Розділ 20

Після всіх подій, коли вже бракувало слів і серце не вміщувало більше болю, Нішель, Рейн та дядько Ніколас вирушили на кладовище. Всі троє йшли мовчки, і лише тихий шелест їхніх кроків порушував тишу навколо. Погода ставала все більш похмурою, і вітер обдував їхні обличчя, немов намагаючись обгорнути їх у своєрідний плед із жалю. Кожен крок, кожен подих здавався важким, коли вони наближалися до місця, де спочивали батьки.

Рейн і Нішель відчували, як їхні серця стискаються з кожним кроком. Всі ці роки вони намагалися закрити в собі біль, але сьогодні, на кладовищі, кожен спогад про батьків пробуджував їхню внутрішню пустку. Вона перевела погляд на Нішель і взяла її за руку.

Коли вони підійшли до могили батьків, Рейн стиснула руку сестри, намагаючись втримати сльози, але почуття тяжкості було настільки сильним, що сльози потекли по щоках. Сестри опустилася на коліна й поклали квіти на могилу матері та батька. Спогади, болісні й солодкі водночас, накотилися хвилею: їхні лагідні голоси, тепло їхніх рук. І все це стало таким далеким, таким важким для сприйняття. Сестри піднялися на ноги й переглянулися. Дядько Ніколас поклав квіти й став поруч.

Відчуваючи важкість цього моменту, Рейн підняла голову й озирнулася навколо. Її погляд затримався на сусідній могилі, і в її очах промайнула тінь неспокою. Вона знову стиснула руку Нішель і злегка затремтіла.

— Тут є і наші могили?

Нішель лише кивнула. Вона не відповіла словами, тому що все було зрозуміло й так. Її серце також билося важче, коли вона думала про минуле. Про те, як їхнє життя змінилося, як почуття втрати стало частиною їхньої реальності.

— Повернувшись в Акройд, я так і не наважувалася прийти на кладовище до батьків, — Рейн тихо промовила, наче зізнаючись сама собі. — Не через те, що я забула їх, ні, це не так. А через те, що боялася знову відчути почуття втрати. Того, що ніколи не можна повернути…

Нішель поклала руку на її плече, ніжно притягуючи до себе, немов даючи зрозуміти, що не має значення, скільки часу пройшло — вони все одно будуть разом. Рейн відчула теплоту її рук, і це трохи заспокоїло її серце.

— Я розумію твої почуття, — промовила Нішель. Її голос був м’яким і проникливим, а погляд — сповненим підтримки. — Іноді саме через те, що ми так глибоко любили, нам важко відпустити тих, хто вже пішов.

— Батьки вас чудово виховали. Ви з дитинства були нерозлучні, — промовив дядько Ніколас.

Рейн усміхнулася крізь сльози, і її голос тремтів, коли вона згадала, як багато важливих моментів було в їхньому житті до того, як все змінилося.

— Ну, окрім випадків, коли я брала в Нішель без дозволу речі, — прошепотіла Рейн, і ці слова стали ніби маленьким промінчиком світла серед темряви її спогадів.

Рейн знову не стримала сліз. Вони покотилися по її щоках, немов очищення для душі, і в той самий час із ними було щось тепле — спогади про безтурботні дні, коли їхнє життя було наповнене сміхом, маленькими сварками й втіхами. Вона згадувала, як вони з Нішель деколи сварилися за найменші дрібниці, але завжди поверталися одна до одної, як тільки проходила буря.

Нішель поцілувала сестру у верхівку. Дядько Ніколас також погладив Рейн по плечу, його очі були повні співчуття, але він мовчав, розуміючи, що в такі моменти важливо просто бути поруч.

— Ми завжди будемо разом. Заради батьків. Заради нас, — тихо промовила Нішель, і це було не просто обіцянкою. Це було те, що вони могли сказати одне одному в такі моменти, коли слова немов ставали зайвими, і саме ці почуття дозволяли їм продовжувати рухатись уперед, разом, незважаючи на все.

Коли вони вийшли з території кладовища, де провели важкі, але необхідні моменти, дядько Ніколас обійняв племінниць, немов намагаючись передати всю свою підтримку й надію, яку вони так потребували.

— До зустрічі. А я поїхав на роботу, — промовив він і пішов до своєї машини.

Нішель, поглянувши на Рейн, промовила:

— Поїхали, я відвезу тебе додому.

Рейн кивнула, намагаючись усміхнутися, але її губи все ще тремтіли від сліз.

— Дякую.

Нішель взяла її за руку, і разом вони рушили до машини. Повітря навколо них було прохолодне, але в цьому було щось заспокійливе. Вони сіли в автівку, і машина почала рушила від кладовища.

— Я не знаю, скільки часу мине, перш ніж знову відчую себе нормально, — прошепотіла Рейн, і Нішель, мигцем поглянувши на сестру, кивнула. — Утім сьогоднішній день, ці моменти на кладовищі дали хоча б трохи спокою. Спокою, якого так не вистачало, і який я могла знайти.

Нішель зупинилася біля будинку Рейн й, обернувшись до сестри, промовила:

— Я також хочу дещо додати: кохання часом може бути непередбачуваним. Знаю це по собі.

— Чому ти це мені говориш? — здвинула брови Рейн.

— Я говорю це до того, щоб ти довірилася своєму серцю.

— Навіть не буду запитувати, на кого ти натякаєш.

Рейн усміхнулася й, вийшовши з машини, застигла на місці. Біля чорної автівки стояли Кейт і Грейсон. Нішель, підійшовши до сестри, запитала:

— Що з тобою?