Розділ 7

Вечір у портовому містечку був спокійним і трохи таємничим. М’яке світло західного сонця грало на поверхні води, розкидаючи відблиски на хвилях, які пливли до берега. Повітря було прохолодним, але свіжим, наповненим запахом солі та морської води.

Містечко вже почало занурюватися в сутінки. Вуличні ліхтарі вмикалися один за одним, додаючи атмосфері відчуття затишку та спокою. Кілька рибальських човнів стояли на причалі, а в повітрі висів легкий запах свіжої риби. На набережній було тихо, лише кілька місцевих жителів прогулювались, вітаючись один з одним. Час тут, здавалося, неначе зупинився, і навіть настрій у всьому містечку був сповнений якоїсь затишної безтурботності, яка зазвичай трапляється лише в маленьких, віддалених куточках світу.

Артур і Рейн повернулися до номера, і, зайшовши всередину, дівчина відразу пішла до ванної. Не маючи сил стримувати сльози, розридалася. Відчуваючи, як по тілу линуть теплі краплі води, схилила голову й закрила губи руками. Вона вже пережила емоційний наплив, коли пам’ять поступово поверталася. І це були страшні часи. Однак Кейт переконала її, що не потрібно повертатися в Акройд і шукати дядька. Жінка переконала, що тепер вони її родина. І зараз, коли вона побачила на власні очі оті всі файли, коли дізналася, що всі вважали її загиблою, — це цілковито вибило землю з-під ніг.

Рейн, намагаючись заспокоїтися, глибоко вдихнула. У голові почала рахувати від десяти до одного. Повернувшись у кімнату, випила ліки й прилягла на ліжко, втупившись у стелю.

Артур тим часом поставив сумку поруч і зайняв свою сторону ліжка. Вони не говорили, утім тиша між ними була такою, якою Рейн не відчувала незручною — скоріше, вона була об’ємною, спокійною, ніби м’яке покриття, яке не обтяжує, а обіймає.

Рейн мигцем поглянула на Артура, але не захотіла затримувати погляд — їй просто не хотілося зараз нічого пояснювати чи ставити запитань. Вона повернулася на бік, відвернувшись від нього, намагаючись поглинути спокій цього моменту.

Артур дістав ковдру із шафи й обережно накрив нею Рейн. Його жест був простий, але в ньому була така турбота, що вона не могла не помітити. Ковдра лягла на неї м’яко, як ніжний дотик. Рейн усміхнулася й повернула голову.

— Дякую, — промовила, затримуючи погляд на його обличчі. Вона відчула, як її серце трохи заспокоїлося від цієї маленької уваги, навіть якщо він нічого не сказав у відповідь.

Артур, побачивши її заплакані очі, лише кивнув, не промовивши більше ані слова. Вони залишилися в тиші, і це була якась особлива, майже невидима злагода між ними, яка не потребувала слів.

Сонце лише починало пробиватися через фіранки, розсипаючи м’яке світло по кімнаті. Шурхіт із коридору, який спочатку здався таким дрібним і неважливим, поступово ставав дратівливим, утім Рейн все одно намагалася не звертати на нього увагу, сподіваючись, що можна ще затриматися в цьому короткому, мирному часі. За кілька хвилин, повернувшись на бік, розплющила очі й зустрілася поглядом з Артуром. Його блакитні очі були спокійними, ніби тихе море вранці, але водночас яскравими, як відблиски сонця на поверхні води.

— Тобі хтось говорив, що у тебе… дуже гарні очі? — лагідно промовила, і на її обличчі промайнула щира усмішка.

Артур усміхнувся у відповідь. Кілька секунд дивився на неї, а потім, перевернувшись на спину, відповів:

— Не говорили. І тобі доброго ранку, кошеня.

— Кошеня? Це досить мило. Мабуть.

— Ну, так ти ж кусаєшся й дряпаєшся, як та кішка.

— А ще говорять, що в кішки є дев’ять життів. Свої шість я вже використала.

Артур прижмурився й повернув голову до дівчини.

— Ти про що це?

Рейн, натягнувши ковдру, не відповіла на питання й натомість промовила:

— І куди ми тепер?                  

— Найшвидший шлях через Нортвелл. Можливо, хочеш навідатися до Ронні?

— Не хочу, — захитала головою.

— Ти щось дуже спокійна. І твій спокій насторожує.

— Я не спокійна, я ще… шокована. 

— Тоді гайда збирати речі, йдемо на сніданок і в дорогу.

Рейн піднялася з ліжка. Артур оглянувся й на кілька секунд затримав погляд на її животу, на якому був помітний шрам. Дівчина осмикнула кофтину й відвернулася.

— Якщо хочеш, я можу сісти за кермо.

— І відвезеш мене кудись у ліс, а потім покинеш там?

Рейн хмикнула й не озираючись промовила:

— Дякую за дуже хорошу ідею.

— Будь ласка.

Артур першим прошмигнув у ванну, і Рейн розвела руками. Витягнувши із сумки спідню білизну, нові джинси й кофтину, акуратно склала речі й стала чекати чоловіка. Коли він вийшов, обв’язаний на стегнах лише рушником, то вибачився за свій вигляд і почав швидко діставати речі. Рейн не відразу відвела від чоловіка погляд і, коли зрозуміла, що залипла на нього й Артур це помітив, фиркнула:

— Ти не в себе вдома, щоб так… ходити.

— Я ж вибачився, — ніби нічого не трапилося, розвів руками.

Рейн поспішила у ванну й, повернувшись за кілька секунд, забрала свої речі з ліжка й під смішок Артура повернулася.