар тільки починав свій тернистий шлях. У нього трусилися руки, коли всього-на-всього підрізав кінчики волосся, а тепер відмовлявся позбавити її цього  тягаря.

- Не підеш! – затято заперечив він, завмерши з ножицями в руках.

- Я з тобою не гайцюю, - втомлено гаркнула Ангеліна.

Їй набридло. Вона злилася. Схопившись на ноги, смикнула напинанку, яку на неї накинули, але та не піддалася з першого разу – не розчахнулася. Смикнула ще раз. Сильніше. Шкіру на шиї неприємно різонуло, але вона не звертала на це увагу.

- Та годі! – зірвався на крик Назар. – Бодай тебе качка копне! Шо сі стало?! Нащо волосся чіпати?

- Бо я так хочу, - дратівливо зашипіла.

- То зроблю, - він розкинув руки в боки, мовляв – чого вар’ята стружеш? – Сідай… - Ангеліна не ворухнулася. – Та сідай, кажу. Зараз все зроблю.

Змигнувши флегматично, неначе відбите від стада баранча, Ангеліна почала осідати. Руки засудомило, як і подих в грудях. Він же усе знав. Повинен розуміти. Усе бачив. І плакав. Їй розказували.

«Назар побивався, як за рідним вуйком», - шепотіла їй тітка після похорону.

Опинившись знову в кріслі, Ангеліна видихнула. Прогнала непрохані сльози, швиденько змахнувши з очей рукою. Назар здійняв над головою ножиці. Придивлявся. Потім стягнув пасма резинкою і спитав:

- Як різати?

- Коротко. Волосся здаси, а гроші віддаси на дитяче відділення онкології.

Хлопчина з вибіленим чубом і несерйозними поглядами на життя, принаймні так здавалося при першому знайомстві, насправді мав надзвичайно широке серце.

- Ні, - заперечив серйозно. – З нього зроблять перуку. А потім передадуть котрійсь дівчинці.

- Як хочеш, - такий варіант Ангеліну також влаштовував. Вона уже не ангел, її скинули на грішну землю.

Назар був професіоналом своєї справи. Дзеркало в перукарні рідко було чистим, наплив клієнтів міг тягнутися на місяці вперед. Лишень для неї у нього завжди була вільна хвилинка. Їй же тільки кінчики підрівняти, проте не сьогодні. І якби він не впирався, одначе мусив зробити те, чим займався багато років.

Довжелезні пасма, які тягнулися за дупу дівчини, на які озиралися перехожі: хтось із захватом, хтось із заздрістю – за кілька хвилин стали надбанням минулого. Чи стало їй легше? Однозначно – ні. Відчула себе, немов без голови. Все життя ростила, а позбулася дівочого символу краси за мить.

Назар підняв відрізаний прач, показово покрутив, щоб добре роздивилася  в дзеркалі, а тоді відніс в комірчину. Він чудово знав причину цього пориву, та однаково гадав, що зможе переконати не чинити дурниць. Не вдалося. Ангеліна завжди була впертою. Подекуди безкомпромісною.

Знадобився ще деякий час, аби надати зачісці форми. Хлопчина різав і говорив.

- Я зніму трохи ззаду. Воно у тебе гарно лягає. Феном вкладеш – і буде бімба. Форму триматиме.

Ангеліна слухала у на піввуха. Зачіска – це лише превенція. Необхідність, з якої почнуться зміни. Вона не вважала, що чинила імпульсивно. Всьому свій час та місце. А це місце її зламало, як і попереднє.

Дочекавшись, коли Назар вкладе останні пасма до ідеальності, вона таки стягнула напинанку. Подивилася на себе в дзеркало. Інша. Кардинально. Та все одно грішна. Мабуть, буде до віку спокутувати те, що так необачно напророкувала. Хто ж знав, що слова – то велика сила. Могутня і небезпечна.

- Дякую, - стиха бухнула білявому хлопчині з добрими карими очима. Їжачок на маківці він вибілював. Йому надзвичайно личило.

І найголовніше, Назар не боявся бути таким як хотів, не зважав на осуд інших. Жив - як того бажав.

Ангеліна також цього хотіла – жити там, де її ніхто не знає. Ніхто не почне співчувати, жаліти, ставити безглузді питання.

Знявши з вішачка в кутку свою сумочку, вона ще раз глянула на себе в дзеркало, яке кріпилося від стелі до підлоги. На неї дивилася дівчина з блакитними очима, худорлява, з модною зачіскою, однак без іскри життєдайності. Порожнеча в погляді. Навіть пустеля була живіша.

- Ти додому? – Назар підкрався стиха. Ангеліна здригнулася й подивилася на нього.