Розділ 9

Рейн відчувала себе виснаженою, а руки ще продовжували тремтіти від нервової напруги. Медсестра допомогла їй промити очі й горло від залишків порошку й провела в палату. Дівчина запитала жінку про стан Артура й отримала коротку відповідь, що він в операційній. Від цих слів линуло відчуттям невизначеності, і кожна секунда здавалася вічністю. Дівчина, не знаходячи собі місця, міряла кроками палату, і коли зрештою двері відчинилися, вона миттєво оглянулася й, побачивши лікаря, запитала:

— Як Артур?

— Операція триває. Він втратив багато крові.

— Яка у нього група крові?

— Четверта позитивна.

Рейн відчула, як в її грудях затрепетала надія, і вона швидко промовила:

— О Боже. У мене така ж група крові.

— Це дуже добре. Тоді ми можемо взяти вашу кров, якщо ви згодні стати донором.

Рейн розуміла, що це не лише питання життєвої необхідності, але і її власної готовності допомогти. Вона не могла просто сидіти й чекати, коли Артур потребував допомоги.

— Я готова, — намагаючись приховати нервозність, яка захоплювала тіло, інстинктивно стиснула кулаки.

— Також я повинен повідомити поліцію про інцидент, який трапився з вами, — злегка підняв брову.

— Я… не знаю, як описати нападників. Вибачте, не пам’ятаю їхніх фізіономій, — відповіла вона, намагаючись зберегти спокій, хоча її руки вже були вологими від нервового поту.

Лікар уважно подивився на неї, ніби намагаючись оцінити, чи можна вірити її словам.

— Я розумію, — кивнув чоловік. — Утім ми повинні зафіксувати все, що сталося. Я викличу поліцію після того, як візьмемо вашу кров.

Рейн стиснула вуста, відчуваючи, як її дихання стає більш тяжким. Вона намагалася налаштувати себе на те, що їй доведеться говорити з правоохоронцями.

Після того, як медики взяли кров, Рейн почувалася слабкою. Голову охоплювала туманна легкість, а руки залишалися важкими. Вона могла почути кроки за дверима, утім їй було байдуже, намагалася не думати про те, що чекає її за межами цієї лікарні. Рейн проковтувала важкі зітхання, коли раптом двері відкрилися. Вона повернула голову й побачила поліціянта. Чоловік присів на стілець і, діставши записник, спокійним тоном запитав:

— Міс Матгомері, ви можете розповісти, що з вами трапилося?

— Посеред дороги на нас напали. Утім я не пам’ятаю тих… чоловіків, — ледь чутно прошепотіла. — Я залишалася в автівці.

— Чому був здійснений напад саме на вас?

— Не знаю, — стиснула вуста.

— Можливо, ви ще щось пригадаєте?

— На жаль, ні, — захитала головою.

Поліціянт закотив очі й поклав записник у кишеню.

— Ну що ж, міс Матгомері, одужуйте. Я прийду завтра, — втомлено промовив чоловік і вийшов із палати.

Рейн із полегшенням видихнула, і за кілька хвилин у палату зайшла медсестра й поставила їй крапельницю.

— Дякую. Є якісь новини?

Жінка поглянула на неї з-під чола й сухо промовила:

— Чоловіка перевели в палату. А вам потрібно набиратися сил.

Рейн заплющила очі. Вона чула кожний шерех, кожний звук, утім не хотіла розплющувати очі й згодом, коли медсестра повернулася в палату й зняла крапельницю, Рейн розплющила очі й повільно піднялася з ліжка. Намагаючись не привертати до себе увагу, тихо прокралася коридором лікарні. Вийшовши на вулицю, підійшла до автомобіля Артура й, взявши його телефон, пораділа тому, що він був без паролю. Перше, що вона побачила, — це кілька пропущених викликів від Луки. Вона затамувала подих, відчуваючи, як її серце стискається. Намагаючись взяти себе в руки, натиснула на виклик. Телефон видав коротке гудіння, і за кілька секунд почувся чоловічий голос. Рейн спершу не змогла сказати нічого й трохи запнулася.

— Артуре, ви де? Що з вами? — почувши занепокоєний чоловічий голос, важко зітхнула.

— Ми в лікарні. Містечко Беренгістон. Артур поранений.     

— Лорейн?

— Так, це я.

— Ти в порядку?

Рейн на мить заплющила очі, відчуваючи, як її груди стискаються від емоцій.

— Я нормально.

— Скинь геолокацію. Ми приїдемо за вами. Все буде добре. Лише прошу одного, не тікай. А то Артур одужає і…

— Добре, — ледь чутно відповіла Рейн. — Я не втечу. Обіцяю.

Рейн, скинувши геолокацію, перевела погляд на сидіння, яке було в крові. Зітхнувши, відчинила бардачок і, знайшовши вологі серветки, почала витирати сидіння. По щоках миттєво потекли сльози, і Рейн, зібравши всі забруднені серветки, вдарила кулаком об кермо й глибоко вдихнула. Витерши сльози, вийшла із салону й, закривши автівку, перевірила, чи всі речі на місці. Діставши із сумки Артура його футболку, кілька секунд ще постояла біля машини, піймавши себе на думці, що зараз навіть і не думала про втечу. Викинувши в смітник серветки, перевела подих і повернулася в лікарню. Зіштовхнувшись у коридорі з лікарем, запитала, чи можна навідати Артура.