Розділ 10

Артур і Рейн сіли в одну машину на заднє пасажирське місце, відчуваючи, як простір між ними ніби стискається. Рейн не могла не поглядати на чоловіка, хвилюючись за його стан.

— Як ти себе почуваєш? — її ніжний голос вивів чоловіка з роздумів.

Артур, поглянувши на Рейн, усміхався, хоч на його обличчі можна було помітити залишки втоми й болю.

— Все добре. Нічого не болить, — відповідав він спокійно, хоча й відчувалося, що його слова більше для того, щоб заспокоїти її.

Рейн продовжувала дивитися на нього, не в силах відвести погляд від його обличчя. Зітхнувши, змусила відвернутися й, подумки насваривши себе за неочікувані емоції, поглянула на дорогу.

— Ти деякий час поживеш у мене.

Рейн, почувши ці слова від Артура, обернулася до нього, не стримуючи знервованого фиркання:

— З якого це дива? — її голос був сповнений легкого здивування й невеликої агресії. — Чому я маю жити в тебе?

Артур усміхнувся, хоча його усмішка була стриманою і швидко зникла, немов він не був готовий до такої реакції.

— Тому що це найбезпечніше місце для тебе зараз, — відповів він спокійно, не ставши занадто пояснювати, ніби це було очевидно.

— Я… я сама собі можу дати ради. І не варто ставати для мене нянькою.

— На цю роль я точно не підходжу, — знизав плечима Артур і поглянув на дівчину з-під лоба, очікуючи, що вона скаже.

Рейн похитала головою і не відповіла. Вона відчувала себе розгубленою і трохи втомленою від цієї нової реальності.

Лука й Бейн, які до цього часу були мовчазними й відстороненими, переглянулися. Неро не ставив запитань і не втручався в розмову, утім не зміг утриматися від усмішки й, мигцем поглянувши на Артура, промовив:

— Тепер тобі також не буде час сумувати.

Рейн зітхнула й, відвернувшись, втупилася у вікно. Вона нервово стискала пальці, відчуваючи, як напруга в тілі наростає. У голові крутилися різні питання, але одне з них все ж виривалося на поверхню.

— Як там Анна-Нішель?

— Вона дуже чекає твого повернення, — не оглядаючись, відповів Лука.

Рейн кивнула, відчуваючи, як її серце відгукується на це повідомлення.

Дорога продовжувала нескінченно тягнутися перед ними, і Рейн, не в силах стримати втому, поступово почала заплющувати очі. Спочатку на мить, а потім, коли напруга від пережитих подій трохи відпустила, її тіло стало важким від втоми й вона схилила голову на плече Артура.

Чоловік відчув її рух, і, не зважаючи на поворот дороги, обережно поклав її голову собі на плече. Його рухи були м’якими, майже інстинктивними, як і обійми, які не потребували слів. Він лише трохи зсунувся, щоб вона могла лягти зручніше. Рейн всю дорогу не прокидалася, лише трохи більше опиралася на нього, і цей момент став тихим, майже невидимим, спільним для обох — короткий відпочинок у світі, де все ще залишалося невизначеним.

Акройд зустрів їх величчю, але для Рейн це місто залишалося чужим. Вона не була тут більше десяти років, і навіть зараз вуличні пейзажі та хмарочоси пробуджували в її серці різну суміш відчуттів. Їй не давала спокою думка, що це місце так часто називають «містом грішних душ». І хоча все виглядало звичним і мирним, відчуття внутрішньої напруги не покидало Рейн.

Лука, потиснувши руку Артура, кинув швидкий погляд на Рейн, яка стояла позаду, явно відчуваючи себе не зовсім комфортно. І її рухи були обережними, ніби вона намагалась не привертати до себе зайвої уваги.

Лука не міг не помітити її нервовість. Рейн стиснула губи, коли зустрілась поглядом із Неро, і швидко відвернулася, наче намагаючись сховатися від того, що відбувалося довкола.

— Не варто хвилюватися, Лорейн. Нам можеш довіряти,  — склавши руки в кишені, спокійно промовив Лука.

Погляд Рейн став напруженим. Вона важко зітхнула, запнулася, намагаючись підібрати слова.

— Коли мені говорять, що не варто хвилюватися, це ще більше хвилює. І доки це все ще якось незвично.

Лука, спостерігаючи за її реакцією, кивнув.

— Коли будеш готовою зустрітися з родиною, скажи Артуру. Ми тут, щоб допомогти, і я вже зрозумів, що тобі потрібно більше часу.

Рейн не змогла не відчути полегшення від цих слів. Хоча її внутрішня боротьба ще не була завершена, вона розуміла, що тут, в Акройді, їй не доведеться проходити через все наодинці.

Бейн взяв на себе ініціативу й запропонував допомогти із сумками. Його рухи були легкими й впевненими, коли він йшов попереду і ніс дві сумки з речами.

— Артуре, ти ж не проти, якщо я допоможу? — усміхнувся Бейн, кидаючи невеликий жарт, коли вони заходили в ліфт. — Я знаю, що ти тут головний, але, можливо, тобі слід трохи відпочити від цієї фізичної активності, — додав він, підморгнувши Рейн.

Рейн, помітивши скривлений вираз обличчя Артура, не змогла стримати смішок. Це було скоріше відголоском її стресу. Артур злегка нахмурився, поглядаючи на Бейна, потім перевів погляд на Рейн.

— Не хмурся, друже, я просто намагаюся розважити прекрасну Лорейн. Вона виглядає так, ніби їй потрібна маленька перерва від спілкування з тобою, — Бейн, поглянувши на дівчину, підморгнув їй знову.