54. Несподіваний дзвінок

Наступні дні відчуваю себе примарою, що витає кімнатою, не знавши спокою. До Максима досі не пускають, хоча Ася щодня бігає у лікарню, а відвідувати пари я не знаходжу бажання. Життя абсолютно втратило смак, а разом з тим мене охопила цілковита апатія до всього, що раніше викликало інтерес. 

Кілька хвилин сиджу над тарілкою з солодкою вівсяною кашею, покритою шаром меду з горіхами, і на душі гірко-гірко, от тільки сліз вже й не залишилося — усі виплакала. Тому просто длубаюся ложкою в давно холодній каші й думаю про Емму, за якою неабияк сумую. 

З трансу виринаю лише коли чую рингтон мобільного. Він у кімнаті, тому доводиться тягнути ноги до тумби, де я залишила заряджатися свій гаджет. Номер невідомий. Можливо, зараз вкотре мені пропонуватимуть придбати зі знижкою швабру, оснащену металевою телескопічною ручкою, з вбудованим механізмом віджиму? Наче лише цього мені не вистачає в житті для щастя. Чи цього разу банк запропонує кредит під вигідний відсоток? Чому б не погодитися: у мене якраз мало проблем! О, а ще це може бути школа англійської. Було б непогано навчитися описувати увесь жах, що відбувається у моєму житті, ще й іноземною мовою. Однак голос, який чую у слухавці, не схожий на стандартний люб’язний, яким розмовляють усі працівники кол-центрів. 

— Добридень, Олесю. Мене звати Панас. Ми бачилися у будинку Демченка Нестора Вадимовича. Я — добрий друг вашого роботодавця. 

Сідаю на ліжко й міцніше притискаю до вуха гаджет. 

— Не впевнена, що досі на нього працюю. 

— Це не має значення. Вам відомо, що Нестор перебуває у слідчому ізоляторі?

— Так, я знаю. І за що саме мені теж відомо. 

— Чудово.

— А чому ви, власне, телефонуєте? — не вистачає терпіння дочекатися, поки він сам озвучить привід. 

На це чую:

— Нестор має бажання з вами поспілкуватися. Я знаю, ви були близькими.

— Поспілкуватися?! Я неабияк злюся за його вчинок! Не впевнена, що взагалі після такого хочу його бачитися! — мене охоплює дратівливість, адже я подумки вже попрощалася з цим чоловіком.

— Бачитися не доведеться. Ви, Олесю, — не близька родичка Нестору, тому зустріч вам організувати не вдасться, але розмову телефоном — організую без проблем. 

— А навіщо?! — бентежно скрикую, не в змозі приховати емоції. — Я вважаю, що буде краще, якщо ми з ним станемо чужими. Нестор виявився не тим, ким здавався. Це все змінює. Так й перекажіть йому. 

Хвилина тиші. Мені допитливо, як багато цей чоловік знає про наш зв’язок з Нестором, і чи розуміє, чому я так відповіла.

— Олесю, ви-и… справді жадаєте забути Нестора? — вдумливо запитує Панас, давши мені шанс передумати. — Коли мій друг говорив про вас, мені здалося, що вас багато поєднує. 

Морщусь від того, що крається серце. 

— А що він говорив? 

— Важливо, як він про вас говорив, а не що. Я запитаю ще раз: ви впевнені, що варто відмовитися від розмови з Нестором?

— Упевнена. 

— Що ж, всього доброго, Олесю. Я передам йому ваші слова. 

Розтираю обличчя руками, витираючи сльози, після чого кладу голову на подушку. Ася в університеті, тож у квартирі тихо. Ніщо не заважає сконцентровано обдумати розмову з Панасом. 

Очевидно, Нестор планував попрохати наглядати за його донькою разом з Нелею Яківною. Чого ще від нього чекати? Але я вважаю єдиним правильним рішенням забути про родину Демченків. Викреслити їх зі свого життя, наче ніколи не зналися. Адже від мене у них одні лиш проблеми. І у мене самої все пішло шкереберть. А ще й зрештою страждають інші люди, як от Максим. Все наче натякає, що мені варто забути про Нестора. А від того, що опираюся, усім лиш стає гірше. І єдиний спосіб перервати смугу нещасть це більше ніколи не сунутись у Градськ, тож так і зроблю.

***

З самого ранку наступного дня вирішую, що маю взяти себе у руки, бо вже й Ася каже, що від одного мого вигляду будь-якого кине в депресію. Перед тим як піти в університет, подруга заварила мені м’ятного чаю й взяла обіцянку, що з завтрашнього дня я нарешті повернуся до навчання. Тож тепер скиглити доведеться в іншому місці. Бо перемкнутися мені точно ще не скоро вдасться. 

Як тільки двері за подругою зачиняються, мій мобільний оживає, і перший хто приходить на думку — це друг Нестора. І не дарма. Номер таки належить йому. 

— Слухаю, — відповідаю, хоча й у цьому немає сенсу. 

— Добридень, Олесю. Це знову телефонує Панас.

— Я вас упізнала.

— Можливо, ви все-таки передумали — і таки погодитесь вислухати Нестора?

— Ні. Але запитаю вас дещо, що не дає спокою увесь час. Чому Нестор знівечив Максима? Він взагалі шкодує про свій вчинок? 

— Понад усе! — цього разу впізнаю голос самого Нестора, який змушує мене розучитися дихати. — Олесю, я лиш хотів його налякати, запитати, якого дідька він пошкодив гальма, можливо, пригрозити, дати у пику — не без цього, але точно не вбивати. Я не божевільний, Олесю. Я навіть досі не можу зрозуміти, яким чином заподіяв Максиму стільки шкоди.

Від знайомого голосу усе тіло напружилося настільки, що от-от схопить судома.

— Мені хочеться тобі вірити, Несторе… — сльози течуть щоками як миттєва реакція на чоловіка, до якого маю почуття, але якого тепер змушена сторонитися. 

— Олесю, у мене маленька дитина, яка залишилася без матері. Невже ти гадаєш, що я залишив би її заради помсти, розуміючи, що надовго сяду у в’язницю?

— Ні, я так не думаю, Несторе. Знаю, як ти турбуєшся про Емму. 

— А ще я не хочу втратити тебе. Мені було боляче почути від друга, що ти навіть більше не хочеш мене чути.

— Справді? — недоречно відчуваю провину.

— Так. Однак я розумію, що тобі є за що мене засуджувати. Тому хоча б маю попросити пробачення, і не лише перед тобою.

Мені не вдається стримувати схлипування. 

— Тебе посадять, Несторе? 

— Суду ще не було, але цього не уникнути — так, очевидно, я сяду за замах на вбивство.