57. Омріяне возз'єднання

Рік потому…

Нестор

Як довго за відчуттями триває рік в неволі? Здається, наче дні тягнуться значно довше, ніж коли ти вільний займатися звичними справами, ходити на роботу, проводити вечори з родиною та ще купу всього, що зазвичай потрапляє у графік. Моє життя до ув’язнення було метушливим, я часто не знаходив часу зупинитися й обміркувати насправді важливі речі. А от кілька останніх місяців роздумував над тим, що вчасний аналіз обставин та власних почуттів перешкодив би лиходійці-долі вчинити біду з Діною та уберіг би мене від вироку суду. Достатньо було лише вчасно обговорити з дружиною наші стосунки і хоча б домовитися роз’їхатися на певний час. Зрештою, ми вже б не зійшлися, але кожен мав би змогу без брехні та недомовок будувати власне життя окремо від іншого. Однак ми обоє, з різних сторін, гуртувалися навколо надії, що все налагодиться. А саме хапаючись за цю надію, деякі люди проживають своє життя нещасливо, при цьому блукають у повітряних замках і нескінченно втішають себе сподіваннями на краще. Так було й зі мною. І навіть коли я второпав, що все не виправити й зустрів свою людину, я все одно не змінював обставини. Ще й Діна прив’язувала мене до себе ультиматумом. І така позиція кожного нас погубила. 

До кінця усе це я усвідомив, коли мав багато часу для рефлексії. А тепер, після усього пережитого, я сповнений будувати нове майбутнє. Тим паче дівчина, яка запала мені у серце, не зникла з нашого з донькою життя. За словами Панаса вона увесь рік прожила у моєму будинку, і тепер, нарешті, прийшов час нам знову зустрітися. 

Панас зупиняє свій Кадилак біля воріт в’язниці, й радісно зустрічає, вийшовши з авто у сірому костюмі. Однією рукою мене обіймає, двічі поплескавши по спині. 

— Із поверненням, друже. Усі цього чекали… 

Моя вдячність до товариша не має меж. Він організував поховання моєї дружини, з’ясував, хто насправді винуватий у трагедії й приволік до відповідальності, а ще цілий рік турбувався про добробут двох неймовірних дівчаток, які чекають на мене у будинку. 

В автівці запитую:

— Вони знають, що я вийшов?

— Ні, щодо цього я змовчав, як ти й просив. 

— Дякую, Панасе. За все тобі дякую, друже. Я, певно, й до кінця життя не поверну борг за все, що ти для мене зробив.

— Колись у куми запросиш, — сміється друг й скуйовджує мені чуба, немов хлопчаку, з чого роблю висновок, що Панас тішиться моєму поверненню не менше, ніж я сам.

Коли заїжджаємо на вулицю Гайворона, він запитує:

— Привітаєшся зі своїми й поїдемо до мене, аби ти забрав свої збереження? Чи як краще?

— О ні, не сьогодні. Гаразд? Я маю на цей день інші плани. 

— Тоді хоча б візьми ось… — Панас тягнеться у кишеню до гаманця, але я зупиняю його руку.

— Думаєш, у мене вдома немає прихованого сейфа? Я завтра сам тебе знайду. Дякую, що зустріч і підвіз. 

Єдине, що в нього беру, — це ключ, щоб мати змогу увійти у будинок. Коли ступаю на подвір'я проймає сильне хвилювання, адже для мене за останній рік нічого не змінилося, але я не знаю, як зустріне мене Олеся, а ще більше хвилююся, що не впізнає донька. Тим паче з бородою, яку відростив у в’язниці. От який чествосердечний приймав закони у нашій країні? Чому заключені навіть не маю змоги бачитися з найріднішими?

Двері зачинені на ключ. Закрадається підозра, що всі пішли на прогулянку. Але це й на краще — прийму душ, згадаю як це, коли вільний робити, що заманеться. Головне, щоб за цей час не схопив припадок через неабияке хвилювання перед зустріччю зі своїми дівчатами. 

Коли відчиняю двері й заходжу усередину, роззираюся навсібіч. Вдома добре, тим паче завдяки новим статуеткам, невеликій картині з пейзажем та живим квітам у чудернацькій вазі у оселі стало ще більш затишно. Крім того, з кухні доноситься аромат смажених грибів. Господи, як мені не вистачало домашньої їжі…

Але тільки хочу ступити за шлейфом приємного запаху, як чую короткий вереск з дитячої кімнати. Отже, Олеся та Емма вдома! 

Часто дихаючи, рушаю до кімнати доньки. Двері до неї прочинені, і я можу почути, як Олеся про щось розповідає Еммі. Донька відповідає, і від їхніх голосів мені стає невимовно радісно. Вперше за довгий час відчуваю вдячність до світу за теперішні обставини. А разом з тим розумію, що той нелегкий шлях було варто пройти, щоб опинитися у моменті тут і зараз, з цими людьми поруч. 

Щоб не налякати настільки рідних та важливих для мене дівчат, роблю кроки на місці й тільки тоді повільно штовхаю двері до кімнати. Але як тільки роблю крок усередину, зупиняюся від побаченого. Моя донька підросла, у неї сьогодні чудова зачіска: два високих хвостики на голові. Стрибає навколо ліжка, як кізонька. А в цей час Олеся сидить на диванчику у малиновому халатику й тримає на руках зовсім маленьку дитину. 

Тепер Олеся підіймає на мене очі й розтуляє ротик від здивування. Певна річ, ніхто не очікував сьогодні мене побачити, тож потрібний час, щоб від такого оговтатися. Зате незабаром Емма вмить скрикує й несеться до мене з криками: “Тато повернувся!”. Вона обіймає мою ногу й я трохи схиляюся, щоб пригорнути улюблену доньку. А волів би підійняти, адже не раз уявляв, як високо підкидатиму донечку при зустрічі. Але ж тепер відчуваю, що бракне сили у руках. 

— Несторе… — збентежено промовляє Олеся. — Тебе відпустили… 

Щось у ній змінилося. Стала ще більш жіночна, бо востаннє, як бачилися, її було важко назвати жінкою. Лише — дівчиною. А тепер на мене дивиться жінка, хоча її погляд такий самий світлий, наївний та сповнений добра, яким його пам’ятаю.

— Чия це дитина? — виходжу зі ступору й запитую Олесю, погладжуючи голівку Емми. 

 — Твоя, — її відповідь ще більше округлює мої очі. 

Замість уточнюючих запитань поринаю у найвіддаленіші закутки пам'яті, коли вперше наші тіла з Олесею переплелися. Тоді це трапилося настільки несподівано, що я не скористався захистом. І — о боже! — хто б міг подумати, що це матиме наслідки?