Розділ 11

Рейн, втупившись у стелю, залишалася нерухомою, слухаючи, як кроки у вітальні віддаляються, а згодом все стихло. Вона відчула холод на шкірі, а в голові кружляли думки. Рейн пригадала той день, коли все змінилося. Їй тоді було лише дванадцять. Ті кілька хвилин на дорозі — і раптом усе, що вона знала, зникло. Батьки, сестра, її життя... вона залишилась сама. Після лікарня, і довгі тижні, коли нічого не було зрозуміло. Вона опинилася в інтернаті, серед незнайомих людей і таких же самих, як і вона, покинутих дітей. Але потім з’явилися Кейт і Френк…

Дівчина повернулася на бік і поглянула у вікно. Ніч була глибокою, і Рейн вдивлялася в темряву, яка потроху відступала перед місячним світлом. Її очі повільно звикали до темряви, і, здається, вона помітила щось рухоме вдалечині. Що це могло бути? Птахи? Може, просто примхи свідомості, які не дозволяли спокою опанувати її розум.

Рейн перевернулася на спину, знову втупившись у стелю. І подумки заново повернулася в минуле. Після того, як пам’ять поступово почала повертатися, вона стала некерованою. Тікала зі школи, влаштовувала істерики, і Кейт довелося водити її до психолога. Маленька дівчинка, яка втратила рідних, хотіла лише одного: відчути безпеку. І Кейт та Френк дали їй це відчуття. Вони не здавались, і Рейн почала вірити, що вони хочуть їй добра.

Утім чим більше вона думала про це, тим більше усвідомлювала, що, може, вона просто не дозволяла собі відпустити минуле. Спогади. Жахливі спогади.

Коли Рейн стала повнолітньою, і все здавалося перед нею відкритим, Френк запропонував їй нове життя. Вона була такою заплутаною у своїх думках, що це виглядало як шанс. Вона думала, що це просто... частина родини. Що це те, що вони повинні робити. Вона не могла зрозуміти, чому не можна було просто взяти, що потрібно. Це було швидко, легко, і ніби вона нарешті була частиною чогось важливого. Але вона не усвідомлювала, як це змінило її, як зіпсувало все, чого вона могла б досягти. Чим більше Рейн ставала частиною цього світу, тим більше вона починала розуміти, що це не тільки не приносить щастя, але й змінює її. З кожною крадіжкою вона ставала менш людиною. Їй більше не хотілося дивитись у дзеркало, бо вона не впізнавала себе. Вона втратила не тільки довіру до інших, але й до себе. Вона почувала, як із кожним кроком йде в темний кут, з якого немає виходу.

Рейн піднялася з ліжка й взяла пакет із грошима. Розв’язавши другий пакунок, побачила записку від Кейт, де було написане лише одне слово: «Вибач». Зітхнувши, дівчина поклала назад гроші в сумку й прилягла в ліжко. З нав’язливими думками Рейн занурилася в глибокий сон.

Прокинувшись від шуму, який долинав із вітальні, Рейн миттєво сіла на ліжку й зітхнула. Піднявшись, відразу ж попрямувала у ванну кімнату. Холодна вода, яка обливала її обличчя й тіло, неначе виводила її з цього сонного стану, але в думках все ще залишалась важка тінь від сну. Дівчина зупинилася на мить перед дзеркалом, намагаючись зрозуміти, чи все ще є якась частина її, що хоче залишити все позаду. Її очі, здавалось, не могли відійти від того розмитого образу, який відбивався в склі — обличчя, що ще не було готове до цієї нової реальності, в якій вона опинилася. Швидко посушивши волосся, одягнула в’язану чорну кофтину й темні джинси. Діставши із сумки нові кросівки, взула їх і, накинувши шкіряну куртку, взяла гроші й сумочку.

Вийшовши з кімнати, Рейн тихо попрямувала до вітальні, і її погляд відразу впав на Артура, який стояв біля вікна й був одягнутий у чорну футболку й темні штани й взутий у капці. Він говорив по телефону, але його голос був приглушений, наче намагався говорити тихо, щоб його не почули. Артур оглянувся, і його погляд зустрів її очі на мить. Він кивнув головою, ніби вітаючи, а потім вимкнув телефон.

— Як ти спала? — поклавши телефон на стіл, легко усміхнувся.

— Добре, — відповіла Рейн, хоча насправді вона не могла точно сказати, чи був її сон спокійним.

— І куди це ти… вирішила піти?

— Я ж не в золотій клітці? Правда? — знизала плечима.

Артур вигнув брову. Діставши із шафи ключ від квартири, мовчки поклав на стіл і, розвернувшись, пішов. Рейн, зітхнувши, промовила йому услід:

— Я хочу навідатися в Бейкер-Роуд.

Артур зупинився.

— Навіщо? — не оглядаючись, спокійним тоном запитав.

— Це мій дім, — прошепотіла. — Мій справжній дім.

Артур, оглянувшись, примружився. Склавши руки в кишені, несподівано промовив наступне:

— І ти думаєш, це допоможе? Ти думаєш, що знайдеш відповіді на всі твої питання й знайдеш душевний спокій?

Рейн підняла голову. Її очі зустріли його погляд.

— Може, і не знайду, але хоча б буду знати, що намагалася, — відповіла вона, ніби сама себе переконуючи.

Рейн не стала більше нічого говорити. Мовчки взяла ключа й попрямувала до виходу.

— Коли ти повернешся?                  

Рейн зупинилася. Вона не дивилася на нього, а лише застигла на місці, не зважаючи на те, що між ними було всього кілька кроків відстані.

— Повернуся, коли буду готова, — промовила вона з таким відтінком у голосі, що навіть вона сама не могла зрозуміти, що саме намагається сказати.

Оглянувшись, прискіпливо поглянула на чоловіка й додала: