Розділ 2

Місто Нортвелл виглядало похмурим і безнадійним. Вулиці були порожніми, а вікна будинків — затемнені, мов ті, що давно забули про сонце. Низькі хмари нависали над дахами, тяжкі й непроникні, немов відчай, що заполонив кожен куточок цього місця. Повітря було важким, і від нього, здавалось, можна було затримати дихання.       

Рейн йшла вулицею міста, і мокра плитка блищала під дощем. Накинувши на голову капюшон, схилила голову. Вона відчувала дивний розрив із реальністю, яку колись знала. Світ, здавалось, продовжував крутитися, але її місце в ньому вже не було таким чітким і визначеним. Погляди перехожих, чужі обличчя, навіть звуки, які раніше здавалися буденними, тепер ставали чимось віддаленим та розмитим. Вона наче дивилася на все з великої висоти, спостерігаючи за чужим світом, який більше не був її власним. І це відчуття дистанції було не тільки зовнішнім. Ті роки в тюрмі, на перший погляд, здавались не лише покаранням, але й часом для роздумів та можливістю навчитися захищати своє життя. В’язниця не лише стала її випробуванням та покаранням за злочини та легковажність, але й загартувала. Дівчина зрозуміла, що все, що робила до того, було лише ще одним способом уникнути справжньої боротьби із собою, черговим шляхом відмовитися від реальності, яка не подобалась.

Цей момент розуміння був болючим. Рейн довго обманювала себе, ніби її проблеми починалися й закінчувались лише в одній конкретній ситуації. Тепер, після всього, вона почала бачити, що її проблеми були значно глибшими. Чи могла вона тоді зробити інакше? Можливо, вибір був не в тому, щоб слідувати за бажанням бути поміченою, але знайти спосіб побудувати своє життя з нуля, без крадіжок, маніпуляцій і обману.

Рейн зайшла в аптеку. Касирка, стара жінка, подивилася на неї з цікавістю, і дівчина, помітивши її погляд, усміхнулася й привіталася. Підійшовши до полиць, немов на автоматі почала вибирати необхідні ліки. Їй потрібні були заспокійливі, щось, що допомогло б зняти напругу, яка все ще дрімала в її тілі. Можливо, й інші речі — щось для лікування синців, які ще залишалися після останнього інциденту у в’язниці, та ліки від температури.

Книга розміщена лише на сайті booknet.ua. Якщо ви читаєте її на іншому сайті — автор НЕ давав згоду на її публікацію.

Купивши все необхідне, вона розплатилася грошима, які дозволив взяти Ронні, і вийшла з аптеки, зробивши кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїти нерви. На вулиці була глибока тиша, лише дощ стукав по землі, і все це нагадувало, що навіть у найтемніші часи життя продовжується.

Дівчина дістала з кишені гроші й, перерахувавши їх, пішла в інший магазин. Швидко купивши спідню білизну та новий одяг, на касі затримала погляд на невеликій сумці з довгим ремінцем й, знову порахувавши гроші, купила і її. Переодягнувшись у дамській кімнаті, дістала з кишені документ про звільнення й викинула старий одяг у сміттєвий бак.

І хоча в її голові було безліч питань, зараз вона не могла нічого зробити, окрім як перечекати. У світі, де все, здавалося, розвалюється, потрібно було знайти свою маленьку опору, навіть якщо це було тимчасово. Їй необхідно було відновитися, хоча б на хвилину, перед тим як вступити в новий етап, де все знову почнеться.

Повернувшись у квартиру, Рейн зіштовхнулася з Ронні й швидко промовила:                                        

— Я купила все необхідне й обов’язково поверну тобі гроші. Якщо хочеш, то можу відпрацювати в барі.

Зайшовши у вітальню, Рейн побачила незнайомця й застигла на місці, не знаючи, що робити. Ронні присів на диван, притулившись до спинки. Дівчина поглянула на чоловіка й примружилася. Він був високий, із вродливими рисами обличчя, чорним волоссям і яскраво-блакитними очима, які відразу привертали увагу. Його погляд був спокійним і проникливим, а на обличчі грала ледь помітна усмішка. Рейн не могла не помітити, як швидко й впевнено його очі оцінили її, але це не було зневажливим чи оцінювальним поглядом, це був спокійний і уважний погляд, який відразу змусив її відчути себе розгубленою.

— Рейн — це Артур. Він допоможе нам із деякими питаннями, — промовив Ронні, піднявши руку, наче хотів привітати її або пояснити ситуацію.

Дівчина кивнула, намагаючись приховати свою здивовану реакцію. Вона зробила кілька кроків назад, окинувши незнайомця ще одним оцінювальним поглядом.

— Вітаю, — усміхнулася Рейн, намагаючись виглядати впевнено. — Я не очікувала гостей.

— Ти, мабуть, втомлена, — промовив незнайомець. Його голос був спокійним, але з невеликою ноткою цікавості. — Ронні розповів мені, що ти вийшла з в’язниці. Як себе почуваєш?

Рейн округлила очі. Вона не була готова до такого питання. Не відповідаючи на питання, натомість звернулася до Ронні.

— І що, Артур твій друг? — намагалася розтягнути паузу й перевести розмову на інше русло.

— Артур насправді приїхав за тобою. І ми можемо допомогти один одному, — коротко відповів Ронні, посміхаючись у звичній для нього манері.

Рейн ще раз поглянула на Артура, і її погляд став більш уважним. Хоча чоловік не промовив більше нічого, його спокій і впевненість у собі вже говорили багато. Його присутність була значною, і здавалось, що він має не лише вплив, але й свою мету, яку не бажає розголошувати. Щось не так у цій ситуації, і це Рейн добре відчувала.

— Ах ти ж гад, Ронні! — засміялась Рейн. — Тепер зрозуміло, чому ти відправив свою людину за мною. І цей той самий незнайомець, який шукав мене?