Розділ 13

Минув тиждень, як Рейн залишила Артура й винайняла невеличку квартиру в районі Бейкер-Роуд. Вона намагалася не думати про чоловіка, але іноді, у тиші, коли не було нікого поруч, вона подумки поверталася до нього. Її серце ще відчувало його присутність, хоч вона й намагалася переконати себе, що чоловік був і залишається для неї чужим і з’їхати з його квартири було правильним рішенням.

Рейн протягом тижня кілька разів зустрічалася з Анною-Нішель. У спілкуванні була деяка невпевненість, і Рейн не могла наважитись розповісти сестрі правду про себе, про своє минуле. Вона знала, що цей момент рано чи пізно настане, але поки відкладала його, чекаючи можливість. І сестри домовилися, що вони одна для одної — Нішель і Рейн. Це було не простою умовою, це було кроком до порозуміння, до того, щоб залікувати старі рани, навіть якщо вони ніколи не зникнуть повністю. Це була їх обопільна угода, де кожна мала право на нову ідентичність. Однак і цей новий початок виявився набагато важчим, ніж вони уявляли. Вони обидві, хоч і робили кроки одна до одної, все ж залишалися на своїх місцях: обережні, мовчазні, як ті, хто боїться зробити ще один неправильний рух. І Рейн зрештою прийняла рішення, що потрібно розповісти правду. І хоча в її душі залишався страх і сумнів, дівчина розуміла: це єдиний правильний шлях.

Вийшовши на вулицю, Рейн направилася до найближчого магазину. Бейкер-Роуд став для неї місцем, де вона почала шукати своє місце після всіх подій. Це була та сама вулиця, де вона колись жила, та сама, на якій минули її дитячі роки, і тепер, коли вона повернулася, усе здавалося ніби в тумані, заповнене лише спогадами.

У магазині панувала своя атмосфера. Рейн швидко поклала в кошик кілька продуктів і вирушила до каси. Але в якийсь момент її зупинили знайомі обличчя. Люди, яких вона колись бачила, хоча й не пам’ятала їх імен. Вони дивилися на неї, але не впізнавали. Вона усміхнулася, відчуваючи, як щось стискається в її грудях. І це відчуття було навіть приємним.

Кроки до власного відновлення ставали реальнішими. Вона обрала цей район не випадково. Бейкер-Роуд давав їй шанс бути непомітною, повертати собі щось важливе, не переживаючи за кожен погляд чи питання, що могло б відкрити її темне минуле. Це було місце, де вона могла відчути себе частиною нового життя, де її ніхто не судить за те, ким вона була. І в цьому була її маленька перемога.

Вона вийшла з магазину й, глибоко вдихнувши, оглянулася на звичні для себе вуличні пейзажі й зрозуміла, що таки правильно вчинила.

Повернувшись додому, Рейн присіла на диван й взяла в руки новий мобільний телефон, який кілька днів тому купила, щоб залишатися на зв’язку. Вона довго дивилась на екран, зважуючи кожне слово. У голові вирувало безліч думок, і вона нарешті написала повідомлення, спочатку Нішель, а потім дядьку Ніколасу.

Вона кілька разів перечитала повідомлення, перевіряючи, чи не забула чогось важливого. Як тільки натиснула «відправити», серце почало битися швидше.

Рейн поклала телефон на стіл і піднялася з дивану. Вона вирішила приготуватися до їхнього візиту. Хоча думка про зустріч знову викликала сумніви й хвилювання, вона не могла більше відкладати цей момент. Минуле мало залишитися позаду, а цей крок був початком нового етапу.

Пройшло кілька хвилин, і вона отримала відповідь:

«Привіт, Рейн. Ми з дядьком Ніколасом будемо в тебе за годину».

Рейн глибоко вдихнула, і серце, здавалося, забилося ще сильніше. Але тепер не було шляху назад. Вона розуміла, що цей момент — не просто зустріч, це шанс, який може змінити все.

Забравши всі свої переживання, Рейн почала готуватися, нарізаючи овочі, а в духовці запікалося м’ясо.

За годину Нішель та дядько Ніколас приїхали до Рейн. Вони зупинилися біля її будинку, і Нішель, виходячи з автомобіля, тримала в руках букет півоній. Рейн, побачивши їх із балкону, швидко спустилася з третього поверху й, вибігаючи з під’їзду, посковзнулася й впала коліна. Піднявши голову, усміхнулася й прибрала з обличчя пасмо волосся. Біля неї відразу ж опинився дядько й допоміг піднятися.

— О Боже, Рейн, ти як? — ахнула Нішель й оглянула сестру.

— Все добре, — кивнула, стримуючи сміх.

— О, гарні квіти, — потерши коліно, промовила Рейн.

Рейн пам’ятала, як у дитинстві обожнювала півонії — їхнє ніжне, пахуче розцвітання було для неї символом тепла й затишку.

— Ти в дитинстві любила ці квіти, — Нішель усміхнулася.

Рейн лише кивнула, відчуваючи, як хвиля тепла охоплює її серце. Вона взяла букет і, вдихнувши їхній аромат на повні груди, знову усміхнулася.

— А твої улюблені червоні троянди, — усміхнулася Рейн і схилила голову набік.

Нішель усміхнулася у відповідь і, віддавши букет, обійняла сестру за плечі.

Після того, як вони зайшли у квартиру, відчуття спільного часу, яке не було присутнім у їхніх життях довгі роки, почало заповнювати простір. Нішель витягла із сумки пляшку вина, і дядько Ніколас почав розповідати одну зі своїх старих історій про те, як вони з Рейн влаштовували пікніки в саду. Рейн не могла не усміхатися, слухаючи, як її дядько описує всі ті подробиці з минулого, які, здавалося, залишилися десь на далекій межі її пам’яті.