Розділ 12

Нішель, повернувшись із Каррен-Стоун, крокувала по аеропорту й, помітивши Луку, стиснула в руках валізу й пришвидшила кроки. Коли вони зустрілись поглядами, вона не витримала й, підбігши, одразу обійняла його, вклавши всю свою зворушену емоцію в цей жест. Охоронець забрав валізу Нішель і, кивнувши Луці, пішов до автівки. Вони довго не відпускали один одного, доки Лука не поцілував Нішель в губи.

— З поверненням, красуне, — прошепотів у вуста.

— Я дуже скучила, Луко. Дуже сильно, — провела долонею по його грудям.

Лука, обійнявши Нішель за талію, повів до автівки. Присівши в салон, вона поглянула на чоловіка. Лука, обернувшись, взяв у долоні її обличчя й пристрасно поцілував у вуста. Нішель застогнала в чоловічі вуста й, обвивши руками його шию, вткнулася носом у неї.

— Я вже говорила, що скучила за тобою? — прошепотіла й провела вустами по його шиї.

— Крихітко, якщо ти будеш далі продовжувати, ми не скоро звідси поїдемо, — Лука поцілував її у верхівку й відсторонився.

Нішель вирівнялася й, перевівши подих, промовила:

— Покажу тобі кілька фотографій. Твій племінник, як і племінниця, маленьке диво.                                                                                           

Нішель увімкнула телефон і почала показувати фото сина Серени та Ісаака. Вона натискала на екран, поки не знайшла потрібні кадри. Її руки все ще трохи тремтіли, але вона намагалася не показувати цього.

— Ось, — промовила вона, показуючи Луці фотографії. — Девід такий малесенький, але вже такий виразний. Лише кілька місяців, а вже цілий світ на ньому. Серена й Ісаак чудово справляються.

Лука уважно дивився на кожну фотографію. На одній дитина була в ліжечку, закутана в плед, із маленькими кулачками, що були стиснуті в сплячому стані. На іншій — він лежав на животі, піднявши голову, наче намагаючись побачити навколишній світ. Погляд Лукі був сповнений м’якості, хоча на його обличчі було видно якусь втому від переживань.

— Ось ця, — сказав Лука, показуючи на фото, де хлопчик усміхається, коли його тримають на руках. — Він виглядає так, ніби щойно побачив щось, що здивувало його.

Нішель усміхнулась, коли побачила цей кадр, і її серце відчуло тепло. Племінник Луки був таким маленьким, але вже був цілим світом для своїх батьків. Її очі стали м’якшими, коли вона продовжила переглядати фото.

— Він дуже схожий на Серену, — промовив тихо Лука, намагаючись заспокоїти емоції.

— Але ці маленькі риси Ісаака теж не можна не помітити, — додала Нішель.

Лука кивнув і злегка усміхнувся.

— У мене для тебе також буде новина. Артур повернувся…          

— Як вона? — швидко запитала Нішель.

— Ніби нормально, — промовив Лука, не дивлячись на неї. — Утім їй потрібен час.

— Луко, а раптом вона не прийме мене? А раптом… не захоче зустрітися? Я ж… я цього не переживу.

— Розумію твої хвилювання. Я також нервував, коли розповів Серені правду.

Нішель важко зітхнула, намагаючись стримати свої переживання. Більше десяти років минуло з того часу, як вона востаннє бачила сестру. Це було так давно, що їй важко було навіть уявити, як усе змінилося.

У цей момент телефон Луки ожив, і він, не відриваючи погляду від екрану, злегка усміхнувся. Він подивився на Нішель і тихо промовив:

— Лорейн хоче зустрітися з тобою... і дядьком.

Нішель застигла. Враз відчула, як у неї пересохло в горлі, а по щоках миттєво потекли сльози. Вона швидко провела рукою по обличчю, намагаючись приховати це, але сльози продовжували струмувати, немов весь біль і роки розлуки знову вийшли на поверхню.

— Їдемо за дядьком у лікарню. Будь ласка, — промовила вона, вже не в змозі стримати своє хвилювання.

Вона вже неодноразово уявляла собі момент, коли зустрінеться з Лорейн, утім жоден з її сценаріїв не відповідав тому, що вона відчувала зараз. Вона відчувала, як її серце билося нестримно, немов готове вирватися з грудей. І хоча час лікує рани, залишки болю все ще тягли її назад.

Лука, сидячи поруч, відчував її неспокій, утім залишався мовчазним. Він знав, що всі слова зараз не змінять ситуації. Що було, те було, і тепер потрібно було пройти цей шлях, не озираючись назад.

Почувши голоси, які долинали з вітальні, Рейн вийшла з кімнати. І окрім Артура та містера Неро вона також побачила дядька Ніколаса, якого відразу пізнала, і вродливу жінку, яка стояла біля вікна.

— Дядьку Ніколасе? — прошепотіла Рейн, і чоловік кивнув. Рейн перевела погляд на схвильовану жінку й напружилася. — Анна-Нішель?

Запала тиша. Вони дивилися одне на одного, і Рейн нерішуче зробила крок. Дядько Ніколас простягнув руки, і вона, не вагаючись, опинилася в його обіймах.

— Ти жива… Я думав, що ми втратили тебе… Ох, наша мила Лорейн.

Рейн заплющила очі й здригнулася. Нішель стояла осторонь, спостерігаючи за сестрою, і серце її стискалося від незрозумілого болю. Вона не могла повірити в те, що відбувається. Ті десять років, коли вона вважала Лорейн загиблою, здавалися якимось темним сном, в якому неможливо було знайти вихід. І ось тепер, через весь цей час сестра стояла в обіймах дядька.