Розділ 6

Готельний номер був невеликим, але затишним і чистим, із простими меблями, які надавали відчуття домашнього комфорту. Єдине велике ліжко посередині кімнати привертало увагу. Рейн на кілька хвилин затримала погляд на ньому, а потім поглянула на Артура. Він, помітивши її погляд, посміхнувся й, наче прочитавши її думки, промовив:

— Не хвилюйся через те, що ліжко одне.

— Ну так ти ж не будеш спати на підлозі?

— І ти також, — хмикнув Артур.

Рейн знітилася й, відвернувшись, дістала кілька речей та гель для тіла й увійшла у ванну кімнату. Вогні ламп відбивалися в дзеркалі, а в повітрі відчувався запах мила. Рейн відчувала, як тісно в грудях, але намагалася не показувати цього. Швидко прийнявши душ та посушивши волосся, переодягнулася й, повернувшись у кімнату, побачила, що Артур стояв спиною до неї, без футболки. Вона замріяно вдивлялася в його спину, розглядаючи м’язи, кожну лінію шкіри. Відчуття було неоднозначним: з одного боку, вона відчувала в ньому певну силу, але з іншого — ніяк не могла позбутися внутрішнього дискомфорту, який відчувався в кожній її клітині. Коли він повернувся боком, Рейн побачила татуювання на його боці — складний, майже темний малюнок, що займав частину його шкіри. Вона відчула, як її погляд мимоволі затримався на ньому, мовби хоче зрозуміти більше, але одразу ж відвернула очі.

— Одягнися, — промовила вона, намагаючись приховати, як її обпікало те, що вона бачила. — Ти мене бентежиш своїм виглядом.

Артур лише хмикнув, ніби не надто розуміючи, чому це може бути проблемою, і не коментуючи її слова, дістав із сумки рушника. Наблизившись до Рейн, схилив голову й промовив:

— Навіть і не думай про втечу. Зрозуміла?

— Я подумаю, — знизала плечима й відступила убік.

Артур посміхнувся. Накинувши на плече рушник, став до неї спиною і, діставши щось зі своєю сумки, оглянувся. Рейн, побачивши в його руках наручники, округлила очі, відчуваючи, як її серце враз швидко загупотіло.

— Артуре, це вже не смішно.

— Я ж тобі не клоун, щоб розважати, — серйозно промовив.

Рейн відсахнулася від нього й, застрибнувши на ліжко, вигукнула:

— Артуре, не смій це робити!

— Будеш погано поводитися…

— Я все зрозуміла, — нахмурилася й підігнула ноги.

Чоловік, поклавши наручники на стіл, пішов у ванну кімнату, і Рейн, чортихнувшись, поглянула на них. За кілька хвилин Артур вийшов із ванної, і Рейн, піднявшись із ліжка, кинула в нього наручники.

— Задоволений? Я не втекла.

— А мала такий шанс, — із насмішкою промовив Артур.     

Рейн, забравши прядку волосся з обличчя, кинула в нього подушку. Перехопивши її, Артур хмикнув і кинув подушку у відповідь.

— А ти цікава дівчина, Лорейн.

— А ти… провокатор!                                             

— Ох, та невже? Як я так міг? — захитав головою. — Ой-ой… Біда.

Рейн насупилася й знову оглянула чоловіка. Вона вже не могла заперечувати, що між ними була напруга, яка вибухала в кожному слові й в кожному погляді. Але також, попри його дії, вона все ще не могла зрозуміти, чому його присутність викликає в її серці хаос.

— Так це була перевірка? — склала руки на грудях.    

— Збирайся. Підемо у хвалену кав’ярню при готелі.

Рейн кивнула й мовчки спостерігала за чоловіком, як він… переодягався.

— Відвернися! — оглянувся Артур. — Твій погляд мене бентежить!

Рейн фиркнула й захитала головою, продовжуючи далі дивитися на нього. В її очах він міг бачити те, що не можливо було приховати — цей виклик, це маленьке змагання, яке вони грали без слів. Вона була непередбачувана, і це йому подобалося. Артур, присівши на край ліжка, одягнув футболку, і вони спустилися до міні-ресторану.

Легкий вечірній вітерець гуляв коридорами готелю, але атмосфера всередині кав’ярні була зовсім іншою — вона була наповнена запахами смаженої їжі та алкоголю. Повітря в приміщенні було густим, як і голосні розмови. За столами сиділо кілька чоловіків, всі вони були середнього віку, пили пиво й обговорювали щось голосно та емоційно. Їхні розмови, хоч і здавалися несуттєвими, створювали якусь атмосферу невимушеності й розслабленості. Хтось із чоловіків сміявся, хтось сперечався, а їхні сміхи й вигуки відбивалися від стін, наче м’який резонанс.

Артур спокійно йшов попереду, легко пробираючись між столами, не звертаючи уваги на оточуючих, а Рейн слідувала за ним. Коли вони розмістилися за столом, до них підійшла молода офіціантка й, широко усміхнувшись, відразу ж зміряла Артура поглядом. Рейн, спостерігаючи за нею, прижмурилася. Чоловік швидко замовив їду, зводячи розмову до мінімуму. Рейн не мала бажання втручатися в цей процес, відчуваючи себе якось відсторонено від усього, що відбувалося навколо. Її цікавило дещо інше. Поклавши лікті на стіл, закашлялась, привертаючи до себе увагу. Артур, перевівши на неї погляд, запитав:

— Можливо, хочеш ще щось замовити?

— Розповідай про все, що знаєш.

— Спочатку ти поїси, а потім ми поговоримо.