Розділ 5

Рейн повільно розплющила очі й, повернувши голову вбік, застогнала від болю. Спершу вона не могла зрозуміти, де знаходиться й що трапилося, а від цього відчуття тривога лише посилювалося. У голові крутилося кілька фрагментів — готель, Артур, момент втечі, погоня, слова чоловіка про сестру, й ось, тепер вона тут, у незнайомому місці. Намагаючись сфокусувати зір, за кілька хвилин зрозуміла, що знаходиться в каюті. Коли двері відчинилися, Рейн побачила Артура й, піднявшись із ліжка, похитнулася: тіло було немов би чужим, важким, і не слухалось її. Чоловік миттєво опинився поряд і, підтримавши за спину, допоміг присісти.

— Як ти себе почуваєш?

— Що ти зі мною зробив? — голос прозвучав хрипко. — Ти мене… викрав. Я… я не можу бути тут.

— Рейн, заспокойся. Ти в безпеці. І я тут, щоб допомогти.

Але ці слова не знайшли відгуку в її душі. Рейн вже була на межі. Вона підняла руку, як би намагаючись захиститись від його слів. Рейн намагалася зібрати свої думки, але кожна спроба тільки більше заплутувала її. Пам’ять підкидала один фрагмент за іншим, немов намагаючись зібрати картину з розбитих шматочків.

— Моя сестра… — Рейн схлипнула, і її голос став слабким, але від того ще більш болючим. — Вона загинула, і батьки також…

— Твоя сестра жива…

Рейн не могла більше стримуватись, зірвавшись на крик, який линув із самої глибини душі. По щоках миттєво покотилися сльози, і чоловічі слова про сестру звучали скоріше як злісне прокляття. Рейн здригнулася. Вона відчула біль у грудях, який розривав, наче хижий звір. Вона знову схопилася за ліжко, і її пальці затремтіли від напруги.

— Ти повинна заспокоїтися.

Рейн знову вигукнула, і її горло запекло від сліз.

— Ти хто такий, щоб заспокоювати мене?! Як я можу повірити твоїм словам?!

Артур, схиливши голову, зітхнув. Рейн застогнала від головного болю й обхопила руками голову. Температура піднялась ще вище, і кожен рух приносив тільки більше дискомфорту. Артур знову обережно торкнувся її плеча, і дівчина, здригнувшись, поглянула на нього. Він, поклавши долоню на її чоло, зітхнув.

— У тебе температура.

— Та невже? — хрипло промовила й відсахнулася від чоловіка.

Артур, не зважаючи на зовнішній спокій, відчував, як хвилі турботи поступово наповнюють його. Його розум швидко обробив ситуацію — потрібно було негайно щось вирішувати. І він прийняв рішення.

Артур швидко вийшов із каюти й подався до капітана. Пояснив ситуацію, і, хоча на судні не було місця для зупинок, капітан за окрему плату погодився причалити судно в одному з маленьких рибальських портових містечок.

Артур відчував, як час тисне, але все ж не поспішав. Як тільки судно пришвартувалося, він вивів Рейн на палубу, і вона виглядала ще слабшою, а погляд у неї затуманений. Кожен звук на борту судна здавався далеким і нечітким, ніби вона опинилася в іншому світі. Кроки на палубі, шелест вітру — все це змішувалося в її голові, роблячи навколишнє середовище ще більш чужим і незрозумілим. Помічник капітана вивіз автівку із судна, й Артур міцно обхопив дівчину за талію.

— Ти тримайся, — промовив Артур, допомагаючи їй спустися по трапу, — ми швидко дістанемося до лікарні.

Рейн зітхнула. Усе, що їй залишалося, — просто йти, не думаючи, що буде далі.

Вони сіли в машину Артура, і він рвучко рушив до місцевої лікарні. Дорога була важкою — шлях у цих місцях зазвичай не відрізняється гладкістю, а маленькі рибальські селища не мали сучасних зручностей. Та Артур не звертав увагу на шум і трясіння. А Рейн миттєво задрімала в машині.

Коли вони нарешті приїхали до лікарні, то Артур розбудив дівчину й, обійшовши автівку, взяв її на руки. Рейн інстинктивно обхопила його руками за шию й, відчуваючи слабкість у тілі, не мала бажання ні сперечатися, ні щось говорити взагалі.

Лікарня була двоповерховою, у старенькій будівлі. У коридорах панувала тиша, лише час від часу доносилися звуки кроків медсестер і тихі розмови. Оскільки місце було невелике, усе виглядало одноманітним. Утім для Артура головним було одне — результат, аби Рейн скоріше одужала.

Лікар прийняв їх без зайвих розмов і, розмістивши Рейн у палаті, відразу ж оглянув її. Артур, не відходячи від її ліжка, уважно спостерігав, чекаючи на результат.

— У вашої знайомої висока температура. Але це все поправимо. Не варто турбуватися, містере... — лікар повернув голову й, поправивши окуляри, поглянув на Артура.

— Артур Родман.

— Містере Родман, наша лікарня, хоча й маленька, для містечка це й не дивно, однак всі необхідні обладнання та ліки в нас є.

— Лікарю, можна залишитися в палаті разом із дівчиною на ніч?

— Ну, хіба що будете ночувати в кріслі. І також нам потрібні її документи, щоб оформити. А також…

— Будь-які гроші. Все, що скажете.

— Гаразд, — кивнув лікар. — Медсестра підійде за кілька хвилин і поставить крапельницю.

Коли лікар вийшов, Артур присів у крісло й важко зітхнув. Пошуки Лорейн Брайтон виявилися ще тією пригодою і частково проблемою. Утім він звик вирішувати будь-які проблеми й тому сподівався, що й на цей раз також все зможе. Діставши з кишені мобільний телефон, написав повідомлення Луці. Телефон він не зарядив, тому вже за кілька хвилин екран мигнув і став чорним. Покрутивши в руках мобільний, вийшов із палати й направився до автівки. Поставивши на зарядку, цього разу вже зателефонував Луці.