Розділ 8

Посеред глибокої ночі, коли місто затихло під важкими хмарами, Артур і Рейн приїхали до готелю на околиці міста Нортвелл. Дівчина мовчала, зосереджена на своїх думках, адже тяжкість її розповіді та зізнання чоловіку, якого знала лише кілька днів, ще не відпускала.

Вхід до готелю виглядав занедбаним — звуки кроків лунали по коридорах, а старі люстри в холі створювали враження, ніби час тут застиг. Діставшись до свого номера, Рейн скинула куртку й, не кажучи ані слова, швидко пішла до ванної й вмила обличчя холодною водою. Коли повернулась, зустріла стривожений погляд Артура й швидко промовила:

— Я сама винна в тому, що зі мною відбулося. Після того, як пам’ять повернулася, я хотіла бути комусь потрібною та відчувати себе частиною родини.

Артур не міг не помітити, як її очі, коли вона дивилася на нього, були сповнені такого глибокого, невидимого болю, який вона намагалася приховати.

— Минуле не визначає, ким ти є сьогодні, Рейн. Ти маєш право змінити свою історію, навіть якщо це виглядає складно.

— Ти, випадково, не працюєш психологом? Не варто мене жаліти.

— А я і не збирався тебе жаліти, — вигнув брову Артур. — Іноді, навіть якщо здається, що всі навколо хочуть тебе зламати, є люди, які хочуть допомогти. Я знаю, що це складно, але якщо ти не даси шансів, то нічого й не зміниться.

— Я подумаю над твоїми словами.

Рейн легко усміхнулася й, побажавши чоловіку доброї ночі, прилягла на ліжко й заплющила очі. Засинаючи, вона відчула, як її серце заспокоюється під ритм дощу, а розум заповнюється лише звуками ночі. І хоч це було не так просто, але на мить вона відчула спокій — поруч із ним.

Вранці, коли сонце ледь почало підніматися над горизонтом, Артур і Рейн залишили місто Нортвелл. Місто ще було занурене в ранкову тінь, і тільки перші промені світла торкалися старих будівель, надаючи їм м’якого золотистого відтінку.

Рейн, сидячи на пасажирському місці, спостерігала за нічними відблисками вогнів, які танули в дзеркалі. Шлях вів їх через тихі, порожні вулиці міста, поки вони не виїхали за його межі. Скрізь були покриті туманом поля, в яких все ще спала ніч, але до заходу сонця ці землі зустрічатимуть новий день.

— Ти готова? — запитав Артур, відводячи погляд від дороги, щоб поглянути на неї.

Рейн подивилася на нього з якоюсь внутрішньою боротьбою в очах, ніби вагаючись, чи сказати щось важливе. Але вона лише злегка усміхнулась і відповіла:

— Я не впевнена, що готова до всього, що мене чекає.

Артур кивнув, повертаючи увагу до дороги.

— Не хвилюйся. Твоя сестра й дядько дуже хороші.

— А ти? — неочікувано запитала, і Артур, закашлявшись, примружився.

— Я… теж… майже хороший!

— А ще терплячий і на перший погляд — надійний.

— Ти не говори багато хорошого про мене, а то ціну собі не складу, — засміявся Артур, і Рейн розсміялась у відповідь.

Вони проїхала через передмістя, залишаючи Нортвелл позаду. Як тільки дорога почала розширюватися, Артур натиснув на педаль газу, і машина набрала швидкість. З кожним кілометром віддалялися від Нортвелла, і здавалося, що їхня подорож стає спокійнішою. Однак раптово до них під’їхала інша автівка, і швидко обігнала їх. Відчувши, що щось не так, Рейн мимоволі напружилася.

Автомобіль різко зупинився прямо посеред дороги. Дим із-під коліс, який ще не встиг випаруватися, висів у повітрі.

— Що це? — запитала Рейн, її голос здригнувся від невідомості.

Артур нахмурився, але не сказав нічого. Його обличчя стало серйозним, і він різко загальмував.

— Залишайся в машині, — спокійно промовив. — Я дізнаюся, що трапилося.

— Артуре, будь обережний, — прошепотіла Рейн, коли він відкрив двері.

Артур не відповів і пішов до машини, яка зупинилася на дорозі. Троє чоловіків вийшли з автомобіля й почали наближатися до нього.

— Панове, що трапилося?! — Артур зупинився й інстинктивно стиснув кулаки.

— Містере, ми не хочемо непорозумінь! Нам потрібна лише дівчина! — відповів один чоловік і вийшов наперед.

Артур на мить оглянувся й, зітхнувши, перевів на незнайомця погляд і промовив:

— Дівчина зі мною! І якщо хочете забрати її, то лише зі мною! Вирішуйте! — розвів руками.

Рейн сиділа в машині, нервово спостерігаючи, що відбувається. Її серце билось швидше, і вона відчувала, як кожен м’яз тіла стиснутий у напрузі.

— Твоя дівка — крадійка! — рикнув один із чоловіків і дістав із кишені ножа. — Тому якщо не хочеш проблем, то краще зникни!

— О, ні, панове, — Артур захитав головою. — Не буде так, як ви хочете! Тому забирайте свою автівку з дороги й валіть звідси!

Два чоловіки, переглянувшись, фиркнули й відразу ж накинулися на Артура. Один із них спробував ухопити його за руки, щоб стримати рухи, а інший намагався нанести удар у живіт, використовуючи кулаки. Артур ухилився від удару й ударив кулаком в обличчя одного чоловіка й миттєво пропустив удар від іншого.

Рейн, відчуваючи, як серце забилося швидше, а тіло стало напруженим, вийшла з автівки й, побачивши, що третій нападник швидко рухався до неї, повернулася в салон і, зачинивши дверцята, перелізла на місце водія. Чоловік, наблизившись, почав бити кулаком об вікно й сіпати за ручку.