Розділ 17

Рейн прокинулася від ніжного дотику першого променю сонця, яке пробивалося крізь тонку фіранку. Вона повільно розплющила очі, відчуваючи, як сонячні промені ніжно розтікаються по її шкірі, заповнюючи кімнату теплом. Піднявшись із ліжка, вона взула капці й, проходячи вузьким коридором, зупинилася, побачивши Артура, який мирно спав на дивані. Вона застигла на місці, не в змозі відвести погляд від нього. Але раптом він розплющив очі й повернув голову. Рейн від несподіванки відсахнулась назад і, зачепившись за крісло, впала на сідниці. Артур сів на дивані, трохи нахилившись вперед, поглядаючи на неї з деяким подивом.

— Ти жива? — запитав він, дотягнувшись до сорочки.

Вона піднялася з підлоги й, не втримавшись, розсміялася, потерши руками сідниці, які боліли від падіння.

— Так, жива, — кивнула.

— Мила піжама з пандами, — усміхнувся Артур.

— Гм… дякую, — кивнула Рейн і перевела погляд на інший бік кімнати та, злегка червоніючи, додала: — Може, ти хоч одягнеш сорочку?

— Твоя реакція... досить дивна, знаєш? — його голос звучав із тією самою спокійною впевненістю. Утім він сам, не втримавшись, хмикнув від сміху. — Таке відчуття, ніби ти жодного разу не бачила чоловічий торс.

— Це лише твої уявлення, — знизала плечима. — І я все-таки думаю, що твій торс не вартий уваги.

— Та невже? — вигнув брову Артур і, піднявшись, почав повільно застібати ґудзики.

Рейн відвела погляд від Артура й зайшла у ванну кімнату, намагаючись зібрати свої думки. Холодна вода змила залишки сну, а душ швидко повернув її до реальності. Вийшовши з ванної, зіштовхнулася з Артуром і швидко промовила:

— Рушник на вішалці.

Артур навіть не глянув на неї, і Рейн відчула на мить дивне відчуття. Насупившись, стала перед дверима й не пропустила його.

— Ти що, образився за слова про торс?

— А повинен? — Артур хмикнув й оглянув її. — Як твої сідниці? Мабуть, падіння було болючим?

Рейн закотила очі й відступила убік.

— Було боляче. Трішки. І до речі, запасна зубна щітка в шафці.

— Дякую, — кивнув Артур.

— Сто відсотків образився, — прошепотіла Рейн і, повернувшись у кімнату, переодягнулася в сіру футболку, спортивні штани та рушила до кухні, де швидко стала готувати сніданок.

Вона не любила витрачати багато часу на приготування їжі вранці. Проста кавова чашка, хрусткий тост із маслом і варенням — ось і все, що їй потрібно було для початку дня. Вона зручно влаштувалася на стільці біля столу, ковтаючи теплу каву, яка повільно розігрівала її, ніби теплий промінь після холодної ночі.

Артур повернувся з ванної кімнати й кинув погляд на стіл, де вже його чекав сніданок.

— І це твій ідеальний сніданок? — запитав він, сідаючи за стіл.

Рейн знизала плечима, ще раз піднімаючи чашку.

— Це простий сніданок, але я вважаю, що просте завжди найкраще. Ти ж не думаєш, що я буду зараз варити якусь величезну страву для ранку, правда?

Артур тільки кивнув, нічого не додаючи. Він взяв тост, трохи усміхнувшись, і мовчки почав їсти. Їхні погляди зустрілися, і цього разу між ними не було ані слів, ані гострих емоцій, а тільки звичний ритм ранку, коли навіть найпростішого мовчання вистачало для того, щоб їхні світи знову стали на свої місця.

Рейн сиділа за столом, ковтаючи останні ковтки кави, коли її погляд знову зустрівся з Артуровим. Його очі були такі ж спокійні, як ранкове море, однак у них з’явилася якась нова глибина, якої вона не помічала раніше. Невідомо чому, але в цей момент ніби всі навколишні звуки стихли, і залишилися лише вони — двоє, під одним дахом.

Артур поставив чашку на стіл, не відриваючи погляду від неї. Рейн відчула, як серце прискорило свій ритм. Їй стало некомфортно від цієї тиші, і вона невимушено відвернулася, намагаючись приховати збентеження, й інстинктивно стиснула чашку в руках.

— І чому ти знову збентежилася? — запитав він, нахиляючись трохи вперед.

— Із чого ти взяв, що я збентежилася? — знизала плечима Рейн.

Артур усміхнувся, і вона додала:

 — Можливо, у тебе просто багата уява?   

— А можливо, ти просто не хочеш визнати, що я правий?    

Артур підвівся й, обійшовши стіл, обережно провів рукою по її щоках. Той дотик був таким ніжним, що Рейн відчула, як від нього хвилею прокочується тепло по всьому тілу. Вона підняла погляд. Її серце забилося все швидше, і, не роздумуючи більше, вона піднялася з місця й зробила крок до нього. Артур нахилився до неї, його губи торкнулися її, спочатку обережно, наче вивчаючи кожен рух, і Рейн заплющила очі, дозволяючи собі поринути в цей момент повністю.

Артур обійняв її за талію, пригортаючи до себе. Тіло Рейн відреагувало на цей жест, і вона мимоволі стрепенулася. Його обійми були міцними й теплими, але в них не було нічого примусового чи владного.

Рейн не відштовхувала його й не могла позбутися відчуття, що все змінюється, що зараз, у цю саме мить, з’являється щось нове, чого вона не могла передбачити. Це була така близькість, якої вона ніколи раніше не відчувала. І раптом їхні губи знову зустрілися — спочатку ніжно, але з кожною миттю все більше й більше вогняно. Рейн відчула, як її серце відбиває ритм, схожий на його дихання, і як весь світ навколо затихає.